Кульбабове вино - Сторінка 23
- Рей Бредбері -Хоч ми однолітки, але ви можете рухатись! А я ось уже десять років не виходжу з дому.
Він упустив трубку на підлогу й насилу підняв її, груди йому звело від болю. [440]
— Хорхе! Ви чуєте мене, чуєте?..
— І це буде востаннє? — спитав Хорхе.
— Востаннє, обіцяю!
За тисячі миль поклали трубку на стіл. І знову виразно почулися знайомі звуки ходи, тоді на хвильку запала тиша й нарешті відчинилося вікно.
— Слухай,— пошепки мовив сам до себе старий.
І почув гомін тисячі людей під іншим сонцем і кволе тринькання катеринки, що награвала "Марімбу" — таку гарну, веселу танцювальну мелодію!..
Міцно заплющивши очі, полковник звів руку, неначе хотів сфотографувати старий собор, і все його тіло ніби зміцніло, помолодшало, і він відчув під ногами гарячу бруківку.
Його поривало сказати: "Ви й досі там, правда ж? Усі ви, жителі того міста, де саме починається сієста*, крамниці зачиняються, і хлопчаки на вулицях кричать: "Loteria nacional para hoy!"** — і тицяють перехожим лотерейні квитки. Усі ви там, у своєму місті. Мені аж не віриться, що і я колись був там, серед вас. Коли ти далеко від якогось міста, то здається, його й немає насправді. Будь-яке місто, чи то Чікаго, чи то Нью-Йорк, з усім своїм людом, здаля видається нереальним. Так само, як нереальний і я отут, у невеликому містечку в штаті Іллінойс, біля тихого озера. Усі ми видаємося одне одному нереальними, бо нас розділяє відстань. Отож так приємно чути цей гомін і знати, що Мехіко досі на місці й що люди там живуть і ходять по вулицях..."
* Полудневий відпочинок.
* Квитки національної лотереї на сьогоднішній тираж! (Ісп.)
Він сидів на підлозі, міцно притиснувши до вуха телефонну трубку.
Аж ось до нього долинув і зовсім неймовірний звук — на повороті заскреготів зелений трамвай, повний смаглявих і гарних чужинців, а декотрі бігли слідом за ним і, скочивши на приступку, радісно кричали, й зрештою скрегіт коліс на рейках затих, і трамвай зник за рогом, везучи всіх тих людей у сліпучий від сонця простір, і лишилося тільки шкварчання кукурудзяних коржів на базарних жаровнях, чи, може, то просто гули й потріскували від атмосферних розрядів протягнуті на дві тисячі миль мідні дроти...
Старий сидів на підлозі. [441]
Час минав.
Унизу повільно прочинилися двері. Долинули звуки обережної ходи, на хвильку нерішуче завмерли, а /годі почали наближатися сходами. Почулися притишені-голоси:
— Даремно ми прийшли!
— Кажу ж тобі, він сам подзвонив мені по телефону. Страшенно скучив за людьми. Не можна ж йому відмовити.
— Він хворий!
— Авжеж. Але він сказав, щоб ми приходили, коли немає доглядальниці. Ми ж тільки на хвилину, привітаємось і...
Двері спальні широко розчинилися. Троє хлопців зазирнули до кімнати й побачили, що старий сидить на підлозі під стіною.
— Полковнику Фрійлі... — тихо мовив Дуглас. Старий мовчав, і було в тій мовчанці щось таке, що хлопцям ураз забило дух.
Вони обережно, мало не навшпиньки підійшли ближче.
Дуглас нахилився і вийняв телефонну трубку з уже захололих пальців старого. Тоді підніс її до вуха й прислухався. І за гудінням та потріскуванням дротів почув далекий і дивний останній звук.
За дві тисячі миль зачинили вікно.
●
— Ба-бах! — вигукнув Том.— Бабах! Бабах! Бабах! Він сидів на лужку перед міською управою верхи на гарматі часів громадянської війни.
Дуглас, що стояв перед гарматою, вхопився за груди і впав на траву. Але не встав, а так і лишився лежати із Замисленим виразом на обличчі.
