Мауглі - Сторінка 31

Проте ніхто не звертав уваги на Мауглі, який сидів серед високого очерету і наспівував пісні без слів, придивляючись до підошов своїх міцних засмаглих ніг, шукаючи колючок. Здавалося, все горе юнака залишилося позаду, в його Джунглях. Та тільки-но він завів пісню, як ще відчутніший, дужчий смуток знову повернувся до нього. І на додачу до всього, як нарошне, почав заходити місяць.

На цей раз Мауглі злякався.

— І тут також! — промовив він напівголосно. — Воно прийшло за мною.— І юнак оглянувся, чи не стоїть оте "воно" позад нього, — Немає нікого.

Нічний гомін не вщухав, але жоден звір і жоден птах не заговорив до юнака — і нове відчуття горя ще збільшилося.

— Я отруївсь — сказав Мауглі засмучено. — Напевне моя безтурботність, довела мене до цього, і мої сили залишили мене. Я злякався і водночас не злякався. Мауглі побоїться двох вовків, які б'ються між собою! Акела і навіть Фао втихомирили б їх, а Мауглі злякався. Це явна ознака того, що я отруївся… Та що до цього мешканцям Джунглів? Вони співають, виють, б'ються і бігають, табунами при місяці, а я — гайяя — я умираю в болотах, вражений отрутою — Юнак так засмутився, що ледве втримував сльози — Потім, — продовжував Мауглі,— вони знайдуть мене у чорній воді. Ні, я повернуся назад, у свої Джунглі, і умру на Скелі Ради біля любої Багіри, якщо вона не виє де-небудь у долині. І, можливо, Багіра постереже мої останки, щоб Чіль не дзьобав, мене так само, як Акелу.

Велика тепла сльоза бризнула йому на коліно. І, незважаючи на своє велике горе, Мауглі почував себе щасливим через те, що він такий нещасний, — якщо вам зрозуміле таке перекручене щастя.

— Як Чіль, шуліка, дзьобав Акелу, — повторив Мауглі,— тієї ночі, коли я врятував Зграю від рудих собак, — Юнак на хвилину заспокоївся, замислившись над останніми словами Самотнього Вовка, які ви, звичайно, пам'ятаєте. — Перед смертю Акела наговорив мені багато дурниць бо коли ми вмираємо, то змінюємося. Він сказав… Ні! Хай там ще завгодно, а я належу Джунглям!

Збуджений, Мауглі згадав бій на берегах Вайнгунги і так голосно вигукнув останні слова, що серед очерету схопилася на коліна дика буйволиця і пирхнула.

— Людина!

— Уф-ф! — не стримався Міза, диким буйвол (Мауглі чув, як той повертався у драговині), це не Людина, а безволосий вовк із Сіонійської Зграї. У такі ночі він завжди бігає туди й сюди.

— Уф-ф! — сказала буйволиця, опускаючи голову, щоб знову пастися. — Я гадала, що це — Людина.

— Кажу ж, що ні. О Мауглі, чи не загрожує небезпека? — мукнув Міза.

— О Мауглі, чи не загрожує небезпека? — насмішкувато повторив юнак. — Міза тільки про одне думає чи немає часом небезпеки? А хто з вас подумає про Мауглі, який блукає серед ночі Джунглями?

— Як він голосно кричить, — зауважила буйволиця.

— Як і всі,— відповів зневажливо Міза, — хто рве траву і не знає, як її їсти.

"За набагато меншу, — подумав Мауглі,— за куди меншу образу в останні дощі я вигнав Мізу з драговини і катався на ньому верхи по всьому болоту, накинувши на нього очеретяний недоуздок". Юнак простяг руку, щоб зломити пірчасту очеретину, але, зітхнувши, пустив її. Міза собі ремиґав; а там, де паслася буйволиця, похитувалася висока трава.

— Не хочу помирати в цих місцях, — промовив сердито Мауглі. — Міза, який однієї крові з Жакалою і з свинею, глузуватиме наді мною. Піду за болото і побачу, що буде. Я ніколи не бігав так весною, ніколи мені не було так холодно і жарко водночас. Вставай, Мауглі!

