Кульбабове вино - Сторінка 25

Так, завтра можна, але зараз ідіть, прошу вас, і нічого більше не кажіть.

Білл пішов садом, залишивши її в затінку біля столу. Озирнутися він не наважився.

Минуло чотири дні, вісім днів, дванадцять днів... Його запрошували то на чай, то на вечерю, то на обід. Довгими зеленими надвечір'ями вони сиділи й розмовляли — про мистецтво, про літературу, про життя, про суспільство й політику. їли морозиво, смажених голубів, пили добрі вина.

— Мені завжди було байдуже до всяких пересудів,— сказала якось міс Луміс.— А пересуди вже таки пішли, правда ж?

Білл Форрестер збентежено засовався на стільці.

— Так я й знала. Жодній жінці не вберегтися від пліток, навіть коли їй дев'яносто п'ять років.

— Я можу більш не приходити.

— Та ні, ні! — вигукнула вона і враз опанувала себе. Тоді вже спокійніше повела далі: — Ви й самі добре знаєте, що так не можна. Та й вам має бути байдуже до того, хто там що подумає, хіба ні? Ми ж бо знаємо, що нічого негожого в цьому немає.

— Певно, що мені байдуже,— підтвердив Білл.

— А тепер,— і міс Луміс відхилилася назад,— пограймо в нашу гру. Куди ми вирушимо цього разу? В Париж? Хай буде Париж.

— У Париж,— погодився Білл і злегка кивнув головою.

— Так от,— почала вона,— нині в нас тисяча вісімсот вісімдесят п'ятий рік, і ми сідаємо на пароплав у нью-йоркській гавані. Ось наш багаж, ось наші квитки, [451] отам — лінія обрію. Тепер ми вже пливемо через океан. А тепер наближаємося до Марселя...

І ось вона стоїть на мосту й дивиться у прозору воду Сени, коли це раптом і він опиняється поруч і теж звертає погляд униз, на хвилі літа, що спливають за течією. Ось вона тримає в білій руці келишок з аперитивом, а ось і він тут як уродився, нахиляється до неї і торкається її келишка своїм. Він бачить себе у дзеркальних залах Версальського палацу, за ресторанним столиком у Стокгольмі, вони разом лічать червоно-білі стовпчики цирулень уздовж каналів Венеції. Усе, що вона колись звідала сама, тепер вони звідують разом.

Якось надвечір у середині серпня вони сиділи в саду й дивились одне на одного.

— А ви знаєте,— сказав Білл Форрестер,— що я ось уже півмісяця майже щодня буваю у вас?

— Та не може бути!

— І це для мене величезна втіха.

— Воно-то так, але ж навколо стільки молодих дівчат...

— У вас я знаходжу все те, чого бракує їм,— доброту, розум, дотепність.

— Дурниці. Доброта й розум притаманні старості. А в двадцять років жінці більш до вподоби бути безжальною і легковажною.— Міс Луміс замовкла й глибоко зітхнула.— А тепер я хочу збентежити вас. Пригадуєте, того разу, коли ми вперше зустрілись у павільйоні "Води — морозиво", ви обмовилися, що свого часу почували до мене щось ніби... ну, скажімо, прихильність. А потім більш і словом про це не прохопилися, сподіваючись, що я забуду. То ось я змушена просити, щоб ви прояснили мені цю делікатну обставину.

Білл видимо розгубився.

— Ви мене таки збентежили,— спробував ухилитися він.

— Ну ж бо, кажіть!

— Багато років тому мені потрапила на очі ваша фотографія.

— Я ніколи не дозволяю себе фотографувати.

— То був дуже давній знімок, вам там років двадцять.

— А-а, ви он про що. Та то ж чиста сміхота. Щоразу, як я даю якісь гроші на доброчинність або відвідую бал, [452] вони відкопують ту фотографію, здувають з неї порох і друкують у газеті. І всі у місті сміються, навіть я сама.

