Місячна долина - Сторінка 32

Вони зустрічалися на вечірках ще до шлюбу й не раз танцювали разом. Він був дуже чемний і добродушний. Сексон згадала, як колись у п'ятницю, після концерту міського оркестру, він був повів її ще з двома дівчатами до ресторанчика Тоні на Тринадцятій вулиці. А по тому вони подалися до кафе Пебста і, перед тим, як розійтися, ще випили по склянці пива. Невже це той самий Честер Джонсон?.. І раптом вона побачила, як товстун, що голова його й досі стирчала між штахетами, добув револьвера вільною рукою і, люто скосивши погляд, притиснув зброю Честерові до боку. Сексон спробувала остерегти вигуком, і це їй вдалося. Честер зиркнув на неї. Але в цей момент гримнув постріл, і Джонсон повалився на мертвого штрейкбрехера. На паркані повисло вже три тіла.

Тепер ніщо вже не могло її вразити. Майже байдужно дивилася вона на страйкарів, як вони перестрибнули через її паркан, потоптали геранії та віоли і зникли в проході перед будинком Мерсідіз. По Пайн-стріту, від залізниці, наближався загін залізничної поліції та детективів, що стріляли на бігу. А з другого боку Пайн-стріту громохко мчали три машини з полісменами. Страйкарі попалися в пастку. Тікати ще можна було тільки поміж будинків та через задвірки. Але проходи були неширокі, і не всі встигли протиснутися. З десяток страйкарів було затиснено між ганком і стіною будинку Робертсів. З ними вчинили так само, як і вони чинили. Страйкарів навіть не намагалися заарештувати. Усіх їх дощенту перебили й постріляли розлютовані захисники порядку, помщаючись за своїх товаришів.

Коли все скінчилося, Сексон підвелась і, наче вві сні, важко спираючись на поруччя, зійшла з ганку на вулицю. Гладкий ватажок усе ще підморгував до неї і махав рукою, хоча два полісмени вже заходилися витягувати його з-поміж штахетів. Хвіртку було зірвано з завіс, і Сексон здивувалася, що нічого цього не завважила, — вона ж начебто весь час була тут.

Берт лежав із заплющеними очима; на губах йому запеклася кров, у горлі клекотіло, ніби він хотів щось сказати. Сексон схилилась над ним і стерла кров із щоки, на яку хтось наступив ногою. Він розплющив очі; в них палав той самий зухвальний вогонь. Берт не впізнав її. Губи його заворушилися, і дуже тихо, мов щось пригадуючи, він прошепотів: "Останній з могікан, останній з могікан…" Потім він застогнав і знову заплющив повіки. Сексон знала, що він ще живий: груди йому здіймалися, а в горлі все клекотало.

Вона підвела погляд. Обіч неї стояла Мерсідіз. Очі старої блищали, прив'ялі щоки розпашілися.

— Допоможіть перенести його в дім, — промовила Сексон.

Мерсідіз кивнула головою і звернулася прохально до поліційного сержанта. Той глянув на Берта, і в очах його спалахнула озлість і лють.

— Хай здиха! В нас і своїх досить!

— Може, ми з вами вдвох подужаємо? — сказала Сексон.

— Не кажіть дурниць! — Мерсідіз кивнула до місіс Олсен через вулицю. — А ви йдіть мерщій до хати, молоденька мама. Вам тут не слід лишатися. Ми з місіс Олсен та Мегі Донегю самі впораємося.

Сексон провела жінок до затильної кімнати, яку так уперто хотів умеблювати Біллі. Коли вона відчинила двері, килим болісно вразив її очі: цього килима вона розстеляла тут разом із Бертом. Жінки поклали Берта на ліжко, і Сексон згадала, як колись у неділю вранці ставила вона його з Бертом у цій самій кімнаті.

