Кульбабове вино - Сторінка 31

Так він і робить, і це цілком природно, бо настав його день. Отак і сьогодні. Ми з тобою дечим дуже схожі: часом ти йдеш у кіно на суботній ранковий сеанс і сидиш там аж до дев'ятої вечора, так що доводиться посилати по тебе тата. Але, Томе, коли ті самі ковбої починають стріляти в тих самих індіанців на тій самій горі, то найкраще встати й піти з кіно, не шкодуючи й не повертаючи назад. Ось і я йду від вас, поки ще почуваю себе щасливою і можу тішитися життям.

Потім вона покликала до себе Дугласа.

— Бабусю, а хто ж наступної весни лататиме покрівлю?

Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квітня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злетілись дятли й почали довбати ґонт. Аж ні — то була прабабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові дощечки.

— Дугласе,— прошепотіла вона,— ніколи не давай латати покрівлю тому, кому це не в радість.

— Гаразд, ба.

— Як настане квітень, озирнися і спитай: "Хто хоче латати покрівлю?" І в кого засвітяться очі, той тобі й потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто, аж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташок на деревах унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флюгер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити її... — Голос прабабусин поступово затих.

Дуглас плакав.

Прабабуся знову прочнулася.

— Ну-ну, ти чого це?

— Того,— відказав він,— що завтра тебе вже тут не буде.

Вона піднесла до обличчя невелике ручне дзеркальце, а тоді повернула його до хлопця. Він подивився на її обличчя, потім на своє обличчя в дзеркалі і знов на прабабусине. А вона сказала: [483]

— Завтра я встану о сьомій ранку, вмиюся і разом з Чарлі Вудменом побіжу до церкви, а потім ми вирушимо на гуляння в Електричний парк, там я плаватиму, бігатиму босоніж, падатиму з дерев, жуватиму м'ятну гумку... Дугласе, Дугласе, посоромся! Ти ж підстригаєш нігті, правда?

— Так, ба.

— І не плачеш, коли що сім років твоє тіло оновлюється, коли в тебе на пальцях і в серці відмирають старі клітини й народжуються нові. Тобі ж це не вадить, га?

— Ні, ба.

— Ну, то поміркуй, хлопче. Ніхто ж не зберігає зістрижених нігтів, хіба що якийсь дурень. А чи бачив ти коли, щоб змія потягла кудись ховати свою скинуту шкіру? От і в цьому ліжку нема вже нічого, крім нігтів та висхлої шкіри. Досить натужитись і добре зітхнути, як я розсиплюся на порох. Важлива не оця я, що лежить під укривалами, а оця, що сидить скраєчку ліжка й дивиться на мене, і ота я, що готує внизу вечерю, або клопочеться в гаражі коло машини, або сидить у бібліотеці й читає книжку. Нова парость — ось що важливе. І насправді я сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу років мої паростки, яких буде на той час із ціле містечко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліптів. Оце моя відповідь тим, хто питає про такі поважні речі. А тепер біжи мерщій і клич сюди всіх!

Нарешті всі родичі зібрались у кімнаті й стояли в чеканні, як стоять люди, що прийшли на вокзал провести когось у дорогу.

— Ну от,— сказала прабабуся,— настав мій час. Я не смиренниця, і мені приємно бачити вас усіх коло мого ліжка. На тому тижні вас чекає чимало справ: треба опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити дітям теплий одяг. А що оцієї мене, яку задля зручності кличуть прабабуся, тут уже не буде, то всі оті я, яких звуть дядечко Берт, Лео, Том, Дуглас і так далі, повин-ні взяти дещо на себе й робити хто що може.

— Гаразд, бабусю.

— І не треба тут завтра ніяких пишних церемоній. Не хочу, щоб мені співали хвалу — свого часу я й сама сказала про себе доволі втішних слів. Нема такої їжі, якої б я не їла, нема такого танцю, якого б не станцювала, і тепер лишилося тільки скуштувати останнього пирога й [484] проспівати останню пісню. Але я не боюся. Як по правді, то мені навіть цікаво. І хай смерть не сподівається мене обділити — я жодної крихти повз рота, не пропущу. Отож за мене не турбуйтесь. А тепер усі йдіть і дайте мені заснути...

Десь тихенько зачинилися двері.

— Отак воно краще...

Лишившись сама, прабабуся зручно вмостилася в теплій кучугурі полотна та вовни, простирадл та укривал, і клаптикова ковдра вигравала над нею всіма кольорами, наче циркові прапорці в давні літа. А вона лежала й почувала себе такою ж маленькою і загадковою, як вісімдесят з чимось років тому, коли, прокинувшись уранці в своєму ліжечку, з приємністю розправляла тендітні кісточки.

Колись дуже давно, пригадувала вона, мені снився сон, страшенно гарний, та раптом мене хтось збудив, і то був день, коли я народилася. А тепер? Стривай, треба прикинути... Вона повернулася думкою до дійсності. Де ж це я була? Дев'яносто років... Як віднайти нитку того давнього сну й відновити його?.. Вона вистромила з-під укривал маленьку кощаву руку. Осьде... Атож, оце воно й є. Вона всміхнулася. Занурившись іще глибше в теплий сніговий замет, повернула голову на подушці. Тепер було гаразд. І ось уже... так, так, ось уже той сон почав помалу зринати в її свідомості, заколисливий, наче тихе море, що хлюпочеться вподовж безконечного, вічно молодого берега. Тоді накотився теплою хвилею, підняв її із снігу й поніс кудись над майже забутим дитячим ліжечком.

