Мій прадідусь, герої і я - Сторінка 24

А треба ж було ще щось і їсти, щоб якось ходити по світі.

Мабуть, хворий Варт думав те саме, бо несподівано підвівся з постелі, вмиваючись потом і заточуючись, і сказав:

— Треба йти! Розітріть мене гарненько рушником. Якось я вже та відбуду там, у конторі, комедію. А вирушає корабель у море аж післязавтра. До того часу я, може, підведуся.

Становище наше було таке скрутне, що ми, двоє здорових, не заперечили йому, попри всі гризоти сумління. Ми добре розтерли Варта, напоїли міцним чаєм з ромом, а тоді всі троє подалися в гавань, до контори пароплавства.

На лихо, Варт уже дорогою ледве переставляв ноги. Кінець кінцем нам довелося взяти його з обох боків попідруки й так вести. Перед дверима контори він — укотре вже! — вмився потом і так поблід і знесилився, що ми завагались — вести нам його такого до контори чи краще не треба.

Тоді Вартові спало на думку, щоб ми сказали там, у конторі, ніби він трохи перебрав. Бо ми знали, в пароплавстві п'яного матроса привітають усе ж таки краще, ніж хворого.

Отож Карстен Гайкенс утер Вартові обличчя хустинкою й трохи потер, щоб воно здавалося не таким блідим, і ми, всі троє, з Бартом посередині, увійшли до контори. Там, власною персоною, сидів сам старий скнара Раймерс, власник пароплавства.

Перше його питання було:

— Що не з ним? Хворих мені не потрібно

— Я-а-а… к-крихту п-перебрав. — Барт дуже добре вдавав п'яного.

— І часто це з ним буває? — запитав нас старий Раймерс.

— Та, власне, ніколи, — відповів я чистісіньку правду, бо ж Барт Ольсен був непитущий. — Через те йому й недобре зробилося, хоч і випив зовсім мало. Учора в його сестри було весілля, пане Раймерсе.

— А-т-тож, у Гер-рди, — насилу повернув язиком Барт, що взагалі не мав ніякої сестри.

Згадка про весілля начебто трохи власкавила судновласника. Він дістав із шухляди письмового столу анкети й заходився ретельно їх заповняти, ставлячи звичні запитання. Сісти він нас не запросив.

Так ми й простояли майже годину перед його письмовим столом, а тим часом Вартові робилося дедалі гірше. Помітивши, що він ось-ось зомліє, ми поторсали його й почали якомога голосніше й безтурботніше підсміюватись над його "сп'янінням". Барт щось відповідав кволим голосом, і далі вдаючи п'яного. Ми весь час боялися, що він упаде, а цього не можна було допустити, бо за тих часів діяло тверде, хоч і неписане правило: підпилий моряк мусив будь-що бадьоритись, а ні, то його враз би витурили.

Не пам'ятаю, як уже ми вийшли з тієї контори, бо мені й самому там аж млосно стало: адже весь той час треба було не лише підтримувати Барта, а й пильнувати, щоб не сталось несподіванки. Знаю тільки, що старий Раймерс за всіма належними приписами увів нас до складу корабельної команди і що Барт, тільки-но ми зачинили за собою двері, так і осів додолу, мов хисткий човник під воду.

Наш знайомий лікар із клініки тропічних хвороб лаяв нас на чім світ, дізнавшись, що ми встругнули з Бартом Ольсеном. Одначе той же таки лікар, чоловік наполегливий і працьовитий, сяк-так підлікував нашого товариша. Два дні згодом він зміг разом із нами зійти на корабель.

У морі ми намагалися робити за Барта всю роботу й відстоювали за нього вахту. Коли ж прибули до Мальме в Швеції, він на той час уже так піддужчав, що ввечері пішов з нами на берег і навіть випив грогу.

Ми ніколи не забували, як він тримався тоді, в Раймерса, щоб ми всі не сіли, як кажуть, на мілину. Для Барта Ольсена я й тепер, коли треба буде, вкраду всі вітрила з корабля, як мовиться між моряками.