А потім їй стало якось млосно, і її здивував занадто пильний стурбований погляд Мерсідіз. За хвилину це почуття зникло, і все тіло їй пройняв пекельний біль, який дано зазнати на світі лише жінкам. її майже на руках перенесли до спальні. В очах Сексон маячіло багато облич — Мерсідіз, місіс Олсен, Мегі Донегю. Вона хотіла спитати місіс Олсен, чи врятувала та свого маленького Еміля, що вибіг на вулицю, але Мерсідіз відіслала місіс Олсен наглядати за Бертом, а Мегі Донегю пішла подивитися, хто то стукає в парадні двері. З вулиці долітав гомін — вигуки, накази і гуркіт та сигнали санітарних і поліпі штих автомашин. Згодом з туману випливло гладке привітне обличчя Марти Скелтон, а ще пізніше і лікаря Гентлі.

У перерві між двох перейм до Сексон крізь тонку стіну долинув істеричний лемент Мері. А коли вона знову прийшла до пам'яті, її хвору голову прорізало монотонне вперте голосіння:

— Я ніколи не повернуся до пральні!.. Ніколи! Ніколи!

РОЗДІЛ X

Біллі ніяк не міг звикнути до хворого вигляду Сексон: вона-бо лежала в ліжку така маленька, стомлена й бліда, зібгавшись, мов хвора дитина. Щоранку, йдучи на роботу, і щовечора, повертаючись додому, він насилу перемагав свій безрадісний настрій і примушував себе вдавати при ній спокій та безжурність. Вона лежала така маленька, худа й виснажена, що аж скидалася на дівчинку. Він сідав біля неї, брав її тендітну прозору руку й ніжно голубив, дивуючись, які вона має тоненькі кісточки.

Одне з перших запитань Сексон, як вона прийшла до пам'яті, було про маленького Еміля Олсена — чи врятовано його. І коли вона розповіла Біллі й Мері, як хлоп'ятко голіруч напало на двадцятьох озброєних чоловіків, Біллине обличчя спалахнуло в захваті.

— Ну й розбишака! — сказав він. — Таким синком можна пишатися!

Але враз він зніяковіло змовк. Його делікатність глибоко зворушила Сексон. Вона міцно стиснула йому руку.

— Біллі,— почала вона, і, почекавши, поки Мері вийшла з кімнати, повела далі: — Біллі, я про це ні разу не питала… хоча це тепер… звичайно… байдуже… Я чекала, що ти сам мені скажеш. Це був…?

Він похитав головою.

— Ні, це була дівчинка. Чудова малесенька дівчинка. Тільки… з'явилась вона трохи зарано.

Сексон міцніше стиснула йому руку, немовби це вже він більше потребував співчуття, аніж вона.

— Я про це ніколи не признавалася, Біллі,— ти дуже хотів хлопчика; але я все-таки мріяла про дівчинку, ми б назвали її Дезі; пам'ятаєш, це ж ім'я моєї мами.

Він кивнув головою на знак згоди.

— Знаєш, Сексон, — мені таки страшенно хотілося хлопчика… ну, а тепер… Тепер мені здається… що мені так само хочеться дівчинки… І я сподіваюся, що коли в нас знайдеться друга — ми назвемо її… ти нічого проти цього не матимеш?

— Як же?

— Ми назвемо її — Дезі, гаразд?

— О Біллі! Я ж про це й думала.

Але обличчя йому нараз похмарніло, і він додав:

— Тільки дітей у нас більше не буде. Я раніше й не уявляв, що воно за штука — мати дітей. Я не попущу, щоб тобі ще раз загрожувала така небезпека.

— І це каже дужий, небоязкий чоловік, — стомлено всміхнулася Сексон. — Ти нічого в цьому не тямиш, як і всі чоловіки. Я здорова нормальна жінка. І все обійшлося б гаразд, якби… якби не ота колотнеча. Де поховали Берта?

— Ти знала про це?

— Звичайно, я ввесь час знала. А де Мерсідіз? Ось уже два дні її в нас не видко.

— Старий Баррі занедужав. Вона його доглядає.

Він не сказав їй, що старий сторож лежить на смертній постелі в сусідньому домі.