Юнак не міг утриматися від спокуси підкрастися очеретом до Мізи і вколоти його вістрям ножа. Величезний буйвол вискочив із свого барлога з таким шумом, ніби вибухнула гpaната. А Мауглі сів і засміявся.

— Тепер, Мізо, розповідай, що одного разу тебе пас безволосий вовк із Сіонійської Зграї,— звернувся юнак до буйвола.

— Вовк! Tи? — пирхнув Міза, переступаючи з ноги на ногу в багні. — Всі Джунглі знають, що ти колишній пастух домашньої худоба, такий самісінький випадок, як і ті, що кричать в пилюці на отих полях. Ти — із Джунглів! Хто з мисливців стане повзати, як гадюка, поміж п'явок заради дурного жарту і ради жарту, гідного шакала, соромити мене перед моєю буйволицею? Виходь на тверду землю, і я… я… — Морда Мізи запінилась, — звісно ж бо, що в Джунглях немає звіра з гіршою вдачею, як у нього.

Мауглі не зводив з буйвола погляду, слухаючи, як той пихкає і віддихується. Зрозумівши, що Міза почув його й серед сплеску грязюки, юнак запитав:

— Якої Людської Зграї лігва там, за болотами, Мізо? Я не знаю цих Джунглів.

— Іди на північ, — заревів розгніваний буйвол. Адже Мауглі неабияк його уколов. — Це витівка голого пастуха корів. Іди і розкажи про ще в селі, поблизу болота.

— Людська Зграя те любить розповідей про Джунглі, та і я сам думаю, що зайва подряпина нa твоїй шкірі не така важниця, щоб про неї розповідати. Однак я піду і подивлюся на село. Іду, тихіше! Не кожної ж ночі Повелитель Джунглів приходить тебе пасти.

Юнак ступив на тремтливу землю з краю драговини, добре знаючи, що Міза побоїться там загрузнути, і подався, насміхаючись над гнівом буйвола.

— Моя сила не вся зникла, — промовив нарешті Мауглі. — Напевно, отрута не досягла кісток. Як низько повисла зірка он там.— І він глянув на неї крізь напівстулені руки. — Присягаюсь биком, що викупив мене, це Червона Квітка, Червона Квітка, біля якої я лежав раніше, ніж уперше прийшов до Сіонійської Зграї! Я побачив Червону Квітку і тепер можу закінчити прогулянку.

Болото виходило на широку долину, в якій миготіло світло. Мауглі давно вже порвав усякі стосунки з людьми, але цієї ночі мигтіння Червоної Квітки вабило його, мов нова дичина.

— Я тільки погляну, — сказав він, — подивлюся, чи змінилася за цей час Людська Зграя.

Забувши, що він уже не в своїх Джунглях, де міг робити все, що заманеться, Мауглі безтурботно йшов росяною травою і зупинився біля хатини, в якій блимав вогонь. Хатина стояла край села, і на юнака загавкали три чи чотири собаки.

— О, — промовив Мауглі, тихо сідаючи і посилаючи у відповідь глухе вовче гарчання, що зразу вгамувало собак. — Чому бути — того не минути. Мауглі, яке тобі діло до барлогів Людської Зграї? — Він витер рота, пригадавши удар каменем багато років тому, коли інша Людська Зграя виганяла його геть.

Двері хатини одчинилися, і на порозі, вдивляючись у темінь, з'явилася жінка. З хатини доносився плач дитини, і жінка озвалася через плече:

— Спи! То шакал розбудив собак. Скоро ранок.

Мауглі, сидячи у траві, затремтів, наче в лихоманці. Йому був добре знайомий цей голос, але, щоб пересвідчитись, він тихо покликав:

— Мессуа! — і сам здивувався, що до нього повернулася людська мова. — Мессуа, о Мессуа!

— Хто кличе? — спитала жінка тремтячим голосом.

— Хіба забула? — озвався Мауглі, і в нього пересохло в горлі.

