Мауглі - Сторінка 24

Нарешті хлопчик, який не так низько нахилявся до землі, як пантера, закричав:

— Вони зустрілися. Доброго полювання! Дивись! Тут, на скелі, стояла навколішки Маленька Нога, а он Велика Нога.

Кроків за десять від пантери й хлопчика, на купі каміння, лежало тіло селянина, прошите наскрізь легкою, опереною стрілою гонда.

— Ну, то чи такий уже дурний Білий Клобук, Братику? — запитала лагідно Багіра. — Ось тобі принаймні одна смерть.

— Ходімо далі. А все-таки, де ж кровопивець слонів — червоноока колючка?

— Може, забрала Маленька Нога. Дивись, ось знову слід.

Поодинокий слід легкої людини, що бігла хутко з чималою вагою на лівому плечі, вів по довгій похилій віднозі, що поросла сухою травою. Гострозорим слідопитам здавалося, ніби кожен крок цього сліду випалений гарячим залізом.

Багіра й Мауглі мовчки йшли цим слідом. Нарешті вони спустилися в балку й опинилися біля купи попелу.

— Знову, — промовила пантера й стала, наче скам'янівши.

Скарлючене тіло низькорослого гонда лежало ногами в попелі, і Багіра запитально подивилася на хлопчика.

— Це зроблено бамбуковою палицею, — глянувши на труп, сказав Мауглі. — Я брав такі самі палиці, щоб пасти буйволів, коли служив Людській Зграї. Мати Кобр (мені шкода, що я насміхався з неї) добре знає людей. Хіба я не казав, що люди вбивають просто так, знічев'я?

— Ні, вони вбивають одне одного за червоні та сині камінці,— відповіла пантера. — Не забувай, що я жила в князівських клітках Удейпура.

— Один, два, три, чотири сліди, — промовив Мауглі, нагнувшись над попелом. — Чотири сліди людей, взутих у черевики. Видно, що вони ходять не так швидко, як гонд. І яке зло заподіяла їм ця маленька лісова Людина? Глянь, перед тим, як убити, всі четверо стояли й розмовляли. Багіро, вертаймося назад, бо в мене порожньо в шлунку і він аж витанцьовує то вгору, то вниз, наче гніздо іволги на кінчику гіллячки.

— Що за полювання — на півдорозі залишити звіра? Наздоженемо його! — заперечила пантера. — Ці вісім узутих ніг не втечуть далеко.

Майже цілу годину пантера і хлопчик ішли по широкому сліду чотирьох людей у черевиках і не озвалися одне до одного жодним словом.

Настав спекотний сонячний день. Багіра нарешті промовила:

— Пахне димом.

— Люди завжди більше люблять їсти, ніж бігати, — відповів Мауглі, то зникаючи, то з'являючись поміж дрібними кущами, якими поросли незнайомі Джунглі. Раптом Багіра, що йшла трохи лівіше, видала дивний горловий звук.

— Цей уже наївся! — сказала вона.

Під кущем лежала купа пістрявого ганчір'я, а довкола нього біліло розсипане борошно.

— Цього теж убили бамбуком, — промовив Мауглі. — Бачиш? Білий пил — їжа людей. Вони відняли здобич і в цього — він ніс їхню їжу, — а саму Людину віддали на поталу Чілю, шуліці.

— Третя смерть, — зауважила Багіра.

— Я понесу Матері Кобр молодих великих жаб і нагодую її досхочу, — вирішив хлопчик. — Кровопивець слонів — сама смерть, але все-таки я нічого не розумію!

— Ходімо! — промовила пантера.

Не пройшли вони й півмилі, як раптом каркання Ко, ворона, що співав Пісню Смерті на верховітті тамариску[6], а затінку його лежало три трупи. Посередині, під залізною сковорідкою, на якій лежала почорніла спалена перепічка, диміло напівпогасле багаття. Біля самого вогню, виблискуючи на сонці, лежав прикрашений бірюзою і рубінами анкас.