— Газета чинить досить жорстоко.

— Та ні. Я сама їм сказала: коли вам потрібна моя фотографія, друкуйте ту, що зроблена тисяча вісімсот п'ятдесят третього року. Хай люди пам'ятають мене такою. І, бога ради, під час похорону не знімайте віка з труни.

— Я розповім вам, як усе те було...

Білл Форрестер склав руки на грудях, тоді подивився на них і трохи помовчав. Він пригадував собі ту фотографію, і вона виразно поставала в нього перед очима. Тут, у саду, він мав час відновити в уяві кожну рисочку Гелен Луміс на давній фотографії — ще зовсім юної прекрасної дівчини, що вперше позувала перед фотоапаратом сама: Він ніби навіч бачив перед собою її ясне, спокійне обличчя, осяяне сором'язливою усмішкою.

То було обличчя весни, обличчя літа, від нього віяло теплим духом цвіту конюшини. Уста рожевіли, мов гранатові зернята, в очах відбивалося полудневе небо. Діткнутися до цього обличчя було однаково що спізнати оте незмінно нове відчуття, коли раннього грудневого ранку розчиняєш вікно й підставляєш руку під перші холодні білі порошинки тихого снігу, що неждано-негадано пішов уночі. І все воно — і теплий подих, і звабна ніжність — назавжди збереглось у цьому чудесному витворі оптики й хімії, якого ні на годину, ані на секунду не зможе зістарити невпинний плин часу: цей дрібний і легкий перший сніг ніколи не розтане й переживе ще тисячі гарячих літніх місяців.

Отака була та фотографія, і отак він уперше дізнався про міс Луміс. І тепер, пригадавши все те, знову викликавши й закарбувавши у своїй уяві призабутий образ, він заговорив знов:

— Коли я вперше побачив ту фотографію — невигадливу, зроблену без підготовки, з простою зачіскою,— я не знав, що вона така давня. У газеті повідомлялося, що того вечора міс Луміс відкриє міський бал. Я вирізав фотографію й цілий день носив її при собі. І вирішив неодмінно піти на бал. Та потім, уже надвечір, хтось побачив, як я дивлюся на той знімок, і розказав мені, що й до чого. Що знімок зроблено багато літ тому і тепер газета з року в рік його передруковує. І що не треба мені йти на міський бал і шукати вас за тією фотографією. [453]

Довгу хвилю обоє сиділи мовчки. Білл нишком позирнув на міс Луміс. Вона дивилася в кінець саду, на повитий рожевими трояндами паркан. Годі було вгадати, про що вона думає. На обличчі її не відбивалося нічого. Потім вона кілька разів гойднулась у кріслі й тихо мовила:

— Ну що, вип'ємо ще чаю?.. Оце, виходить, так... Вони сиділи й пили чай. Потім вона нахилилася вперед і легенько поплескала Білла по руці.

— Дякую вам.

— За що?

— За те, що хотіли знайти мене на балу, за те, що вирізали мою фотографію, за все. Дуже-дуже дякую.

Вони пішли прогулятися по саду.

— А тепер,— сказала міс Луміс,— моя черга. Пам'ятаєте, я згадала якось про одного молодика, що сімдесят років тому залицявся до мене. Він уже років п'ятдесят, не менше, як помер, але тоді був зовсім молодий, дуже гарний із себе і цілими днями, а влітку й вечорами скакав на баскому коні по околишніх луках. Від нього пашіло здоров'ям і буйним норовом, з обличчя ніколи не сходила засмага, з рук — садна та подряпини, а рухався він так рвучко, що, здавалося, ось-ось розірветься на частини, і аж наче дим за ним стелився. На жодній посаді довго не затримувався: коли йому десь набридало, то кидав усе й подавався куди-інде,— а одного дня подався геть і від мене, бо я була ще норовливіша за нього й ніяк не давала себе приборкати. Ото й по всьому. Я навіть подумати не могла, що колись знов побачу його живого. Одначе ви цілком живий, і так само аж жаром сиплете довкола, і такий самий незграбний і водночас граційний, і я знаю наперед усе, що ви зараз зробите, а проте щоразу дивуюся з цього. Я завжди вважала балачки про всякі там перевтілення чистою маячнею, але оце днями подумала собі — а що, як я гукну до вас на вулиці: "Роберте, Роберте"? Чи обернеться на мій погук Вільям Форрестер?

