Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Сторінка 26

В середній школі повний навчальний рік Давидові був потрібен лише двічі — в передостанньому і випускному класах.

— Подумаєш, якийсь там Давид Арутюнян вступив до якогось там політехнічного інституту,— обурилась мама.— Та сьогодні наш Юрко, аби захотів, міг би вступити не тільки до політехнічного інституту, а у всі інститути, які існують на світі!

"Молодець, мама! —подумав я.— Мені в ній подобається, що вона ніколи не перебільшує мої здібності, а навіть їх трохи применшує".

В цей час задзвонив телефон. Батько зняв трубку, і з його реплік я зрозумів, що це хтось із зірок шкільної самодіяльності скаржиться на мене і розповідав про пожежу на генеральній репетиції.

— Ну, ось,— сказав тато, повертаючись до розмови з моєю мамою і кладучи на важільці трубку телефо-

г

на.—Ось іще одна новина: наш син влаштував у школі пожежу, але я чомусь абсолютно спокійний.

— Тому що цю пожежу хтось інший влаштував, а звалили все на нашого сина,— відповіла мама.

— Ти його завжди захищаєш, і це мене вже теж не обурює, як не обурює пожежа. Знаєш чому? — спитав батько у моєї матері. Та, певне, не відповіла на його запитання, бо батько відповів сам і за моєю системою :

— Тому що в мене вже виробився умовний рефлекс на всякі несподіванки і неприємності, які мені щедро дарує мій син. А що таке рефлекс, ти можеш пригадати? Не пам'ятаєш. Тоді я тобі відповім, що таке рефлекс за системою нашого сина.

Я чув, як батько рився в якихось паперах, а потім голосно сказав:

— Рефлекс — це реакція організму на подразнення. А коли подразнення часто повторюється, то організм уже може не реагувати. Можна відреагувати на одну неприємність, на дві, на десять, двадцять, а вже на тридцяту реакції не буде.— Мабуть, тато дуже розхвилювався. Після цих слів він ультимативно заявив:

— Після цього... цієї пожежі я йду жити до бабусі. Мені здалося, що батько і справді вирішив піти жити

до бабусі, бо заходився збирати речі, час від часу вигукуючи :

— З одного боку, він все знає! З другого боку, він не знає, до якого віку живе людина?! З третього боку, він гіпнотизує гіпнотизера!.. З двадцять третього боку, він відпоров мітки прального комбінату і сам пере свою білизну!.. З сорокового боку, його фотографії з'являються в газетах під чужим прізвищем!.. З п'ятдесят —шостого боку, він множить будь-які цифри з швидкістю електронно-обчислювальної машини і навіть швидше!..

З шістдесятого боку, я знаходжу записку, з якої довідуюсь, що він грає в карти!.. "Завтра карти! Ставка, більша за життя!"

"Боже мій,— заскреготав я зубами, завертівшись у ліжку,— карти! Це не ті карти, ними не грають на гроші, це маленькі автомобілі карти. Я ж у вас гон-щикі Я захоплююсь картінгом. Ну, хай читають зараз, зрозуміють пізніше".

— З сімдесятого боку, дзвонять з міліції і кажуть, що наш син торгує квітами!.. Ні, мій син — це... якийсь над... над... над...— сказав батько.

"Ну, тату, ну, піднатужся, ну, здогадайся, хто в тебе син, ну?.." — благав я в думках свого тата.

— Це якийсь надрозумний, надбешкетник!..

Під час цих неймовірно глибоких переживань мого батька задзвонив дзвоник, цього разу в передпокої, і я відчув, як там за стіною батько здригнувся.

— Я не можу,— вигукнув він по невеликій паузі.— Іди відчини ти! Я не можу! Я боюся!..

Мама відкрила двері у прихожій, і за кілька хвилин почувся стук до моєї кімнати. Потім двері відчинились, і я побачив перелякане обличчя мого батька.

