Копійчаний роман - Сторінка 29
- Бертольт Брехт -
Лише слабодух боїться її, той, кого, має розчавити колесо іст о р іїі Концерн Аарона приєднався до нас не тому, що захопився нашими прекрасними очима, а тому, що мусив приєднатися, тому що вперта, терпляча, самовіддана праця Д-крамниць викликала в нього повагу. І ми повинні по-> троїти свої зусилля. Наша сила — в працьовитості й скромності! Про нас ніхто не скаже, що ми загріб баємо жар чужими руками. Ось чому я й вирішив віднині присвятити всі свої сили вам і Д-крамницям — не з матеріальних міркувань, а томуг що я вірю в цю ідею й знауоз незалежна дрібна торгівля — це підвалина всієї комерції, а крім того — справжнє золоте дно!
Промову цю слухало з півсотні душ. чоловіків і жінок, не рахуючи кількох репортерів. Вона справила на них неабияке враження. Серед слухачів було чимало змарнЬ лих, виснажених людей, але заклик до чиїхось власних сил, як відомо, рідко лишається без відгуку.
Макхіт міг тішитися зі свого успіху; але він залишив збори разбм з Фанні Крайслер, і про це якось дізналася Поллі. І одного вечора, прийшовши досить пізно до себе додому в Нанхед, він побачив її. Вона вже години дві сиділа там біля хвіртки. Адресу його вона спитала в одній із Д-крамниць. Поводилась вона досить сумирно й зразу сказала, що не могла довше витримати без нього.
Відмикаючи двері, він підготував її до вигляду свого нового помешкання, в якому поки що була вмебльована тільки одна кімната. Чому він перебрався з великої квартири сюди, Макхіт пояснив уже нагорі, коли вона сіла* на єдиний стілець, поставивши біля ніг валізку.
Він поважним тоном сказав їй, що ставлення її батька до нього завдає йому немалого клопоту. Він не приховує від неї, що мав певні надії на посаг або принаймні на допомогу в одержанні кредитів.
— Я сподіваюсь, ти не розчарована, що вийшла заміж за чоловіка, який знає ціну грошам. Я все своє життя тяжко працював; і тепер, коли нарешті бачу перед собою берег, мені потрібно ще трохи грошей, щоб міцно стати на ноги. Такий чоловік, як я, не має права одружуватись наосліп, він повинен тримати себе в руках. І дружина його в разі потреби повинна бути йому помічницею. Коли я відчув, що кохаю тебе, я все-таки не втратив розуму, я холодно спитав себе: "А чи така дружина тобі потрібна?" Мій інстинкт відповів мені: "Так!" І, обережно дещо розвідавши, я упевнився, що інстинкт не підвів мене.
Але, провадив далі Макхіт, він і нинішній ситуації без страху дивиться в вічі. Бо ж і в Кіплінга сказано: "Де падає кволий, там дужий стоїть!" А тому він продав те помешкання. Поки що вони житимуть тут, якщо вона не визнає за краще повернутись до батька, щоб не дратувати його даремно: адже вороже ставлення містера Пічема з огляду на вищезгадані обставини тепер не може бути приємне йому.
Поллі поплакала трохи, а потім розповіла про настирливі домагання містера Кокса, перед яким вона вдома буде беззахисна. Тут він виявив цілковите розуміння, а коли вона ще призналась йому, що вже вагітна, що носить під серцем маленького Макхіта, він показав себе з найкращого боку: зразу погодився, щоб вона лишилася з ним.
Тон його змінився, він почав розмовляти з нею лаконічно, з деяким відтінком вищості, і те їй дуже сподобалося.
Щаслива, вона призналась йому, що весь час ждала, чи не прийде він уночі до неї. Адже вилізти на балкон було б неважко. Неприємно здивований, Макхіт відказав, що не міг же він крадькома, під покровом ночі дертись на балкон до своєї шлюбної жінки. На його думку, так робити було б украй непристойно.
Поллі погодилася з ним.
Макхіт іще довго не міг заснути. Він лежав біля неї, заклавши руки за голову, і вдивлявся в вікно, затягнене завіскою, крізь яку пробивалося слабеньке нічне світло.
