Мауглі - Сторінка 23

Якщо ж ні — все одно полювання вдале. Я не б'юся з Отруйним Племенем, і, крім того, я знаю Владичне Слово цього племені.

— Тут лише одне Владичне Слово — моє.

З палючими очима Каа кинувся вперед.

— Хто просив мене, щоб я привів Людину? — прошипів пітон.

— Звісно, я, — прошепотіла стара кобра. — Я давко вже не бачила людей. А цей хлопчик розмовляє нашою мовою.

— Але про вбивство між нами не було й згадки. Хіба можу я повернутися в Джунглі і сказати, що сам одвів Мауглі на смерть? — заперечив Каа.

— Поки що я не говорю про вбивство. Ну, а відносно того, виберешся ти чи не виберешся звідси, так он там є дірка в стіні. Тихіше ти, гладкий убивця мавп! Досить мені торкнутися до твоєї шиї — і Джунглі ніколи не побачать тебе. Жодна Людина не виходила з печери живою. — Я охоронець скарбу в царському місті!

— А я кажу тобі, білий земляний черв'яку, що немає вже ні міста, ні царя. Над нами Джунглі! — закричав Каа.

— Скарби ще тут. Та ось що зробимо. Почекай тропіки, Каа зі скель, і ти побачиш, як бігатиме хлопчик. Тут є де гратися. Життя прекрасне. Хлопчику, побігай трошки і покажи свою спритність!

Мауглі спокійно поклав руку на голову Каа.

— Досі біла тварюка мала справу з істотами з Людської Зграї. Стара кобра ще не знає мене, — прошепотів хлопчик. — Якщо їй самій забажалося пополювати, то що ж — можна!

Мауглі стояв, тримаючи анкас кінцем вниз. Раптом хлопчик розмахнувся і кинув. Анкас пролетів навкіс і впав прямо за клобуком величезної змії, прикувавши її до підлоги. Каа блискавично навалився всією своєю вагою на звисле тіло кобри, паралізував її з голови до хвоста. Червоні очі кобри запалали, а шість вільних дюймів голови шалено вихляли то праворуч, то ліворуч.

— Убий! — крикнув Каа, коли Мауглі схопився за ніж.

— Ш, — відповів хлопчик, виймаючи з піхов ножа, — я ніколи не вбиватиму, якщо це не для їжі. Але глянь, Каа!

Мауглі схопив змію позад клобука, розтулив їй рот лезом ножа і показав на страшні отруйливі ікла на верхній щелепі — чорні й розкришені. Як і всі змії, біла кобра пережила свою отруту.

— Тюю (трухлявий пеньок), — промовив хлопчик і відсторонив Каа; потім вийняв анкас і звільнив кобру.

— Царським скарбам потрібний новий сторож, — суворо сказав хлопчик. — Трухлявий пеньок… ти кепсько вчинив. Побігай, покажи свою спритність.

— Я зганьблена. Убий мене! — шипіла кобра.

— Тут і без цього занадто багато говорили про вбивство. Зараз ми підемо звідси. Я візьму гостру штуку, Тюю, бо я бився і переміг тебе.

— Гляди, щоб ця штука зрештою не вбила тебе. Це смерть. Пам'ятай. Це смерть. Цієї гострої штуки вистачить, щоб повбивати всіх мешканців мого міста. Не буде анкас у твоїх руках, Людино з Джунглів, не довго залишатиметься і в того, хто відніме його в тебе. Через нього вони вбиватимуть, вбиватимуть і вбиватимуть. Моя сила висохла, але анкас продовжить мою роботу. Це смерть! Це смерть! Це смерть!

Мауглі знову виповз крізь дірку в підземний коридор і, оглянувшись, побачив, як кобра осатаніло кусає своїми нешкідливими зубами золоті обличчя богів, що лежать долі, і шипить: "Це смерть!"

Мауглі й Каа дуже зраділи, побачивши денне світло. Як тільки вони опинились у своїх Джунглях і анкас у хлопчикових руках заблищав під вранішнім сонцем, Мауглі відчув себе таким задоволеним, ніби знайшов пучок нових квітів, щоб уплести в своє волосся.