— Тобі прийшла бандероль,— сказав з острахом тато. Його все останнім часом лякає.— Ти від кого-небудь чекаєш бандероль? — Тато тримав у руках досить грубу книгу, загорнуту в цупкий папір і перев'язану хрест-навхрест шпагатом.

— Чекаю. Я чекаю.

— Що ти чекаєш? — спитав чомусь дуже перелякано тато.

— Вірші,— сказав я.— Я був переконаний, що це мені знову надіслали вірші.

— Чому вірші і від кого вірші?

— Не знаю чому і не знаю від кого, але я їх чекаю. Я взяв бандероль і розпакував її. В ній була книга

під назвою "Моя біографія", і її автором був знаменитий природознавець Чарлз Дарвін. "Це щось нове",— подумав я, розгортаючи книгу, і за обкладинкою побачив аркуш паперу з віршами.

"А це щось знайоме",— подумав я, розглядаючи сторінку з римованими рядками. На сторінці було написано ось що:

"Ой, як все це сумно і як безнадійно.

Людина не любить танців, пісень і сміху.

Це ж все послабляє емоційну

Природу людини. Ворогам на втіху!

Ой, як це все не ідеально і як не мудро. В голові задачі, інтеграли, рішенняі Це ще Дарвін назвав премудро Людської природи знищенням!

Ой, як це все раціонально і незвично *

В душі ні сумніву, ні болю, ані каяття... Та це ще Дарвін звав категорично Початком смерті і кінцем життя!

• В кінці вірша було написано: "Коли прочитаєш ці ; вірші, розгорни сторінку, там, де стирчить паперова

закладка, і прочитай те, що підкреслено червоним

• олівцем". Розгорнувши книгу, я зробив все, що мені > було підказано,— прочитав підкреслені рядки і впер-[ ше заклопотано потер свого лоба. Я ніколи й гадки

не мав, що Чарлз Дарвін завдасть мені стільки неприємностей!

Ну і пілюлі підніс мені цей знаменитий природознавець Чарлз Дарвін! Вже краще б я не читав його автобіографії. Через нього тепер мені доведеться впи-. сувати у мій бортжурнал співи, танці і читання віршів. А що ж мені робити, коли старий написав у своїй автобіографії, що "якби йому довелося знову прожити своє життя, то він би не замкнувся тільки в своїй науці..*" Він так і сказав, що заняття тільки якоюсь з наук "послаблює одну із сторін нашої емоційної природи". І, мовляв, це не тільки "рівнозначно втраті щастя", але і "негативно позначається на розумових здібностях..." Звичайно, співати або танцювати — невелика втіха. Можна сказати, просто мука, проте коли вже це треба для того, щоб не сох мозок, то які тут балачки, треба співати!

Роздумуючи, я швидко заходив. Точніше, мало не забігав по кімнаті. Так мене щиро розстроїв Чарлз Дарвін своїми словами про те, що я, як і він, стільки часу "послабляв емоційну сторону нашої природи" і що це "рівнозначно втраті щастя"! Я тут же вирішив розпочати негайне активне "підсилення емоційної сторони нашої природи", що було, напевне, рівнозначно поверненню щастя.

"Ну і підніс мені пілюлю цей знаменитий природознавець, товариш Чарлз Дарвін",— міркував я.

■— Від кого бандероль?— спитав, заглядаючи, батько. ! — Від Чарлза Дарвіна,— відповів я.

— Неймовірно!— здригнувся тато.— Чарлз Дарвін давно помер, і ти не можеш отримати від нього бандероль!