Дядько Гаррі скінчив свою розповідь, і я, вкотре вже, подивувався тому, як нібито зовсім не героїчні люди за певних обставин немовби переростають самих себе і поводяться героїчно. Із Барта Ольсена став тепер мирний домовласник, він має дружину, кругленьке черевце, трьох дочок і силу-силенну часу, щоб правити теревені.

Коли дядько Гаррі спитав, чи сподобалася мені його оповідка, я твердо відповів "так" і додав, що він дуже гарно й цікаво розказує.

— У цьому будинку оповідачі ростуть, наче гриби після дощу, — промовив я.

Та дядько Гаррі сказав, що тут не в тім річ.

— На невеличкому острові, коли здебільшого, так би мовити, стоїш у гавані, треба ж якось та збавляти час. Отак і розказуються оповідки. Ну, а тепер будемо гасити світло. Спи, Хлопчачок! На добраніч!

— На добраніч, дядьку Гаррі!

Світло погасло, і я заснув так хутко, що навіть не встиг подумати про те, як утомився за весь цей сповнений пригод день.

НЕДІЛЯ,

в яку ми добре снідаємо й розмовляємо про Зігфріда. Цього дня перевіршовано останню пригоду Геракла й розказано історію прадідуся-омара. Потім ми знайомимося з особливо любим прадідусеві героєм. Закінчився цей день незвично.

Другого дня вранці стіл просто вгинався від наїдків: по-перше, була неділя, а по-друге, вернулися ж наші моряки. Тут було й квасне, й солоне — на моряцький смак, були смажені й мариновані оселедці, й шинка, й гострий сир розмаїтих гатунків; були, як і кожної неділі, й солодощі кекс Із родзинками, всяке повидло, зірочки з корицею і вчиняні коржики.

Надворі стояла холоднеча. Віяв пронизливий вітер, зривався навіть ріденький сніг. А в нашій оселі панували тепло й затишок.

Це була остання неділя перед різдвом. Весь острів пропах духом анісових коржиків і зірочок з корицею.

У всіх у нас був пречудовий настрій, і горішня бабуся з нагоди неділі не обурювалася, що за сніданком усі розмовляли, та ще й про поетів і героїв, про оповідки й балади. Вона навіть сама докинула кілька влучних реплік про героїв. Тільки в одному й не можна було переконати вона, як і долішня бабуся, вважала принца Зігфріда, з його шапкою-невидимкою і чарівним мечем, за найбільшого героя в світовій історії.

— А який із нього був красень! Просто диво! — казала вона. Горішня бабуся, звичайно, вважала, що герої неодмінно мають бути красенями.

На це прадідусь добродушно зауважив, що він, мовляє, аж ніяк не проти героїв-красенів, але, на жаль, краса й героїзм зовсім не пов'язані між собою.

— Коли між мужнім серцем і вродою є якийсь зв'язок, — додав старий, — то він занадто таємничий, і його так собі просто не поясниш. А щодо Зігфріда, люба Маргарето, то він, безперечно, був дуже вродливий юнак і вмів добре фехтувати й гарцювати на коні. Але героєм, здається мені, Зігфрід не був.

— Що? — вигукнула горішня бабуся. — Зігфрід не був героєм? Чи ви часом не хочете бути розумнішим за наших славетних давніших поетів? Хіба ж ви не знаєте отого чудового вірша про Зігфріда?

— Та щось таке пригадую, — хитрувато сказав прадідусь. — А може, ти його пам'ятаєш?

— Звісно, пам'ятаю.

Коли йшлося про її ідеали, горішня бабуся ладна була на все, навіть на декламування віршів.

Отож ми й почули в її виконанні всім нам добре відомий вірш Людвіга Уланда

Меч Зігфріда

Був Зігфрід гордим юнаком,

В дорогу вирушив смерком.

Сидіти в замку не схотів —

У білий світ орлом летів.

У стрічних рицарів, як слід, —

Крицевий меч, надійний щит.