— Якщо ти, то скажи, яким ім'ям я називала тебе? Скажи! — Жінка причинила двері і притисла до грудей руки.

— Нату, oгe Нату! — відповів Мауглі. Як вам відомо, саме так називала його Мессуа, коли хлопчик вперше з'явився у Людській Зграї.

— Іди сюди, сину мій, — покликала вона, і Мауглі вийшов на світло. Юнак глянув просто в обличчя Мессуи, жінки, яка завжди добре до нього ставилася і життя якої він урятував багато років тому, коли Людська Зграя чигала на неї. Мессуа постаріла, волосся на її голові посивіло, але очі й голос залишилися такі ж, якими він знав їх. Як і кожна жінка, Мессуа гадала, що побачить Мауглі таким самісіньким, яким він пішов од неї. І її очі здивовано перебігали по ньому з ніг до голови, що доторкалася до верхнього одвірка.

— Мій сину, — пробурмотіла вона збентежено і впала юнакові в ноги. — Але ти вже не син мій. Ти — бог лісів. Ай!

Мауглі з ножем на шиї стояв, осяяний червоним світлом каганця, — високий, дужий, красивий, з довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах, у вінку з білого ясмину, і його легко було визнати за дикого бога з індійських легенд про Джунглі. Дитина дрімала в колисці і, прокинувшись, заплакала з переляку. Мессуа пішла заспокоїти маля, а Мауглі стояв і розглядав глечики, горщики, засіки для зерна та всі інші людські речі, які добре йому запам'яталися.

— Чого ти хочеш — їсти чи пити? — прошепотіла Мессуа… — Тут усе твоє. Ми зобов'язані тобі життям. Але чи ти той, кого я звала Нату, чи ти бог Джунглів?

— Я — Нату, — відповів Мауглі. — Я дуже далеко від своїх Джунглів. Побачив світло, от і прийшов сюди. Я не знав, що ти тут.

— Коли ми прибули в Канхівару, — боязко промовила Мессуа, — англійці хотіли захистити мене і мого чоловіка від тих, хто хотів нас спалити. Пам'ятаєш?

— Звісно, не забув.

— Та коли Англійський Закон був підготовлений, ми пішли в те село злих людей, але ие знайшли його.

— Це я також пам'ятаю, — сказав Мауглі, і ніздрі його затремтіли.

— Потім мій чоловік пішов у найми. Він був дужий, і нам дали тут трошки землі. Село, правда, не таке багате, як там, але нам двом небагато треба.

— А де ж той чоловік, що тієї ночі перелякався і копав землю?

— Помер рік тому.

— А це? — Мауглі показав на дитину.

— Мій син. Він народився два дощі тому. Якщо ти бог, то пошли йому Милість Джунглів — хай йому буде безпечно серед твого… твого народу так само, як мені й моєму чоловікові було в ту ніч.

Мессуа підняла дитину, яка, забувши свій страх, потяглася до ножа, що висів на грудях у Мауглі. Юнак обережно відсторонив маленькі пальчики.

— Якщо ти Нату, якого заніс тигр, — озвалася Мессуа, то це твій менший брат. Благослови його як старший…

— Ай, яй! Що я знаю про річ, яка зветься благословенням? Я і не бог, і не брат йому. О мати, мати, як важко в мене на серці! — І Мауглі затремтів, опускаючи дитину.

— Може, — мовила Мессуа, пораючись біля горщиків, — усе це від того, що ти блукав по болотах. Тебе й справді трясе лихоманка.

Мауглі посміхнувся від однієї думки про те, що ніби в його рідних Джунглях щось може йому пошкодити.

— Я розведу вогонь ї дам тобі теплого молока. Скинь вінок ясминовий, бо він надто пахне для такої маленької хатини.

Мауглі сів і, опустивши голову на руки, щось забурмотів. Різноманітні відчуття полонили юнака, голова пішла обертом, його занудило, наче він і справді отруївся. Мауглі довгими ковтками пив молоко, а Мессуа час від часу погладжувала його по плечі, не зовсім упевнена, що цей юнак — не якийсь казковий бог із Джунглів, а її син Нату.