"Я назву його Діком,— мріяв він,— і навчу його жити, відкрию йому все, що знаю сам. А знаю я багато. Чимало знань, які я мусив здобувати ціною тяжкого розумового напруження, він просто одержить від мене в готовому вигляді, без ніяких зусиль. Я братиму його за ручку й розповідатиму, як тримати в руках віжки, як видушувати есе, що можна, з людей — із цих підлих, ненадійних створінь, що тільки й знають ухилятись від усякої роботи. "Коли хтось стромлятиме ложку в твою миску, бий його своєю ложкою по лобі,— скажу я йому і товкмачитиму доти, поки він не затямить як слід.— А як побачиш де в дверях хоч би вузеньку шпарочку, впихай туди зразу свою ногу, а потім удирайся й сам досередини. Тільки не стій, роззявивши рота, й не жди, поки печені голуби влетять до губи.— Я втлумачуватиму йому все це дуже терпляче, але і якнайсуворіше.— Твій батько,— скажу,— не вчився в університетах, але ні один професор всесвітньої, історії не годен учити його, як убирати людей у шори. Ти маєш змогу вчитись — учись, але не забувай, кому ти маєш за це дякувати. Ті гроші, щ% платитимуться за твоє навчання, твоєму батькові доводилося пенс за пенсом витягати з кишень людей, не дуже охочих віддавати їх. Примножуй цей капітал! Примножуй свої знання, але не забувай і про їхню підвалину!"
Він заснув з глибокою зморшкою на чолі, зате дуже задоволений своєю дружиною.
З наступного ранку вона почала ходити по молоко, вчилася смажити баранячу печінку йому до смаку, допомагала опоряджати решту кімнат.
Про Фанні Крайслер вона не згадувала й словом — ні тієї ночі, ні пізніше. Макхіт спочатку боявся сцен ревнощів з боку Фанні, з якою в нього останнім часом склалися дуже близькі стосунки, але скоро з полегкістю пересвідчився, що її ставлення до нього нітрохи не змінилось, хоч тепер він щовечора йшов до себе додому. Дратувати її йому дуже не хотілося, бо він дорожив її роботою в ЦЗТ. Він довірив їй цю роботу, бувши певен, що подобається їй як чоловік. Вона була йому потрібна.
На нараді, яка відбулась у великій обшитій панеллю з червоного дерева конференц-залі Комерційного банку, ухвалили дати Крестонові вирішальний бій, влаштувавши після його рекламного тижня, афішованого з такою помпою, рекламний тиждень фірми Аарона та Д-крамниць, і сповістити про нього публіку негайно.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Є в тебе голова
Немовбито на сміх,
Бо прогодує голова
Хіба вошей самих.
Для цього життя нам Мало хитрості дано. Тим-то ми й не тямим, Де брехня й багно.
Дбай про людське добро,
Живим вогнем гори.
Та піде все твоє добро
Мов димом догори.
Для цього життя нам Мало підлості дано. Світлим пориванням Не чуже воно.
Женись за щастям ти
Неквапно, з холодком:
За ним усі біжать, як ти,
Воно ж повзе слідком. Для цього життя нам Мало спритності дано. Нашим пориванням Шлях один — на дно.
Пісня про нездійсненність людських поривань
Довкола бої
Містер Пічем також боровся не на життя, а на смерть. Він не шкодував зусиль, намагаючись зіпхнути з шиї корабельну аферу. Усім серцем прагнув він повернутись до своєї рідної стихії — організованого жебрацького промислу.
Страх перед загрозою опинитись на старість під тином, свідомість того, що він попався на гачок хитрішому, жорстокішому, життєздатнішому ловцеві,— все це в його мозку трансформувалося в думки про розширення жебрацького підприємства; адже воно теж виросло з утиску і обману. Він давно ввик здобувати зиск навіть із прикрощів.
Не раз він зупинявся в другому дворі біля собачої клітки й заводив розмову з Ф'юкумбі, мов із своїм компаньйоном. Одноногий спершу чудувався, поки не збагнув, що містерові Пічему однаково, до кого звертатись, хоч би й до собак, бо він взагалі не дивився на нього.
