Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Сторінка 29

Мої знання особливостей наукової творчості зайшли в суперечність із знаннями особливостей художньої творчості: і те, і друге я знав назубок, проте, якщо я знав, як вилучити квадратний корінь, то я його міг вилучити, але знаючи, як писати вірші ямбом, я, проте, зрозумів, що написати їх не можу...

Я співав, почуваючи себе так, ніби підлітав до незнайомої планети для виконання надскладного надзавдання, і в мене відмовили всі прилади, і я змушений робити наджорстку надпосадку, правда, під час цієї посадки постраждає лише одна система, і то не постраждає, а так, ніби не спрацює, як слід...

Ні, не всі системи мого надорганізму відмовили... . Однак ця нерозшифрована мова мистецтва___Ці ієрогліфи співів і віршописанпя. І невже не вдасться їх розшифрувати? І невже батько має рацію, і в мене ніколи не було музичного слуху і голосу, не було і не буде?.. Невже правий Чарлз Дарвін, і я запізнився з оживленням клітин мозку, тих клітин, що займаються мистецтвом?

Як відомо, у людей, що від народження не мали слуху, він ніколи не з'являвся. Є правила, але є і винятки з цих правил. Попробуємо бути винятком!.. Звичайно, бути винятком, напевне, дуже важко, а коли мені було легко?

Я й далі співав би, якби мене, що аварійно співав і аварійно складав вірші, не виштовхали всім хором, в повному розумінні цього слова, геть з класу. Вперше в житті я був виштовханий за двері спокійний і здивований, здивований і спокійний, більше заклопотаний не тим, що мене виштовхують з класу, а тим, що відбувається в моїй всерозуміючій і нічого нерозуміючій голові. "Інформація прийнята, але не розшифрована, і тому не оброблена..."— подумав я, слухаючи у себе за спиною обурений гомін мого класу. І ще я подумав, що вони, ці вміючі співати і грати на роялях, сильніші за мене, поки що, звичайно, тимчасово, тільки тимчасово! Тимчасово!..

СПОГАД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

На медогляд, як на пожежу

Яка-небудь чутлива особа могла б сказати, що це був нещасливий день. Але у нас, надкосмонавтів, не прийнято ділити дні на щасливі і нещасливі. Просто довелося більше потрудитися. Витратити більше калорій. Не може бути, щоб я не подолав і співів! Я пальцями, що ледве вже згинались, узяв акорди і заспівав. У прихожій задзеленчав дзвоник.

Я прочинив двері І побачив на сходах мій клас мало не в повному складі. Попереду всіх стояли Кутирьов з Масловим. Я смикнув двері на себе, але хтось із хлопців тримав двері ногою, а решта вчепилася в неї руками. Хлопці й дівчата гуртом влетіли до вітальні.

— І всі в брудних черевиках?! — жахнулася мама.

— Хлопці, скидай черевики! — сказав Маслов.

— Що тут відбувається? — здивувався батько.

— Мало того, що... Зараз же всі ідіть геть,— розсердилася мама.

— Ми до вас з приводу вашого Юрка,— сказав Маслов.

— Ніяких приводів! Ідіть геть! Юрко пише вірші і складає музику,— відрізала мама.

— Ви нас вибачте, але писати вірші без таланту, і складати музику без музичного слуху — марна праця,— сказав Андрій Кубишев.

— Ні, це ви вибачте,— налетіла на Андрія моя мама,— наш Юрко не має музичного слуху, певне, тільки тому, що він не хотів його мати, і був неталанови-тий як поет і теж, мабуть, тому, що не вважав за необхідне бути таким!

Оце відповідь! Цілком згоден із словами моєї мами. Я тут же дав наказ на самого себе: "Іванову Ю. 6. в найкоротший строк стати талановитим! І крапка! І ніяких там варіантів!.."

— А ви знаєте, що він тільки-но зірвав урок співів? — спитав мою маму Віктор Маслов.— Зірвав із своїм, так званим,' музичним слухом і поетичним талантом. Зірвав урок музики і довів до серцевого нападу нашу любиму вчительку!..