— Ця річ блищить дужче, ніж очі Багіри, — мовив захоплено хлопчик, крутячи рубін. — Треба показати його пантері. Але що мав на увазі Тюю, коли говорив про смерть?

— Не знаю. Мене образило до самого кінчика хвоста, що кобра не скуштувала ножа. Б Холодних Печерах завжди повно зла — і на землі, і під нею. Але я зголоднів. Пополюємо на світанні? — спитав Каа.

— Ні. Багіра повинна побачити цю палицю. Доброго полювання! — і Мауглі затанцював, розмахуючи анкасом. Хлопчик час від часу зупинявся, щоб помилуватися своєю здобиччю. Нарешті він досяг того місця в Джунглях, де дуже часто бувала Багіра. На пантеру Мауглі наткнувся саме тоді, коли вона пила воду після важкого полювання. Хлопчик розповів їй про всі свої пригоди; пантера обнюхала анкас. Коли Мауглі сказав про останнє слово білої кобри, Багіра схвально замуркотіла.

— Виходить, Білий Клобук сказав правду? — жваво запитав хлопчик.

— Я народилася в князівських клітках в Удейпурі і гадаю, що знаю дещо про Людину. Ради одного цього червоного каменя багато людей убивали б тричі на ніч.

— Але від цього каменя анкас лише важкий. Мій маленький блискучий ніж кращий. Та й, крім того, червоний камінь не можна їсти. То навіщо ж через нього вбивати?

— Хлопчику, піди і виспись. Ти жив серед людей і…

— Пригадую… Люди убивають не тому, що полюють, а просто так, задля втіхи. Прокинься, Багіро. Скажи, для чого потрібна ця гостра штука?

Багіра напіврозплющила сонні очі, і в них заграли бісики.

— Цю штуку зробили люди, щоб до крові колоти голови синів Хаті. Такі самісінькі мені доводилося бачити перед клітками на вулицях Удейпура. Своїм вістрям палиця скуштувала крові багатьох таких, як Хаті.

— Але для чого анкасові бити і шпигати голови слонів?

— Щоб учити їх Закону Людини. У людей немає ані зубів, ані кігтів, от вони й роблять такі гострі штуки, а іноді й гірше…

— Що ближче до людей, навіть до речей, зроблених Людською Зграєю, то більше крові,— промовив Мауглі з відразою; він трохи стомився, несучи важкий анкас. — Коли б я знав про це — нізащо не взяв би його. Спершу кров Мессуа на мотузках, зараз — кров Хаті. Анкас мені більше не потрібний. Дивись!

Блиснувши, анкас одлетів І вгруз у землю між деревами футів за п'ятдесят від пантери і хлопчика.

— От мої руки й очистилися від смерті,— промовив Мауглі, витираючи пальці й долоні об свіжу, вологу землю. — Трухлявий пеньок говорив, що смерть переслідуватиме мене. Він старий, білий і божевільний.

— Білий він чи чорний, смерть чи життя, а я іду спати, Братику. Не можу я цілу ніч полювати і вити весь день, як роблять інші.

Багіра знала лігво миль за дві звідси і подалася туди. А Мауглі спритно вибрався на зручне дерево, зв'язав докупи кілька ліан і, швидше ніж можна розповісти про це, вже погойдувався у гамаці на висоті п'ятдесяти футів над землею. Хоч хлопчик і не зневажав денне світло, все ж, наслідуючи звичаї своїх друзів, він користувався ним якомога менше. Прокинувшись у сутінках серед голосистого племені, що живе на деревах, Мауглі згадав про красиві камінчики.

— Зрештою, гляну ще раз на цю штуку, — сказав вік і спустився по ліані на землю. Багіра вже стояла перед ним. У напівтемряві Мауглі почув її пирхання.

— Де штука з гостряком? — крикнув хлопчик.

— Її взяла Людина. Ось слід…

— Зараз побачимо, чи правду сказав Тюю. Якщо штука з гострим кінцем — смерть, то ця Людина помре. Ходімо за нею.

— Давай спершу пополюємо, — заперечила Багіра, — бо на голодний шлунок не бачиш як слід. Люди ходять поволі, і Джунглі такі вологі, що збережуть найлегший слід.