— Ось тепер пишуть у газетах,— казав він, наприклад,— що останнім часом розвелося надто багато жебраків. Насправді ж у Лондоні жебрака побачиш не частіше, ніж через два-три кілометри, та й то це завжди ті самі люди. Якби судити кількості жебраків, то можна б подумати, що злиднів узагалі не існує. Я часто питав сам себе:-а де ж вони, ті злидарі? Відповідь на це питання одна: вони повсюди. Тому їх і не видно, бо вони маскуються своєю масовістю. Крім того, існують цілі величезні міста, населені самими злидарями, але вони немовби ховаються в тих містах. Вони просто не показуються там, де чисто. Вони обминають пристойні вулиці. Більшість їх, працює. І це приховує їх найкраще. А що вони не можуть купити нічого, щоб угамувати свій голод,— цього ніхто не помічає, бо вони ж не заходять до крамниць, щоб не купити нічого. Цілі народи повільно вимирають на задвір'ї. Сучасна форма їх винищення майже непомітна (не кажучи вже про те, що вона анонімна!). їх убивають, але не зразу, це, вбивство триває довгі роки. Харчування сурогатами (та й то в недостатній кількості), антисанітарні умови життя, обмеження всіх природних функцій — усе це потребує багато часу, щоб звалити людину з ніг. Людина — істота неймовірно витривала. Вона вмирає дуже повільно, поступово, частинами. Фактично вже мертва, вона ще довго лишається схожою на людину і тільки наостанку кидає карти й здається. І ця своєрідна, повільна форма вмирання перешкоджає нам помітити всю його масовість. Я часто замислювавсь, як знайти практичне використання цим злигодням, справжнім, непідробним злигодням. Це була б нечувано вигідна справа! Але здійснити її неможливо. Як же ти використаєш на практиці погляд матері, що, пригортаючи до грудей хворе дитя, дивиться ца стіну своєї комірчини, по якій тече вода? Хоч той погляд, безперечно, кра/в наше серце, і хоч таких матерів можна знайти сотні тисяч, але як же ти їх використаєш практично? Не можна ж улаштовувати екскурсії по злидарських околицях, наче по стародавніх бойовищах! Або, скажімо, сорокарічний чоловік, який починає усвідомлювати, що він вибув із боротьби за життя, вичерпав усі свої сили, бо не сам він, а його ближні не вміли по-хазяйському використовувати їх,— хіба таке видовище не бере за серце? Але він не виставляє себе напоказ. А тому з ділового погляду він нічого не вартий. І це лише два приклади з тисячі можливих.
6 Б. Брехт
161
Потім містер Пічем, очевидно, раптом утрачав охоту говорити. Він байдужим жестом відсилав Ф'юкумбі до роботи й відходив із заклопотаним, тривожним виразом на обличчі.
Або казав таке:
— Жебрацтво — промисел досить своєрідний. Мені, більш ніж будь-кому, спочатку було важко повірити в нього. Та скоро я помітив, що той самий страх, який змушує людей брати, спонукає їх і давати. Та й співчуття в людей не бракує; біда тільки, що зі співчуттям бйгато валбче заробити собі на миску юшки, ціж без співчуття.
Промову цю слухало з півсотні душ. чоловіків і жінок, не рахуючи кількох репортерів. Вона справила на них неабияке враження. Серед слухачів було чимало змарнЬ лих, виснажених людей, але заклик до чиїхось власних сил, як відомо, рідко лишається без відгуку.
Макхіт міг тішитися зі свого успіху; але він залишив збори разбм з Фанні Крайслер, і про це якось дізналася Поллі. І одного вечора, прийшовши досить пізно до себе додому в Нанхед, він побачив її. Вона вже години дві сиділа там біля хвіртки. Адресу його вона спитала в одній із Д-крамниць. Поводилась вона досить сумирно й зразу сказала, що не могла довше витримати без нього.
Відмикаючи двері, він підготував її до вигляду свого нового помешкання, в якому поки що була вмебльована тільки одна кімната. Чому він перебрався з великої квартири сюди, Макхіт пояснив уже нагорі, коли вона сіла* на єдиний стілець, поставивши біля ніг валізку.
Він поважним тоном сказав їй, що ставлення її батька до нього завдає йому немалого клопоту. Він не приховує від неї, що мав певні надії на посаг або принаймні на допомогу в одержанні кредитів.
— Я сподіваюсь, ти не розчарована, що вийшла заміж за чоловіка, який знає ціну грошам. Я все своє життя тяжко працював; і тепер, коли нарешті бачу перед собою берег, мені потрібно ще трохи грошей, щоб міцно стати на ноги. Такий чоловік, як я, не має права одружуватись наосліп, він повинен тримати себе в руках. І дружина його в разі потреби повинна бути йому помічницею. Коли я відчув, що кохаю тебе, я все-таки не втратив розуму, я холодно спитав себе: "А чи така дружина тобі потрібна?" Мій інстинкт відповів мені: "Так!" І, обережно дещо розвідавши, я упевнився, що інстинкт не підвів мене.