— Ця штука моторно працює. Все кінчається тут, — сказала Багіра. — Од чого вмерли троє, Мауглі? Адже не видно ні будь-якого сліду, ні подряпин.

Мешканець Джунглів краще за будь-якого лікаря вміє розпізнавати отруйні трави і ягоди. Мауглі понюхав дим над багаттям, одломив шматочок почорнілої перепічки, покуштував і зразу ж виплюнув.

— Яблуко Смерті,— закашлявся хлопчик. — Перший, напевне, додав його в їжу своїх супутників, а ті розквиталися з ним, убивши спочатку гонда.

— Справді, славне полювання! Одна смерть за другою, — промовила Багіра.

"Яблуком Смерті" в Джунглях називають дурман, або датуру, одну з найнебезпечніших отрут в Індії.

— А що далі? — запитала пантера. — Невже й ми з тобою повбиваємо одне одного через цього червоноокого вбивцю?

— Може, анкас розмовляє? — прошепотів Мауглі. — Хіба я недобре зробив, викинувши його геть? З нами цього не станеться, Багіро, бо ми не бажаємо того, чого хочуть люди. Якщо ж анкас залишиться тут, то вік, безсумнівно, вбиватиме людей так само швидко, як падають од вітру горіхи. Мені не подобаються люди, але я не хочу, щоб вони гинули по шестеро за одну ніч.

— То що ж? Адже це лише люди. Вони вбивають одне одного й дуже цим задоволені,— сказала пантера. — А перша невеличка лісова Людина пополювала славно…

— Люди все-таки щенята, а щеня ладне втопитися, аби вкусити місяць у воді. Це моя вина, — сказав Мауглі таким тоном, ніби вже все зрозумів. — Більше ніколи не приноситиму в Джунглі незнайомих речей, навіть таких гарних, як квіти. Це… — і хлопчик обережно взяв анкас, — повернеться назад, до Матері Кобр. Тільки спершу треба виспатися, але, звісно, не поряд з трупами. Анкас ми повинні закопати в землю, щоб він не втік і не убив ще шістьох. Вирий яму під цим деревом, Багіро.

— Але, Братику, — мовила Багіра, наближаючись до дерева, — винен не кровопивця, а самі люди.

— Байдуже, — сказав Мауглі. — Рий глибоку яму. Коли прокинемося, я заберу анкас і віднесу назад.

Минуло дві ночі. Засмучена біла кобра сиділа в темряві під склепінням печери — зганьблена, пограбована, самотня. Раптом бірюзовий анкас пролетів крізь дірку в стіні і, брязкнувши, впав на підлогу, встелену золотими монетами.

— Мати Кобр, — озвався Мауглі (із обережності хлопчик залишився по той бік стіни), — візьми кого-небудь молодшого й дужчого а твоїх родичів, і хай він допомагає тобі стерегти царський скарб, щоб жодна людина не вийшла звідси живою!

— Аг-га! Значить, анкас повернувся. Я ж казала, що це смерть. Але як же це ти залишився живий? — бурмотіла кобра, з любов'ю обвиваючись навколо держака анкаса.

— Присягаюсь биком, що викупив мене, я не знаю. Ця штука за одну ніч убила шістьох. Не випускай її більше.

ПІСНЯ МАЛЕНЬКОГО МИСЛИВЦЯ

Ще не чути Бандар-Логів, спить на гілці Мор, павич,

Не ширяє Чіль, шуліка, в небесах,

А по Джунглях нишком лине тінь і тихий, тихий клич —

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!

Скрізь нечутною ходою

Тінь крадеться за тобою,

Шепіт пурхає по Джунглях, наче птах;

І чоло твоє вкриває

Піт холодний… Ти ж бо знаєш:

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!

Місяць десь ще за горою. Височать похмуро скелі.

Звірі перелякано ховаються в лісах.

А тебе женуть зітхання — геть, до рідної оселі, —

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!

На коліно! Лук до бою!

Бий у темряву стрілою!

Спис метай туди, де регіт у кущах!

Та рука сповзла безсило;

І лице пополотніло, —

То сам Страх, Ловцю Маленький, то сам Страх!