— Не знаю,— відказав Білл.

— І я не знаю. Оцим і цікаве життя.

Серпень доходив кінця. По місту поволі пливла перша осіння прохолода, крони дерев трохи потьмяніли, а потім почали братися вогнисто-гарячою барвою, навколишні пагорби зажевріли й вкрилися багрянцем, а пшеничні [454] лани прибрали кольору лев'ячої гриви. Дні потяглися звичною одноманітною низкою, так наче хтось, вправляючись у каліграфії, знов і знов старанно виписував по рядку тих самих літер, і вони повторювались день у день в однаковій послідовності.

Одного з останніх днів серпня Вільям Форрестер пройшов у глиб саду й побачив, що Гелен Луміс, сидячи за чайним столом, щось старанно пише.

Помітивши його, вона відсунула ручку й чорнило.

— Я писала листа вам,— сказала вона.

— Ну, а я вже тут, і це позбавляє вас зайвого клопоту.

— Ні, це лист особливий. Ось погляньте.— Вона показала голубий конверт, щойно заклеєний і пригладжений рукою.— Запам'ятайте, який він на вигляд. Коли листоноша принесе його вам, ви будете знати, що я померла.

— Не треба такого казати.

— Сядьте й послухайте мене. Він сів.

— Мій любий Вільяме,— почала міс Луміс, сидячи в затінку парасоля.— За кілька днів я помру... Ні-ні!— Вона застережливо звела руку.— Ви помовчте... Так от, я цього не боюся. Коли живеш так довго, то втрачаєш і почуття страху. Я ніколи в житті не любила печеного омара — а власне, тільки тому, що ні разу його не їла. А на свій вісімдесятий день народження взяла та й покуштувала. Не скажу, щоб він мені так уже сподобався, але тепер я принаймні знаю, який він на смак, і більше не боюся. То я б сказала, що й смерть наче той омар, і я вже якось дам собі з нею раду.— І махнула рукою.— Та годі про це. Найгірше те, що я більш не зможу бачитися з вами. Ніяких панахид не буде. Я вважаю, що за тими дверима жінка має таке саме право лишитися на самоті, як і за дверима своєї спальні.

— Ніхто не може знати, коли його спостигне смерть,— нарешті озвався Білл.

— Вільяме, ось уже п'ятдесят років я наглядаю за дідівським годинником у передпокої. І коли накрутять пружину, я можу сказати наперед, о котрій годині він зупиниться. Отак і зі старими людьми. Вони відчувають, як у них розкручується пружина й поступово спиняється механізм... Ой, та не дивіться ви на мене так сумно... прошу вас, не треба.

— Це я мимоволі,— сказав Білл. [455]

— Ми ж так гарно проводили час, хіба ні? Наші щоденні розмови — це було щось надзвичайне. До них дуже підходить ота утерта, заяложена фраза: "Зустрілися споріднені душі".— Вона покрутила в руках голубий конверт.— Я завжди вважала, що любов — це передусім властивість людського духу, хоч тіло часом не хоче цього визнавати. Тіло живе лише задля себе. Воно тільки те й робить, що їсть, п'є і чекає, коли настане ніч. Бо самою своєю суттю належить ночі. А дух, Вільяме, народжений від сонця, і йому призначено бути невсипущим і допитливим багато тисяч годин нашого життя. То чи можна віддати перевагу тілу, цьому жалюгідному, себелюбному створінню, перед усеосяжним, сповненим ясного світла розумом? Не знаю.