— Ця бандероль не особисто від нього,— пояснив я. Батько зник за дверима, немов розтанув у просторі... Я вже і позивні собі придумав: "Я — Коло! Я — Коло! Чую вас добре!.. Прийом!" %

Я чому взяв собі в позивні "Коло"? Бо це символ довершеності. Ось шестикутник у бджолиних сотах — це така фігура, яка вимагає для будівництва мінімум матеріалу, а. виходить максимум міцності, а коло — це, як на мене, то найдовершеніша, найкрасивіша лінія на світі. Недаремно Земля і всі інші планети округлі. От тому я і хотів узяти собі у позивні слово "Коло". Але тепер, коли я, за Чарлзом Дарвіном, не займаючись мистецтвом, послабив свою людську природу, я вже не можу вважати себе Колом. Лінія кола у мене не замикається, а незамкнена лінія кола — ще не е коло, так само, як година без секунди — це тільки п'ятдесят дев'ять хвилин і п'ятдесят дев'ять секунд, так само, як гарбуз, з якого вирізана скибка,— то вже не цілий гарбуз. Ось чому я вже на завтра вніс до свого розкладу перше відвідання лекції із співів. При цьому в мене на губах буде весь час блукати іронічна і поблажлива посмішка, щоб ніхто не подумав, що я це роблю серйозно.

Правда, в цьому році я весь час тікав з цих співів, а коли не зміг втекти, то зірвав їх — співав голосніше за всіх і весь час так фальшивив, що мене вигнали з уроку. Але як я зараз про це шкодував! А може, починати заняття співами мені вже пізно, можливо, мої надкосмічні заняття вже так "послабили емоційну сторону моєї природи", що це вже, напевно, "відбилося на моїх надрозумових надздібностях", а може, навіть надвідбилося, хоч, між іншим, не може бути, щоб надвідбилося, певне, просто відбилося. І все це вже "рівнозначно втраті щастя"?!

Та ні, не може того бути! Я ж ще не такий старий, як Чарлз Дарвін, яким він був, коли записав ці слова до свогсг щоденника. Я ще встигну "посилити емоційну сторону моєї природи"! Тільки треба активно братись до діла. Не гаяти жодної хвилини. —

Мерщій! В аварійному порядку! Понапишу віршів, понасшваю пісень, понатанцюю танців, понасміюсь досхочу, понавеселю друзів і понавеселюсь сам. Воно, правда, теоретично з усіма цими премудростями я знайомий, залишається тільки перейти від слів до діла, і все! І повний порядок! Я приготував зошит для віршів і пісень. Ідея! Пісні я співатиму власні і на власну музику. Про серце співатиму, про серце, яке завжди б'ється, роблячи п'ятдесят два удари на хвилину, за будь-яких обставин, тим більше, що серце — це конусоподібний орган, з м'язів, пустотілий всередині. Задньоверхня розширена частина серця називається основою серця, базис кордіс. Передньонижня звужена частина зветься верхівкою, апекс кордіс. Серце міститься ззаду грудини, з нахилом у лівий бік. Ну і так далі і тому, подібне.

Тепер про підсилення емесеспе!..

Тільки от як я її підсилю, Емоційну Сторону Своєї" Природи, якщо вчителька співів попередила, щоб ноги моєї не було в класі. Хай, вона ще вибачатиметься, ще проситиме у мене дозволу, ще буде просити, щоб я завітав на урок. До речі, треба буде вже сьогодні приготувати спогади, які вчителька співів напише про мої співи. Ну гаразд! Це потім. Це після уроку співів.

Ні, уявляю, які лиця будуть у цих люнеземтів, коли я добровільно з'явлюся в класі! Вони і не здогадуються, що я берусь за це сумнівне діло, намагаючись якомога швидше повернути до життя клітини мозку, які тривалий час не торкалися мистецтва.

Але все-таки, як могло статися, що мій надорганізм випустив з поля зору це сам, і, видно по-всьому, на рівні генів?.. Я ніколи не замислювався над тим, що власне передали мені у спадок мої батьки і, до речі, передали вони мені щось емоційне чи ні? В дитинстві, я маю на увазі свое немовлятство, чи співали вони мені колискових пісень (не пам'ятаю) і чи грали вони мені на якому-небудь музичному інструменті? (На балалайці? На домбрі? На гітарі? Врешті, на піаніно?)

Міркуючи так, я зайшов до вітальні.