Але, провадив далі Макхіт, він і нинішній ситуації без страху дивиться в вічі. Бо ж і в Кіплінга сказано: "Де падає кволий, там дужий стоїть!" А тому він продав те помешкання. Поки що вони житимуть тут, якщо вона не визнає за краще повернутись до батька, щоб не дратувати його даремно: адже вороже ставлення містера Пічема з огляду на вищезгадані обставини тепер не може бути приємне йому.
Поллі поплакала трохи, а потім розповіла про настирливі домагання містера Кокса, перед яким вона вдома буде беззахисна. Тут він виявив цілковите розуміння, а коли вона ще призналась йому, що вже вагітна, що носить під серцем маленького Макхіта, він показав себе з найкращого боку: зразу погодився, щоб вона лишилася з ним.
Тон його змінився, він почав розмовляти з нею лаконічно, з деяким відтінком вищості, і те їй дуже сподобалося.
Щаслива, вона призналась йому, що весь час ждала, чи не прийде він уночі до неї. Адже вилізти на балкон було б неважко. Неприємно здивований, Макхіт відказав, що не міг же він крадькома, під покровом ночі дертись на балкон до своєї шлюбної жінки. На його думку, так робити було б украй непристойно.
Поллі погодилася з ним.
Макхіт іще довго не міг заснути. Він лежав біля неї, заклавши руки за голову, і вдивлявся в вікно, затягнене завіскою, крізь яку пробивалося слабеньке нічне світло.
"Я назву його Діком,— мріяв він,— і навчу його жити, відкрию йому все, що знаю сам. А знаю я багато. Чимало знань, які я мусив здобувати ціною тяжкого розумового напруження, він просто одержить від мене в готовому вигляді, без ніяких зусиль. Я братиму його за ручку й розповідатиму, як тримати в руках віжки, як видушувати есе, що можна, з людей — із цих підлих, ненадійних створінь, що тільки й знають ухилятись від усякої роботи. "Коли хтось стромлятиме ложку в твою миску, бий його своєю ложкою по лобі,— скажу я йому і товкмачитиму доти, поки він не затямить як слід.— А як побачиш де в дверях хоч би вузеньку шпарочку, впихай туди зразу свою ногу, а потім удирайся й сам досередини. Тільки не стій, роззявивши рота, й не жди, поки печені голуби влетять до губи.— Я втлумачуватиму йому все це дуже терпляче, але і якнайсуворіше.— Твій батько,— скажу,— не вчився в університетах, але ні один професор всесвітньої, історії не годен учити його, як убирати людей у шори. Ти маєш змогу вчитись — учись, але не забувай, кому ти маєш за це дякувати. Ті гроші, щ% платитимуться за твоє навчання, твоєму батькові доводилося пенс за пенсом витягати з кишень людей, не дуже охочих віддавати їх. Примножуй цей капітал! Примножуй свої знання, але не забувай і про їхню підвалину!"
Він заснув з глибокою зморшкою на чолі, зате дуже задоволений своєю дружиною.
З наступного ранку вона почала ходити по молоко, вчилася смажити баранячу печінку йому до смаку, допомагала опоряджати решту кімнат.
Про Фанні Крайслер вона не згадувала й словом — ні тієї ночі, ні пізніше. Макхіт спочатку боявся сцен ревнощів з боку Фанні, з якою в нього останнім часом склалися дуже близькі стосунки, але скоро з полегкістю пересвідчився, що її ставлення до нього нітрохи не змінилось, хоч тепер він щовечора йшов до себе додому. Дратувати її йому дуже не хотілося, бо він дорожив її роботою в ЦЗТ. Він довірив їй цю роботу, бувши певен, що подобається їй як чоловік. Вона була йому потрібна.
На нараді, яка відбулась у великій обшитій панеллю з червоного дерева конференц-залі Комерційного банку, ухвалили дати Крестонові вирішальний бій, влаштувавши після його рекламного тижня, афішованого з такою помпою, рекламний тиждень фірми Аарона та Д-крамниць, і сповістити про нього публіку негайно.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Є в тебе голова
Немовбито на сміх,
Бо прогодує голова
Хіба вошей самих.
Для цього життя нам Мало хитрості дано. Тим-то ми й не тямим, Де брехня й багно.
Дбай про людське добро,
Живим вогнем гори.
Та піде все твоє добро
Мов димом догори.