— У тебе такий вигляд, наче ти зараз дістанеш із кишені свого олівця й щось запишеш,— сказав Том.
— Помовч, дай мені подумати! — відказав Дуглас, дивлячись на гармату. Потім перевернувся горілиць і втупив очі в небо та верхівки дерев над собою.— Томе,-я оце тільки-но збагнув...
— Що?
— Вчора помер Чін Лінсу. Вчора тут, у нашому містечку, назавжди закінчилася Громадянська війна. Вчора тут-таки померли президент Лінкольн, і генерал Лі, і генерал [442] Грант, і сто тисяч інших людей, хто лицем на північ, хто на південь. І вчора ж таки пополудні в домі полковника Фрійлі бухнуло зі скелі в самісіньке нікуди величезне стадо буйволів та бізонів, завбільшки з увесь Грінтаун, що в штаті Іллінойс. І вляглася навіки неозора хмара куряви. А я й не подумав учора, що воно все означає. Це жахливо, Томе, просто жахливо. Як же ми тепер житимемо без усіх тих солдатів, без генерала Лі й генерала Гранта, без Доброчесного Ейба* як ми житимемо без Чін Лінсу? Мені й на думку ніколи не спадало, Томе, що стільки людей може померти отак ураз. А вони померли. Атож, таки померли!
* Так називали президента Авраама Лінкольна.
Том сидів верхи на гарматі й дивився вниз на Дугласа, аж поки той замовк.
— Твій записник при тобі? Дуглас похитав головою.
— То катай додому й запиши все це, поки не забув. Дуглас сів на моріжку, тоді звівся на ноги. І повільно побрів через лужок, покусуючи нижню губу.
— Бабах,— стиха мовив Том.— Бабах. Бабах...— А тоді гукнув на повний голос: — Дуг! Поки ти йшов лужком, я тебе тричі вбив. Чуєш, Дуг? Гей, Дуг!.. Ну нехай, іди собі... — Він простягся на гарматі, заплющив одне око й, неначе прицілюючись, повів поглядом уподовж зашкарублого ствола.— Бабах! — пошепки мовив услід братовій постаті віддалік.— Бабах!
●
— Тримай!
— Двадцять дев'ять!
— Тримай!
— Тридцять!
— Тримай!
— Тридцять одна!
Важіль сіпнувся вниз. Бляшані ковпачки на закупорених пляшках виблискували ясною жовтизною. Дідусь подав Дугласові останню пляшку.
— Другий урожай цього літа. Червневий уже на полицях. А ось і липневий. Тепер лишається тільки серпень.
Дуглас підняв пляшку ще теплого кульбабового вина, але на полицю не поставив. Там уже стояло багато таких [443] самих нумерованих пляшок, усі однакові на вигляд, усі лискучі, акуратні, кожна сама по собі.
Онде пляшка з того дня, коли він збагнув, що живе, подумав Дуглас. То чому вона не яскравіша від інших?
А он — з того дня, коли Джон Хафф зник за краєм світу, наче у воду впав. Чому ж вона не темніша від інших?
Де воно все? Де ті веселі гончаки, що літніми днями гарцювали, мов дельфіни, у хвилях колиханої вітром пшениці? Де грозовий електричний дух Зеленої машини і трамвая? Чи зберегло ці спомини вино? Ні! Мабуть, таки ні.
Колись він прочитав в одній книжці, що всі вимовлені на світі слова, всі проспівані пісні залишаються жити й дотепер бринять десь ген у всесвітньому просторі, і якби хтось долетів до сузір'я Центавра, то зміг би почути, що говорив уві сні Джордж Вашінгтон або як скрикнув Цезар, коли йому зненацька ввігнали у спину ніж. Отак воно із звуками. А як щодо світла? Не може ж зникнути без сліду все, що ти колись побачив, просто не може. І, мабуть, десь у світі, якщо добре пошукати,— ну, хоча б у повних меду стільниках, де світло зберігається в бурштинових краплях, припасених запорошеними квітковим пилком бджолами, або ж у тридцяти тисячах кришталиків, якими оздоблена голова полудневої бабки,— можна віднайти всі навколишні барви та образи будь-якого з минулих літ. Чи, може, покласти під мікроскоп одну-єдину крапелиночку оцього кульбабового вина — і враз, наче виверження Везувію, шугнуть у небо всі фейєрверки Четвертого липня. Доведеться йому в це повірити.
