Мауглі - Сторінка 26

- Редьярд Кіплінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я пустився бігом до тебе. Ти старіший від Хаті. Але ж, Каа, — хлопець аж завертівся з радості,— яке славне полювання буде! Мало хто з нас побачить завтрашній місяць.

— Хіба ти братимеш участь у битві? Пам'ятай, ти — Людина, і не забувай, яка Зграя тебе вигнала. Хай вовки зустрінуть собак. Ти — Людина.

— Торішні горіхи цього року стали чорною землею, — сказав Мауглі. — Це правда, що я — Людина, але в душі я сказав собі цієї ночі, що я — вовк. І закликав у свідки річку і дерева, Я з Вільного Племені, Каа, поки руді собаки залишать наші місця.

— Вільне Плем'я, — буркнув пітон. — Вільні злодії! І ти зв'язав себе смертельним вузлом на честь померлих вовків! Недобре це полювання.

— Я ж поклявся. Про це знають дерева і річка. Поки руді собаки в наших місцях, моє слово не повернеться до мене.

— Ссшш! Це змінює всі сліди. Я хотів взяти тебе з собою в північні болота. Але Слово, якщо його дала навіть маленька гола Людина, залишається Словом. Тепер я, Каа, говорю…

— Подумай добре, Пласкоголовий, перш ніж зв'язати себе смертельним вузлом. Мені не треба твого Слова, бо я знаю…

— Гаразд, — промовив Каа. — Я не дам Слова. Але що ти вирішив робити, коли прийдуть руді собаки?

— Вони повинні перепливти Вайнгунгу. І я з ножем в руках зустріну їх на мілкому, а за мною була б Зграя. І там ножем І зубами ми змусили б собак повернутися за течією або принаймні остудили б трохи їхні горлянки.

— Повернути дхолей неможливо, та й горлянки в них загарячі,— промовив Каа. — Після цього полювання не буде ані Людини, ані вовченяти, залишаться самі кістки.

— Ала-ла! Помремо, так помремо. А все-таки славне вийде полювання. Але я молодий і бачив мало дощів. У мене ані мудрості, ані сили. Можливо, ти маєш кращий план, Каа?

— Я бачив сотні і сотні дощів. Перш ніж у Хаті виросли молочні ікла, я залишив на землі довгий слід. Присягаюсь Першим Яйцем, я старіший від багатьох дерев, і мені довелось бачити все, що творилося в Джунглях.

— Все ж таки це нове полювання, — відповів Мауглі. — Ще ніколи руді собаки не перетинали наш слід.

— Що є, то вже було. А те, що буде, — лише повернення давно забутого. Посидь спокійно, поки я полічу свої роки.

Цілу годину лежав Мауглі посеред кілець пітона, забавляючись своїм ножем. А в цей час, схиливши непорушну голову на землю, Каа пригадував усе, що він побачив і узнав з того дня, коли виповз із яйця. Світло немовби погасло в очах пітона, і вони здавалися тьмяними опалами. Час від часу Каа кволо ворушив то праворуч, то ліворуч головою, ніби полював уві сні. Мауглі спокійно дрімав, бо він знав, що найкраще діло перед полюванням — це сон, і звик засинати в будь-яку пору дня і ночі.

Згодом Мауглі відчув, що Каа почав рости і ширшати під ним. Величезний пітон роздувався і шипів, ніби меч, що його витягують з сталевих піхов.

— Я бачив усі мертві пори року, — сказав, нарешті, Каа.— І великі дерева, і старих слонів, голі й гостроверхі скелі, ще не порослі мохом. Ти ще живий, малий?

— Недавно зійшов місяць, — озвався хлопець. — Я нічого не розумію…

— Тссс! Я знову Каа. Я знав, що минуло небагато часу. Зараз підемо до річки, і я покажу тобі, як треба боротися проти рудих собак.

Каа обернувся, прямо, як стріла, подався до головного річища Вайнгунги і кинувся у воду трохи вище заводі, де ховалася Скеля Миру. Мауглі пірнув слідом.

— Не пливи. Вилазь мені на спину, Братику. Я попливу швидко.