А внизу, подумала вона, зараз чистять столове срібло, прибирають у підвалі, витирають порох у кімнатах. їй було чути, як у всьому домі триває життя.

— От і добре,— прошепотіла прабабуся, линучи на хвилі сну.— Життя є життя, так і має бути.

І хвиля понесла її від берега.

●

— Ой, привид! — зойкнув Том.

— Ні,— озвався голос.— Це я.

У темну спальню, де пахло яблуками, влилося примарне світло. Скляна літрова банка немовби висіла в повітрі, і в ній мерехтіли десятки тьмяних вогників. І в цьому [485] блідому посвіті урочисто блищали Дугласові очі. Він так засмаг, що його обличчя й руки ніби розчинились у темряві і нічна сорочка здавалася безплотною примарою.

— Ох ти ж! — вихопилось у Тома.— Скільки світлячків! Двадцять, тридцять?

— Цить, не кричи!

— Навіщо вони тобі?

— Нас полаяли за те, що ми читали допізна з ліхтариками під укривалом, хіба ні? А коли тут буде банка зі світлячками, ніхто й слова не скаже — подумають, що це просто колекція.

— Дуг, ну ти ж і голова!

Але Дуглас нічого на це не відповів. Він поважно поставив той мерехтливий світильник на нічну тумбочку, взяв олівця й заходився ревно писати щось у своєму блокноті. Світлячки спалахували, пригасали, знову спалахували й пригасали, і в його очах раз по раз зблискували три десятки мигтючих зеленкувато-блідих вогників, а він усе писав та писав — десять, двадцять хвилин,— нанизував рядок за рядком, закреслював і виправляв, записував і переписував усе те, що назбирав похапцем протягом літа. Том лежав і, мов заворожений, дивився на маленьке живе вогнище, що тріпотіло й блимало всередині банки, аж поки так і заснув, спираючись на лікоть, а Дуглас тим часом і далі писав. Нарешті на останній сторінці він підсумував уже записане:

"НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА РЕЧІ, БО:

— коли це, приміром, машини, вони розвалюються, або іржавіють, або гниють, або й узагалі залишаються недороблені... або ж їх назавжди замикають у гаражі...

— коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе знову притягає до землі...

— коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте завжди доїжджає тільки до кінця колії...

НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА ЛЮДЕЙ, БО:

— вони кудись від'їздять...

— незнайомі вмирають...

— знайомі так само вмирають...

— друзі вмирають...

— одні вбивають інших, як ото в книжках...

— і твої родичі теж можуть умерти". Отже... [486]

Він глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря, а тоді поволі, з шумом випустив його; потім удихнув знову й так само повільно відітхнув крізь зчеплені зуби. Отже...

І дописав великими й жирними друкованими літерами:

"ОТЖЕ, КОЛИ ТРАМВАЇ, І БРОДЯГИ, І ЗНАЙОМІ, І ДРУЗІ МОЖУТЬ ПІТИ НА ЧАС ЧИ ПІТИ НАЗАВЖДИ, АБО РОЗВАЛИТИСЬ, АБО ВМЕРТИ, І КОЛИ ЛЮДЕЙ МОЖУТЬ УБИВАТИ, І КОЛИ ТАКІ ЛЮДИ, ЯК ПРАБАБУСЯ, ЩО МАЛИ Б ЖИТИ ВІЧНО, ТЕЖ МОЖУТЬ УМЕРТИ... КОЛИ ВСЕ ЦЕ ПРАВДА... ТО І Я, ДУГЛАС СПОЛДІНГ, КОЛИСЬ... МАЮ..."

Але в цю мить світлячки, немов притлумені його похмурими думками, потемніли й згасли.

"Усе одно я не можу зараз писати далі,— подумав Дуглас.— Не хочу більш писати сьогодні. От не хочу — і край".

Він озирнувся на Тома, що так і спав собі, зіпершись на лікоть. Тоді торкнув його за руку, і Том, зітхнувши уві сні, важко повалився на подушку.

Дуглас узяв банку з холодними згаслими комахами, і вони знов заблимали блідими вогниками, неначе тепло його руки повернуло їх до життя. Він підніс банку так, щоб освітлити написане на останній сторінці блокнота, де лишилося дописати кілька завершальних слів. Але натомість пішов до вікна й відхилив назовні раму з про-тимоскітною сіткою. Потім відкрутив з банки покришку й вивернув розсип блідих іскор у безвітряну ніч. Світлячки розправили крильця й полетіли геть.

Хлопець провів їх очима. Вони зникли, наче тьмяні клаптики останніх сутінків в історії вмирущого світу. Вислизнули з його рук, як останні дрібки згаслої надії, їх не стало — і його обличчя, і тіло і все його нутро враз затопила темрява. Він лишився геть спустошений, мов ота банка, в якій були світлячки і яку він, сам того не помітивши, поклав поруч себе на ліжко, коли спробував заснути...

●

Так вона й сиділа день за днем і ніч за ніччю у своїй скляній труні, сиділа й чекала, і тіло її тануло в карнавальному сяйві літа, мерзло на жаских зимових вітрах, а з обличчя не сходила застигла широка усмішка, і гачкуватий [487] восковий ніс усе так само нависав над блідо-рожевими зморшкуватими восковими руками, що навіки заклякли над розкладеною віялом колодою старовинних ворожильних карт. Чаклунка Таро. Яке дивовижне ім'я! Чаклунка Таро. Вкинеш у срібний проріз один цент, і десь далеко внизу, в потаємній глибині, рипне, скреготне машинерія, заклацають якісь важільці, закрутяться коліщатка.