Кавказьке крейдяне коло - Сторінка 9

Ти ще довго будеш напихати їм пельки пирогами? Чи в нас кури грішми несуться?

Свекрусі підтинаються ноги, і вона злякано витріщав на нього очі.

(Црцсувається до самої вапони). То вони кажуть, війна скінчилася?

Перша жінка (у тій половині хати, приязно звертається до. Груше). У тебе хтось у війську, молодичко?

Чоловік. Добра новина, еге? Атож, вони повертаються.

Йосиф. Ну, чого витріщилась? Де там та дівуля, що ти мені накинула? (Не діставши відповіді, встає з ліжка і, похитуючись, у самій сорочці, проходить повз матір на другу половину).

Мати, вся тремтячи, плентав за ним з листом пирогів у руках.

Гості (помітивши його, вражено). Милий боже й пресвята богородице! Йосиф!

Усі злякано підхоплюються на ноги, жінки задкують до дверей. Груше, все ще стоячи на колінах, підводить голову і втуплює в

нього ОЧІ. і

Йосиф. Пожерти на поминках ви ласі. Ану геть звідси, поки я не повикидав вас за двері!

Гості квапливо сунуть з хати.

Йосиф (похмуро, до Груше). Що, не чекала такого повороту?

Груше не відповідав. Йосиф відвертається від неї і бере з листа, що в руках у матері, кукурудзяний пиріг.

Співець.

Яка несподіванка! Бачить дружина — в неї є

чоловік.

Вдень дитині годи, а вночі — чоловіку. А коханий і вдень і вночі у дорозі. Віч-на-віч молодята в тісній комірчині.

Йосиф сидить голий у великому дерев'яному цебрі. Свекруха

підливав в цебер воду з глека. У комірчині з другого боку Груше сидить навпочіпки біля дитини, що грається, нібито латаючи солом'яні мати.

Иосиф. Це її робота, а не твоя. Де вона знов запропала?

Свекруха (гукає). Груше! Хазяїн кличе. Груше (до Міхеїла). Отут іще дві дірки, треба їх теж підлатати. "

Йосиф (коли вона заходить). Потри мені спину! Груше. Хіба хазяїн сам не може?

Йосиф. "Хіба хазяїн сам не може?" Зараз же бери щітку, хай тобі чорт! Дружина ти мені чи хто? (До свекрухи). Холодна!

Свекруха. Зараз збігаю, принесу гарячішої.

Груше. Може, мені збігати?

Й о с и ф. Ні!

Свекруха біжить по воду.

Дужче три! Та не прикидайся ти, ніби ніколи не бачила голого чоловіка. Не з неба ж твоя дитина впала.

Груше. Дитину зачато не в радості, коли хазяїн має на думці саме оте.

Йосиф (вискаливши зуби, обертається до неї). Як поглянути на тебе, то цього не скажеш.

Груше перестав терти йому спину й відступав назад. 4 Повертається свекруха.

Ну й казна-що знайшла ти на мою голову! Справжнісінька риба сонна.

Свекруха. І в голові того нема, щоб догодити.

Йосиф. Лий, тільки помалу. Ой! Я ж сказав, помалу! (До Груше). Здається мені, чогось ти там накоїла в місті, а то чого б тобі з доброго дива аж сюди забиватися? Але мені до того байдуже. І за байстря, що ти ото в мій дім принесла, я ані словом тобі не дорікнув. А от щодо тебе терпець мені скоро урветься. Це ж просто-таки супроти природи. (До свекрухи). Лий ще! (До Груше). Нехай би й повернувся твій солдат — однаково ти одружена.

Груше. Атож.

Йосиф. Та він не повернеться, даремно сподіваєшся. Груше. Атож.

Йосиф. Ти робиш з мене дурня. Ти моя дружина, але ти мені не дружина. Там, де ти лежиш, однаково що нічого нема, а іншої туди не покладеш. Виходжу вранці в поле — насилу ноги тягну. Лягаю ввечері — дідька лисого заснути. Господь бог сотворив тебе жінкою, а що ти собі думаєш? Я не такий багатий, щоб купувати собі жінок у місті, а туди ж іще он який світ! Удень дружина має працювати в полі, а вночі — у ліжку, так у нас заведено. Ти мене чуєш?