Мауглі з пантерою похапцем пополювали, але минуло близько трьох годин, поки вони наїлися, напилися і вирушили по сліду. Ніщо не може змусити мешканців Джунглів квапливо їсти!

— Невже, ти гадаєш, що гостра штука обернеться в руці Людини і вб'є її? — запитав Мауглі. — Тюю сказав, що це смерть.

— Знайдемо, тоді побачимо, — відповіла пантера на ходу, опустивши голову. — Тут ступає одноніжка (Багіра мала на увазі, що тут іде одна людина); вона несе якусь важку річ, і тому її п'яти вдавилися глибоко в землю.

— Гей! Це так само ясно, як літня блискавка, — відповів Мауглі.

І вони побігли швидкою обережною риссю, перетинаючи плями місячного сяйва і не спускаючи очей із сліду двох босих ніг.

— Тут він швидко побіг, — сказав Мауглі. — Поглянь: великі пальці розчепірені…— Вони зійшли на вологе місце. — Чому ж він тут звернув?

— Почекай, — відповіла Багіра і тієї ж миті плигнула пречудовим стрибком, на який тільки в неї вистачало вміння.

Коли слід стає незрозумілий, треба одразу плигнути якнайдалі вперед, не залишаючи на землі власних слідів. Роблять це для того, щоб не заплутатися ще дужче. По тому Багіра обернулася, глянула на Мауглі й закричала:

— Тут другий слід іде цьому назустріч. У другого сліду ноги менші й пальці повернуті всередину.

Мауглі підбіг і подивився:

— Це нога мисливця з племені гондів, — сказав хлопчик. — Глянь, тут він волочить по землі лук. Ось чому перший слід дуже швидко звернув убік. Велика Нога сховалася від Маленької Ноги.

— Твоя правда, — відповіла Багіра. — Тепер, щоб не наступати один одному на слід і не плутатися, візьмемо собі кожний по сліду. Я — Велика Нога, Братику, а ти — Маленька Нога, гонд.

Пантера стрибнула до першого сліду, залишивши Мауглі біля чудернацьких відбитків ніг маленької дикої лісової людини.

— Тепер, — озвалася Багіра, крок за кроком ідучи по сліду, — я, Велика Нога, повертаю тут убік, ховаюся за скелю і стою тихенько, не сміючи ворухнути ногою. Говори твій слід, Братику.

— Тепер я, Маленька Нога, наближаюся до скелі,— сказав Мауглі. — Сідаю під скелею, спираюся на праву руку, а лук тримаю поміж ногами. Чекаю довго, бо слід моїх ніг тут глибокий.

— Я теж, — відповіла Багіра, сховавшись за скелю, — чекаю, обіпершись штукою з гостряком об камінь. Вона сковзнула і залишила подряпину на камені. Говори твій слід, Братику.

— Одна гіллячка, друга і великий сучок зламані в цьому місці,— промовив тихо Мауглі. — Але як мені сказати, що це? А, розумію! Я, Маленька Нога, йду з шумом і тупочу, щоб мене почула Велика Нога. — Хлопчик відійшов од скелі і попрямував поміж деревами. Наближаючись до маленького водоспаду, він весь час підвищував голос: — Я іду далеко, далеко, туди, де шум падаючої води заглушає мене, і я чекаю. Говори твій слід, Багіро, Велика Нога.

Пантера металася на всі боки, щоб подивитись, куди веде од скелі слід Великої Ноги. Потім озвалася:

— Я вилажу із-за скелі рачки, волочу за собою штуку з гостряком. Не бачу нічого, біжу. Я, Велика Нога, біжу швидко. Слід ясний. Підемо кожен по своєму сліду. Я біжу.

Багіра бігла по ясному сліду, а Мауглі йшов слідами гонда. Якийсь час у Джунглях панувала тиша.

— Де ти, Маленька Нога? — крикнула Багіра.

Хлопчик озвався кроків за п'ятдесят з правого боку.

— Гм.— мугикнула, покашлюючи, пантера. — Обидва сліди йдуть майже рядом і весь час сходяться ближче.

Багіра й Мауглі пробігли ще півмилі, тримаючись на однаковій відстані одне від одного.