Мауглі обняв лівою рукою круглу шию Каа, притиснув праву до свого тіла і випростав ноги. І пітон, долаючи течію, поплив так, як умів плавати тільки він один, і струмені збитої води запінилися навколо шиї Мауглі, а ноги хлопця погойдувалися туди й сюди на хвилях, розведених сковзкими боками пітона. На милю вище од Скелі Миру, в ущелині між мармуровими скелями, футів од вісімдесяти до ста заввишки, Вайнгунга звужується, і вода рине ручаями поміж безлічі малих і великих каменів, ніби біля водяного млина. Але шумовиння води не збентежило Мауглі. Не було такої води в світі, якої хоча б на мить злякався хлопець. Він дивився на ущелину між скелями і незадоволено принюхувався, бо в повітрі стояв неприємний кисло-солодкий запах, схожий на те, як в жаркий день пахне великий мурашник. Хлопець інстинктивно занурився у воду, та так, що тільки голова виглядала, бо треба ж дихати. Раптом Каа зупинився, двічі обвивши хвостом великий підводний камінь. На одному з своїх кілець пітон тримав хлопця. А вода мчала повз них.

— Це Місце Смерті,— промовив Мауглі. — Навіщо ми припливли сюди?

— Вони сплять, — відповів Каа. — Хаті не зверне з дороги перед Смугастим. Але Хаті й Смугастий стороняться дхолів. А руді собаки, кажуть, не сходять з дороги нікому. А від кого ж утікає Маленьке Плем'я Скель? Скажи мені, повелителю Джунглів, — хто у нас найголовніший?

— Вони, — прошепотів Мауглі. — Це Місце Смерті. Тікаймо звідси.

— Ні, подивись гарненько, не бійся: вони сплять. Все тут так само, як і тоді, коли я був не довший за твою руку.

Потріскані й вивітрені скелі ущелини Вайнгунги від самого початку Джунглів були місцем, де жило Маленьке Плем'я Скель — неспокійні і заклопотані чорні дикі бджоли Індії. І Мауглі добре знав, що всі сліди повертають назад за півмилі од їхньої країни. Століттями жило і роїлося тут Маленьке Плем'я, перелітаючи з однієї скелі на іншу й покриваючи старим воском білий мармур. Дикі бджоли робили свої стільники високо і глибоко в темряві внутрішніх печер, де ні людина, ні звір, ні вода, ні вогонь не могли їх доторкнутися. З обох боків ущелина була чимось завішена, мов чорним мерехтливим оксамитом. І Мауглі, побачивши, що то мільйони сплячих бджіл, сховався у воду. Там видніші й інші брили та гірлянди і ще щось, схоже на висохлі пні на скелі. Це були старі торішні стільники або нові міста диких бджіл збудовані в затінку ущелини, де ніколи не буває зітру. Ціла гора губчастого перепрілого сміття скотилася і застрягла між деревами й ліанами, що обвили скелі. Прислухаючись, Мауглі не раз чув, як шурхотіли стільники з медом, ковзаючи й падаючи десь у темних галереях; потім до нього доносився шум сердитих крил, похмуро-нудотне капання — кап, кап, кап — розлитого меду, що переливався через край і повільно падав на гілля. На одному березі річки виднілась невеличка обмілина, всього-на-всього п'яти футів завширшки, вся засипана мотлохом, що збирався безліччю років. Там валялися мертві бджоли, трутні, сміття, старі стільники, крила злодійкуватих метеликів та жуків, які підкрадалися до меду, — і все це лежало м'якими купами найдрібнішого чорного пилу. Одного різкого запаху було достатньо, щоб злякати кожного, хто не літає і не знає диких бджіл.

Каа плив проти води, поки дістався піщаного берега якраз біля входу в ущелину.

— Ось полювання цього року, — промовив пітон. — Дивись!

На березі лежали кістяки двох молодих оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ані вовк, ані шакал не чіпали кісток, які так І залишилися в природному положенні.

— Вони зайшли за межу, вони не знали, — прошепотів Мауглі,— і Маленьке Плем'я їх убило. Тікаймо, поки бджоли не прокинулися.