А в юнака — ох, жаль який! —

Замість меча дубовий кий.

У темнім лісі ще здаля

Вчув Зігфрід молот коваля.

Аж ось і кузня. Добру сталь

В огні яснім кує коваль.

— О мій ковалю, брате мій,

Хай буду я підмайстер твій.

Ладен не спати уночі —

Навчи кувати ясні мечі!

Підмайстер молот тільки взяв —

Ковадло в землю увігнав.

Залізо на ковадло клав —

Геть розбивав, аж ліс стогнав.

— Стривай, ковалю, не переч! —

Скував юнак довженний меч.

І став з мечем в усій красі.

— Тепер я рицар, як і всі!

Драконів, велетнів-нечем

Усіх поб'ю з отаким мечем!

Остання строфа в горішньої бабусі пролунала просто-таки мов удар грому. Тепер вона переможно, з викликом дивилася на прадідуся.

А Старий Хлопчак усміхнувся й мовив:

— Цей вірш, люба Маргарето, доводить саме те, що я хочу сказати: Зігфрід — не герой, а просто дуже добре натренований хлопець.

— Натренований? — проказала бабуся, насупившись.

— Атож, натренований у мистецтві двобою, й годі. Як хочете, я вам проілюструю це віршем.

— Чиїм віршем? — ущипливо спитала горішня бабуся. — Славетного поета чи вашим власним?

— Моїм, — скромно сказав прадідусь. — Може б, ти все ж таки його послухала, Маргарето?

— А де ж я дінуся? — зітхнула вона.

І прадідусь — куди тихіше, ніж горішня бабуся, аж ніяк не театрально, — прочитав нам свого вірша:

Юний Зігфрід

Про Зігфріда гадає всяк:

"Ото герой! Ото смільчак!"

І, певне, дивним здасться той,

Хто скаже: Зігфрід не герой.

Але подумать прошу я:

Був Зігфрід сином короля,

Мав королівський родовід

І меч найкращий на весь світ.

Коли летів до бою він,

То був під ним найкращий кінь.

Його розвідник і гонець

Був перший-ліпший горобець.

Бо знав він мову горобців,

Косуль, і ланей, і зайців.

Під шапку-невидимку вмить

Сховатись міг, коли скортить.

А ще дрібничка отака:

Не брала зброя юнака:

Скупавшися в настої трав,

Він миттю невразливий став.

Було йому — і в цьому суть —

За іграшки героєм буть.

Він тренував геройський хист,

Немов шахіст чи тенісист.

Але ж геройства там нема,

Де натренованість сама.

Виходить, славний Зігфрід той

Був майстер спорту, не герой.

Горішній дідусь, дядько Яспер і дядько Гаррі старанно вминали снідання, і я помітив, що вони не хочуть нічого казати, поки не вислухають думки горішньої бабусі. І вона не забарилась її висловити — цього разу незвичайно мирно й лагідно:

— Відомий поет, — сказала вона, — називає Зігфріда героєм і доводить це віршем на тринадцять строф. А вам, тату, щоб довести, що Зігфрід не герой, треба було аж чотирнадцять строф. Чи не здається вам, що це кумедно?

— Ні, Маргарето, — й собі лагідно відповів прадідусь. — Мені здається, що це цілком природно. Хто висловлює твердження, скажімо, про те, що Зігфрід — герой, той може викласти його стисло, без особливих пояснень, як, наприклад, пан професор Уланд у своєму вірші. А хто хоче його спростувати, той мусить за допомогою низки логічних доказів грунтовно доводити хибність цього твердження. Я й так дивуюся, що мій вірш вийшов довший від Уландового тільки на одну строфу.

Прадідусь зіперся на стіл, з натугою підвівся й, поволі походжаючи від столу до дверей і навпаки, додав:

— Твердити щось зуміє кожен йолоп, — хоч я цим зовсім не хочу сказати, ніби пан професор Уланд був йолоп, — а спростувати твердження — на це вже треба кебети.