Губи Сексон болісно затремтіли, і, припавши обома руками до руки Біллі, вона тихо заплакала.

— Я… не можу, — хлипала вона. — Це за хвилину… минеться… Наша малесенька дівчинка, Біллі! Подумай! Я повік її не побачу!..

Сексон лежала ще в ліжку, коли одного вечора Мері розпачливо заявила, що дякує долі, яка не судила ніколи їй зазнати переживань Сексон.

— Ну, й нащо ти таке кажеш? — не стерпів Біллі.— Та я головою ручуся, що ти ще вийдеш заміж.

— Нізащо в світі! — скрикнула Мері.— Та й навіщо? Забагато людей розвелося тепер на світі: на кожне місце по двоє, а то й по троє охочих. До того ж родити дітей — це таке жахіття!..

Сексон глянула на неї терплячим, мудрим поглядом.

— Навіть я тебе не розумію, хоч мені те й далося взнаки, — відказала вона тихо, і обличчя її засвітилося внутрішнім світлом, — Я зазнала цих страждань, — мені ще й досі болить… але, слухай, що я тобі скажу: незважаючи на горе, біль і ввесь жаль, — це найпрекрасніша, найдивніша річ у світі.

Коли Сексон покращало (і лікар Гентлі запевнив Біллі, що його дружина тепер як новісінький долар), вона сама завела розмову про робітничу трагедію, що спалахнула перед її дверима. Біллі розповів їй усі подробиці: зразу ж було викликано військо, і воно розташувалося на пустирі біля залізничних майстерень, у кінці Пайн-стріту. По всіх сусідніх будинках проведено трус, знайдено таким чином з п'ятнадцятеро поранених страйкарів і всіх їх заарештовано. Біллі похмуро віщував їм кепську долю. Газети вимагали крові за кров, а всі оклендські священики у своїх проповідях люто засуджували страйкарів. До залізничних майстерень набрано нових робітників, і було ясно, що учасників страйку не приймуть назад на роботу ані тут, ані на будь-якій іншій залізниці Сполучених Штатів. Люди почали роз'їздитися: дехто подався до Панами, а четверо збиралися до Еквадору — працювати у майстернях на залізниці, що йде через Анди до Кіто.

Криючи свій неспокій, Сексон намагалася довідатись, як дивиться Біллі на всі ці події.

— Це тільки свідчить, до чого призводить Бертове свавільство, — сказала вона.

Біллі неквапливо похитав головою.

— Честера, звісно, повісять, — уникливо відповів він. — Ти його знаєш. Пригадуєш, ти розказувала, як ви колись танцювали вдвох. Його взяли, коли він, закривавлений, лежав на трупі скеба, якого сам і забив. Отой старий череватий Драглій, мабуть, таки виживе, дарма що в ньому аж три кулі, і він Честерові не подарує! Честера повісять саме на підставі свідчень Драглія. Про все це надруковано в газетах. Драглій сам і підстрелив Честера, коли висів на нашому штахеті.

Сексон здригнулася. Драглій — це, певно, і є той лисий черевань з пожовклими бурцями.

— Так, — сказала вона. — Я бачила. Мені здавалося, що гладун висів там страшенно довго.

— Усе скінчилося за п'ять хвилин.

— А як на мене, то воно тяглося кілька років.

— Мабуть, і Драглієві так само видалося, коли він завис у паркані,— похмуро всміхнувся Біллі.— Але його не так легко на той світ загнати! Разів із десять у нього стріляли й лупили його — і все дарма. Хоч цей раз йому таки добре дошкулило. Кажуть, що скалічів на все життя. Буде на милицях манджати, а то й візком їздити. Бодай уже не чинитиме своїх паскудств для начальства. В залізничної компанії він був один з головних заводіїв: де тільки заваруха, він уже й там. А що люди на тому потерпали, йому ані не свербіло.

— Де він мешкає? — спитала Сексон.

— В аристократичному кварталі на Аделайн-стріті, недалеко Десятої, в двоповерховій кам'яниці.