— Маленьке Плем'я не прокинеться до світанку, — відповів Каа. — Зараз я розповім тобі одну історію. Колись, багато-багато дощів тому, загнаний олень, не знаючи Джунглів, забіг сюди з півдня. За ним гналася уся Зграя. Збожеволівши з переляку, олень стрибнув звідси. Розпалена і оскаженіла Зграя також нічого не бачила і побігла за ним. Сонце стояло високо, і диких бджіл зібралося багато; вони розгнівалися. Ті, хто, женучись за оленем, стрибнув у Вайнгунгу, умерли перш, ніж досягли води, а хто не стрибнув, той загинув на скелях. Але олень лишився живий.

— Як же так?

— Бо він біг перший, біг, рятуючи своє життя, і стрибнув, поки дикі бджоли ще не встигли опам'ятатися! Олень уже плив річкою, коли бджоли зібралися убити його. А Зграя, яка гналася за ним, вся загинула під вагою Маленького Племені, розбудженого тупотінням оленя.

— Олень залишився живий? — повільно повторив Мауглі.

— Принаймні він не помер тоді, хоч ніхто сильний тілом не чекав його внизу, щоб винести з води, як один старий, товстий, глухий, жовтий Пласкоголовий чекав би малого… Так, так, навіть коли б усі руді собаки йшли по його сліду. Ну, що ти вирішив?

Голова Каа лежала на мокрому плечі Мауглі, і його язик дрижав біля вуха хлопця. Після довгого мовчання Мауглі прошепотів:

— Це все одно, що смикати смерть за вуса, але… Каа, ти справді наймудріший у Джунглях.

— Багато разів я чув це ж саме. Тепер дивись, якщо собаки поженуться за тобою…

— Ах! Звісно, побіжать. Го-го! В мене під язиком зібралось багато колючок, буде чим поколоти їм боки.

— Якщо розлютовані руді собаки поженуться за тобою, не бачачи нічого, крім твоїх плечей, то ті з них, які не вмруть угорі, кинуться у воду тут або нижче… Кинуться, бо Маленьке Плем'я підніметься і накриє їх. А води Вайнгунги — голодні. І у дхолей не буде Каа, який підтримав би їх, і вони потопляться… Уцілілі ж підпливуть до мілини поблизу лігов Сіонійської Зграї. А там їх і схоплять за горло.

— Айяяй! Кращого й бути не може, хіба що випадуть дощі в суху пору року. Значить, лишається тільки одне — бігти й стрибнути. Я дамся дхолям взнаки, і вони побіжать слідом за мною.

— А ти вже обдивився скелі вгорі?

— Ой, ні. Я забув.

— Тож іди подивись. Скелі поточені і вивітрилися, всюди ями. Спіткнешся — і кінець полюванню. Гляди, я залишаю тебе тут. Тільки ради тебе сповіщу Зграю, де підстерігати рудих собак. Сам я не маю нічого спільного з вовками.

Коли Каа хто-небудь не подобався, він виказував до нього таке презирство, яке в Джунглях ніхто не вмів виказати, крім, можливо, Багіри. Пітон поплив за водою. Незабаром напроти скелі він побачив Фао і Акелу, які прислухалися до нічних звуків.

— Хшшш! Собаки, — весело промовив Каа. — Дхолі пливтимуть униз. Якщо ви не перелякаєтесь, то зможете перебити їх на мілині.

— Коли ж вони прийдуть? — спитав Фао.

— А де моє Людське дитинча? — озвався Акела.

— Прийдуть, коли прийдуть, — відповів пітон. — Чекай і дивись. А твоє Людське дитинча, з якого ти взяв Слово і цим самим послав його назустріч Смерті, твоє дитинча зі мною.

І якщо хлопець не вмер до цього часу, то тут не твоя вина, сива собако! Чекай своїх ворогів і радій, що Людське дитинна і я боремося на твоєму боці.

Каа поплив проти течії і пристав до виступу посеред ущелини, позираючи вгору на обриси стрімчаків.