А проте... Дивлячись на пляшку, номер якої позначав той день, коли полковник Фрійлі спіткнувся і впав на шість футів у землю, Дуглас не міг добачити ані дрібки темного осаду, ані порошинки з-під копит величезних буйволів, ані сліду сірки з рушниць, що гриміли в битві під Шайло...
— Лишається серпень,— мовив Дуглас.— Атож. Та коли так піде й далі, то в останньому врожаї не буде більш ні машин, ні друзів, та й самих кульбаб і на вино не набереться.
— Бам... Вам... Не мова, а жалобний подзвін,— сказав дідусь.— Це ще гірше, ніж лайка. Та я не стану мити тобі [444] рота з милом. Тут краще зарадить краплина кульбабового вина. На ось, ковтни... Ну, як воно на смак?
— Xy! Чистий вогонь!
— А тепер мерщій надвір, тричі оббіжи навколо кварталу, п'ять разів перекинься через голову, шість разів відіжмися від землі, залізь на два дерева — і замість головного плакальника станеш веселим барабанщиком. Ну ж бо!
Біжачи сходами з підвалу, Дуглас подумав: "Відіжмуся чотири рази, перекинуся два, залізу на одне дерево — та й досить!"
●
Тоді ж таки, першого серпня серед дня, Білл Форрестер сів у свою машину й загукав, що їде до центру поласувати якимсь найрідкіснішим морозивом, то чи не хоче хто поїхати з ним. І не минуло й п'яти хвилин, як Дуглас, що вже витрусив із себе всі свої печалі, ступив з розжареної вулиці у півсутінь просякнутого свіжим духом содової води та ванілі павільйону "Води — морозиво" і разом з Біллом Форрестером сів перед сніжно-білим мармуровим прилавком. Вони попросили, щоб їм назвали всі, які є, незвичайні сорти морозива, і, коли продавець за прилавком сказав: "Старожитнє цитринове з ваніллю..." — Білл Форрестер вигукнув:
— Оце воно!
— Так, сер,— докинув Дуглас.
Поки їм готували морозиво, вони поволі крутились на своїх обертових стільчиках. Перед очима в них пропливали сріблясті крани, блискучі дзеркала, безгучні лопаті вентиляторів під стелею, зелені шторки на невеличких вікнах, плетені з грубого дроту стільці із схожими на арфи спинками. Потім їхні погляди впали на міс Гелен Луміс. їй було дев'яносто п'ять років, вона сиділа за столиком і залюбки їла морозиво.
— Молодий чоловіче,— звернулася вона до Білла Форрестера,— ви, як я бачу, людина зі смаком та уявою. Та й сили волі вам не позичати. А то б ви не зважилися отак просто знехтувати звичайне морозиво, що є в меню, й рішуче, без найменшого вагання, замовити таке неабищо, як цитринове з ваніллю.
Білл Форрестер шанобливо вклонився. —— Ідіть сюди обидва, сідайте зі мною,— сказала міс Луміс.— Поговоримо про рідкісне морозиво й про інші [445] речі, до яких у нас начебто однаково лежить душа. Не бійтеся, за столик платитиму я.
Усміхаючись, вони перенесли свої вазочки до її столика й сіли.
— Ти, напевне, Із Сполдінгів,— мовила міс Луміс до Дугласа.— Голова в тебе точнісінько як у твого дідуся. А ви — Вільям Форрестер. Ви пишете для "Кронікл", і то досить пристойно. Я про вас чимало чула, але переказувати вам усього не стану.
— І я вас знаю,— сказав Білл Форрестер.— Ви — Гелен Луміс.— Він завагався, тоді додав:— Колись я був у вас закоханий.
— Ну що ж, такий початок мені до вподоби.— Стара спокійно набрала ще ложечку морозива.— Він створює ґрунт для наступної зустрічі.