Груше. Чую.(Тихо). Мені дуже прикро робити з тебе дурня.

Й о с и ф. їй прикро, ти ба! Лий же!

Свекруха ллє воду.

Ой! Гаряча!

Співець.

Коли вона в струмку білизну прала, Ввижалось у воді їй милого обличчя. Минали місяці — і образ той тьмянів. Коли вона підводилась, щоб викрутить білизну, їй голос любий чувся в шелесті дерев. Минали місяці — і звук той глухнув. А вдома — все частіші суперечки, Все більше суму, сліз гірких і поту. Минали місяці — дитина підростала.

Схилившись над струмком, Груше полоще білизну. Трохи віддалік стоять кілька дітлахів. Груше розмовляє з М і х е ї л о м.

Груше. Можеш погратися з ними, Міхеїле, але не давай собою попихати, хоч ти й найменший.

Міхеїл киває головою і йде до дітей. Вони починають гру. ф

Найбільший хлопчик. Сьогодні будемо грати в смертну кару. (До гладкого хлопчини). Ти будеш князь, тобі треба сміятися. (До Міхеїла). Ти — губернатор. (До дівчинки). Ти — губернаторка. Коли йому рубатимуть голову — будеш плакати. А я буду рубати. (Показує дерев'яний меч). Оцим мечем. Спочатку губернатора виводять надвір. Попереду йде князь, позаду — губернаторка.

Всі стають як сказано, і процесія рушає. Попереду йде гладкий хлопчина і сміється. За ним — Міхеїл, найбільший хлопчик і в кінці дівчинка — вона плаче.

Міхеїл (зупиняється). Я теж хочу рубати голову.

Найбільший хлопчик. Ні, рубати буду я. А ти найменший. Губернатором бути легко. Стати на коліна й підставити голову— ото й тільки.

Mixe ї л. І меча хочу.

Найбільший хлопчик. Меч мій. (Дає йому штурхана).

Дівчинка (гукає до Груше). Він не хоче гратися 8 нами!

Груше (сміється). Кажуть: хоч мале каченя, а вже плаває.

Найбільший хлопчик. Гаразд, будь князем. Сміятися вмієш?

Міхеїл заперечливо хитає головою.

Гладкий хлопчина. Найкраще сміюся я. А ти дай йому раз відрубати, потім ти йому відрубаєш, а потім я.

Найбільший хлопчик знехотя віддає Міхеїлові дерев'яний меч і стає навколішки. Гладкий хлопчина, сівши на землю, ляскає

себе по боках і щосили сміється. Дівчинка голосно плаче. Міхеїл замахується завеликим для нього мечем, "відрубує голову"

і сам падає.

Найбільший хлопчик. Ой! Ось я тобі зараз покажу, як бити насправжки!

Міхеїл кидається навтіки, діти — за ним. Груше сміється, дивлячись на них. А потім знов обертається до струмка й бачить по ,той бік Симона X а х а в у, що стоїть у подертій солдатській одежі.

Г р у ш е. Симоне!

Симон. Чи не ви будете Груше Вахнадзе? Груше. Симоне!

Симон (церемонно). Доброго здоров'я, панночко.

Груше (весело встає і низько вклоняється). День добрий, пане солдате. Хвалити бога, що повернулися живі-здорові.

С и м о н. "Не з'їли мене, бо зловили смачнішу рибу",— сказав йорж.

Груше. "Я був хоробрий",—сказав кухарчук. "Мені пощастило",— сказав герой.

С и м о н. Ну, а як воно тут? Чи тепла була зима, чи поштивий сусід?

Груше. Зима була люта, Симоне, а сусід такий, як завжди.

С и м о н. А дозвольте запитати: чи одна відома нам особа й досі має звичай вмочати у воду ноги, коли пере білизну?

Груше. Відповідаю: ні. Бо кущі мають очі.

Симон. Панночка говорила про солдатів. Перед нею стоїть скарбник.

Груше. А це, здається, ще двадцять піастрів на місяць?

Симон. І помешкання на додачу.

Груше (в очах її заблищали сльози). За казармою, під деревами?

С и м о н. Атож, саме там. Я бачу, дехто вже роздивився.