Для цього життя нам Мало підлості дано. Світлим пориванням Не чуже воно.
Женись за щастям ти
Неквапно, з холодком:
За ним усі біжать, як ти,
Воно ж повзе слідком. Для цього життя нам Мало спритності дано. Нашим пориванням Шлях один — на дно.
Пісня про нездійсненність людських поривань
Довкола бої
Містер Пічем також боровся не на життя, а на смерть. Він не шкодував зусиль, намагаючись зіпхнути з шиї корабельну аферу. Усім серцем прагнув він повернутись до своєї рідної стихії — організованого жебрацького промислу.
Страх перед загрозою опинитись на старість під тином, свідомість того, що він попався на гачок хитрішому, жорстокішому, життєздатнішому ловцеві,— все це в його мозку трансформувалося в думки про розширення жебрацького підприємства; адже воно теж виросло з утиску і обману. Він давно ввик здобувати зиск навіть із прикрощів.
Не раз він зупинявся в другому дворі біля собачої клітки й заводив розмову з Ф'юкумбі, мов із своїм компаньйоном. Одноногий спершу чудувався, поки не збагнув, що містерові Пічему однаково, до кого звертатись, хоч би й до собак, бо він взагалі не дивився на нього.
— Ось тепер пишуть у газетах,— казав він, наприклад,— що останнім часом розвелося надто багато жебраків. Насправді ж у Лондоні жебрака побачиш не частіше, ніж через два-три кілометри, та й то це завжди ті самі люди. Якби судити кількості жебраків, то можна б подумати, що злиднів узагалі не існує. Я часто питав сам себе:-а де ж вони, ті злидарі? Відповідь на це питання одна: вони повсюди. Тому їх і не видно, бо вони маскуються своєю масовістю. Крім того, існують цілі величезні міста, населені самими злидарями, але вони немовби ховаються в тих містах. Вони просто не показуються там, де чисто. Вони обминають пристойні вулиці. Більшість їх, працює. І це приховує їх найкраще. А що вони не можуть купити нічого, щоб угамувати свій голод,— цього ніхто не помічає, бо вони ж не заходять до крамниць, щоб не купити нічого. Цілі народи повільно вимирають на задвір'ї. Сучасна форма їх винищення майже непомітна (не кажучи вже про те, що вона анонімна!). їх убивають, але не зразу, це, вбивство триває довгі роки. Харчування сурогатами (та й то в недостатній кількості), антисанітарні умови життя, обмеження всіх природних функцій — усе це потребує багато часу, щоб звалити людину з ніг. Людина — істота неймовірно витривала. Вона вмирає дуже повільно, поступово, частинами. Фактично вже мертва, вона ще довго лишається схожою на людину і тільки наостанку кидає карти й здається. І ця своєрідна, повільна форма вмирання перешкоджає нам помітити всю його масовість. Я часто замислювавсь, як знайти практичне використання цим злигодням, справжнім, непідробним злигодням. Це була б нечувано вигідна справа! Але здійснити її неможливо. Як же ти використаєш на практиці погляд матері, що, пригортаючи до грудей хворе дитя, дивиться ца стіну своєї комірчини, по якій тече вода? Хоч той погляд, безперечно, кра/в наше серце, і хоч таких матерів можна знайти сотні тисяч, але як же ти їх використаєш практично? Не можна ж улаштовувати екскурсії по злидарських околицях, наче по стародавніх бойовищах! Або, скажімо, сорокарічний чоловік, який починає усвідомлювати, що він вибув із боротьби за життя, вичерпав усі свої сили, бо не сам він, а його ближні не вміли по-хазяйському використовувати їх,— хіба таке видовище не бере за серце? Але він не виставляє себе напоказ. А тому з ділового погляду він нічого не вартий. І це лише два приклади з тисячі можливих.
6 Б. Брехт
161
Потім містер Пічем, очевидно, раптом утрачав охоту говорити. Він байдужим жестом відсилав Ф'юкумбі до роботи й відходив із заклопотаним, тривожним виразом на обличчі.
Або казав таке:
— Жебрацтво — промисел досить своєрідний. Мені, більш ніж будь-кому, спочатку було важко повірити в нього. Та скоро я помітив, що той самий страх, який змушує людей брати, спонукає їх і давати. Та й співчуття в людей не бракує; біда тільки, що зі співчуттям бйгато валбче заробити собі на миску юшки, ціж без співчуття.