А коли тропічна злива гне й ламає дуб і колос,

Все тремтить, белькоче й гине на твоїх очах;

Крізь громовії розкоти чути моторошний голос —

То сам Страх, Ловцю Маленький, то сам Страх!

Ось шумлять-бурлять потоки,

Ріки стали враз глибокі,

Блискавиці все спалахують в горах…

А у тебе в горлі сухо,

І твоє сердечко глухо

Промовля: — Ловцю Маленький, це ж є Страх!

РУДІ СОБАКИ

За ночі нестримного бігу —

За білі чудовії ночі!

За спритність і розум, за наші палаючі очі!

За пахощі Джунглів досвітніх,

омитих рясною росою!

За добру ловитву!

За радість весняних двобоїв!

За поклик, яким сповіщають вас друзі,

що олень вже сили втрачає!

За риск і за подвиг нічний!

За матку й щенят, яві страху

у Лігві не знають! —

Ми підем на смертний бій!

На бій! На бій!

Після нашестя Джунглів на село для Мауглі настало радісне життя. Він почував себе спокійно, як людина, що сплатила свої борги. Всі в Джунглях ставилися до нього по-дружньому, хоч трохи й побоювались його. Те, що Мауглі бачив, робив або чув, мандруючи від одного племені до іншого разом зі своїми чотирма товаришами чи сам, могло б скласти багато-багато оповідань, таких же довгих, як і оце. Отже, вам не доведеться почути про те, як Мауглі врятувався від скаженого слона із Мандли, що убив двадцять два буйволи, які везли до державної скарбниці одинадцять возів карбованого срібла, а потім порозкидав у пилюці блискучі рупії; як у північних болотах хлопець цілу ніч бився з крокодилом (Джакалом) і зламав свій ніж об лускату спину тварини; як згодом він знайшов ще кращого і довшого ножа на шиї людини, розірваної диким кабаном, вистежив і вбив цього кабана, щоб належно заплатити за ніж; як під час Великого Голоду Мауглі потрапив у справжній потік оленів і осатанілі, прудкі стада ледве не затоптали його на смерть; як він урятував Хаті, Мовчальника, коли той мало не провалився у яму з палею; як другого дня сам Мауглі попав у хитро влаштовану пастку на леопарда і Хаті розтрощив важкі балки; як хлопець доїв диких буйволиць посеред драговини і як…

Але зараз ми можемо розповісти лише про одне.

Батько і Мати Вовки померли. Мауглі привалив великим каменем вхід у печеру і заспівав над померлими Пісню Смерті. Балу постарів і зробився незграбний. І навіть Багіра, незважаючи на її сталеві нерви і залізні м'язи, була вже не така спритна, як раніше. Акела так постарів, що сіра вовна на ньому зробилася біла. Ребра старого вовка аж стирчали, він ходив, мов дерев'яний, і Мауглі полював для нього.

Зате молоді вовки, діти колишньої Сіонійської Зграї, росли і міцніли. Нарешті їх зібралося сорок дужих бистроногих п'ятиліток, і все ж вони залишалися без Ватажка. Тоді Акела порадив молодим вовкам зібратися докупи, аби дотримуватись Закону Джунглів і коритися одному Ватажкові, як і належить Вільному Племені.

Мауглі не хотів радити у цій справі. Як висловився хлопець, він спробував кислого плоду і добре знає дерево, з якого його збирають. Та коли Фао, син Фаони (його батько був Сірий Слідопит, коли Акела водив Зграю за Законом Джунглів), завоював місце Вожака Зграї і коли знову світлими ночами залунали давні вигуки й пісні, Мауглі по старій пам'яті прийшов до Скелі Ради. Коли хлопець говорив, Зграя вислуховувала його до кінця, і він сидів на скелі вище Фао, поруч з Акелою. То були дні вдалого полювання і солодкого сну. Жоден чужоземець не посмів завернути у Джунглі, що належали племені Мауглі,— так називали їхню Зграю, — і молоді вовки росли й гладшали.