Груше. Роздивився.

Симон. І нічого не забув той дехто?

Груше хитає головою.

То, виходить, як то кажуть, все на місці?

Груше мовчки дивиться на нього й знову хитав головою.

Що таке? Щось не гаразд?

Груше. Симоне Хахава, я не можу повернутися в Нуке. Тут дещо сталося.

С и м о н. А що ж таке сталося?

Груше. Вийшло так, що я розбила голову одному латникові.

Симон. Певно, Груше Вахнадзе мала на те поважну причину.

Груше. Симоне Хахава, мене тепер звуть не так, як колись.

Симон (після паузи). Не розумію.

Груше. Коли жінка прибирає інше прізвище, Симоне? Я все тобі поясню. Нічого між нами не стоїть, усе лишилося, як було, повір мені.

Симон. Як же нічого між нами не стоїть, коли це не так?

Груше. Ну як тобі пояснити все отак відразу, та ще й через струмок? Чи не перейшов би ти сюди?

С и м о н. А може, не варто вже?

Груше. Варто, Симоне, варто. Іди-бо сюди хутчій!

Симон. Панночка хоче сказати, що дехто вже опізнився?

Груше з розпукою дивиться на нього, по щоках її течуть сльози. Симон втупив очі додолу. Перед тим він підняв якусь цурку і тепер щось різьбить на ній ножем.

Співець.

Скільки сказано слів, а ще більше не сказано їх! Повернувся солдат, а звідки — про те ані слова.

Ось послухайте, думав про що він, чого не сказав:

На світанку зчинилася битва

І над полудень кров'ю скипіла.

Впав один попереду, впав другий позаду,

Третій поруч упав.

На першого я наступив, другого задні топтали,

Третього сотник добив.

Брат один мій від криці поліг,

Другий брат мій в диму задихнувся.

Мерехтіли в очах моїх кола вогненні,

Дубли руки мої в рукавицях і ноги в панчохах.

їв голодний осикову брость,

Пив узвар із кленового листя,

На камінні в воді спочивав.

С и м о н. А онде в траві чиясь шапчинка. То що — може, й мале вже є?

Груше. Є, Симоне, цього не сховаєш, але хай воно тебе не тривожить: дитина не моя.

Симон. Кажуть люди: як уже кому не поведеться, то не поведеться. Тож годі про це й говорити, добродійко.

Груше похнюплює голову й більше не озивається.

Співець.

Вона в тузі чекала його і стомилась чекати, І порушила клятву свою,

а чому — про те ані слова. Ось що думала бідна, чого не сказала: Коли пішов ти в бій, солдате, В кривавий бій, жорстокий бій, Я здибала покинуту дитину, І серце їй допомогти звеліло. Я мусила подбати про маля нещасне, Я мусила випрохувать суху скоринку, Я мусила із шкури пнутись задля нього, Хоч не моє було воно — чуже. Людина мусить іншим помагати. Вологи треба й деревцю малому. Буває, що й ягнята гинуть, Коли засне пастух і крику їхнього не чує.

Симон. Поверни мені хрестика, якого я тобі дав. Або ще краще — кинь poro в струмок! (Повертається г наміром піти).

Груше. Симоне Хахава, не йди, це не моя дитина, не моя!* (Чув голоси дітлахів). Що там таке, діти? Голоси. Прийшли солдати! — Вони забирають Міхеїла!

Груше стоїть приголомшена. До неї простують два латни-к и, ведучи Міхеїла.

Один з л а т н и к і в. Це ти, Груше?

Вона кивав головою.

Дитина твоя? Груше. Моя.

Симон рушає геть.

Симоне!

Латник. Ми маємо наказ судді приставити До міста цю дитину, що пробуває під твоєю опікою. Є підозра, що це Міхеїл Абашвілі, син губернатора Георгія Абашвілі та його дружини Натели Абашвілі. Ось папір з печатками.

Дитину ведуть геть.

Груше (біжить за ними й вигукує). Пустіть його, прошу вас! Це моя дитина!

Співець.

Латники геть повели свою здобич. Жінка нещасна — за ними до міста,

хоч там небезпека. Мати законна вернути дитину свою зажадала. .Названа мати й собі правосуддя шукає.