І після цього весь клас висловився хором:

— Ми прийшли заявити офіційно, що годі! Годі! Терпінню нашому настав кінець!

— Досі ви нападали на мого сина всім класом у школі, а тепер вирішили нападати на нього в його власному домі? Ідіть геть! — обурилась мама. .

— Не йдіть нікуди! Надіньте ваші черевики і нікуди не йдіть! — сказав батько.

— Ах, так?! Тоді або я, або... ці... як їх! — сказала мама.

— Або?! Сьогодні буде або! Проходьте до моєї кімнати! Всі проходьте! — запросив тато.— Ти зібралась піти і йди! Сьогодні твоя допомога в лапках може тільки зашкодити твоєму синові.

Тато з мамою ще деякий час сперечалися. Потім мамин голос прозвучав рішуче:

— Ваше щастя, що я піду!

Після цих слів вхідні двері зачинилися з таким гуркотом, що заходила ходуном вся квартира.

Я чув, як всі наші, гупаючи черевиками, посунули до татової кімнати. Прихопили з собою музейні стільці із вітальні, на яких ніхто ніколи не сидів. Стільці були покриті чохлами.

— Зняти чохли! — скомандував тато.

— А ти, Іванов, теж заходь,— сказав Маслов,— у нас від тебе таємниць нема, це в тебе є від нас таємниці! Він постукав у двері моєї кімнати і почекав.

Я сидів за піаніно і дивився лівим оком на білі і чорні клавіші. Піаніно чудово звучало і без музики: субконтроктава, контроктава, велика октава, мала октава, друга октава, третя октава, четверта октава, п'ята октава. Правим оком я дивився на гриф гітари, повторюючи подумки інструкцію: "Щоб настроїти інструмент, треба взяти камертон, котрий подає звук "ля" першої октави. Цьому звукові відповідає звук першої (найтоншої) струни гітари, притиснутій на сьомому ладу; тоді відкрита (непритиснута) вона дасть звук "ре". Друга струна, притиснута на третьому ладу, повинна звучати, як перша відкрита..." Я хотів вдарити по клавішах, але батько із своєї кімнати гукнув, мов гіпнотизер:

— Виходь!

— Вийду через три хвилини,— сказав я.— Чому три хвилини? — спитав Маслов.

Мені не хотілося при однокласниках займатися музикою, яка чомусь все ще не підкорялася мені.

— Тому, що зараз я повинен три хвилини натирати підлогу,— відповів я.

І дома, і в класі всі знали, що сперечатися зі мною марна праця, а тому ніхто, навіть тато, не заперечив мені і словом. А я повернувся до своєї кімнати, одяг-

нув на ноги дві щітки, включив магнітофон і заковзав по підлозі. Повторюючи за співаком слова пісні, я виробляв всілякі танцювальні колінця під виглядом натирання підлоги. Зібравшись біля дверей, мої однокласники дивилися на мене і кидали репліки.

— А Іванов не натирає, а танцює.

— І співає...

— Зірвав співи й співає!

— Голованова й Граніна, запишіть це теж у графу: симптоми — раптом затанцював і заспівав.

Минули три хвилини. Підсиливши трохи емоційну сторону своєї природи з допомогою танцю, я познімав з ніг щітки, вимкнув магнітофон і в супроводі однокласників попрямував до батькової кімнати.

Мені було дуже неприємно, що спочатку ніхто не наважувався почати розмову. Боягузи нещасні! Люне-земти! Сидять на стільцях хором. Мнуться! Ну, хто з вас найсміливіший? Починай! Я думав, що першим по злобі почне, звичайно, Маслов! Але першою несподівано для мене почала Голованова.

— Євгене Олександровичу,— сказала вона,— я скажу одразу вам без всяких передмов і дипломатії. Можливо, це не зовсім дипломатично і навіть, може, жорстоко і безжалісно... Адже ви батько Іванова... Раніше ми гадали, що ваш син Юрій... що він просто складної вдачі. Потім ми гадали, що ваш син Юрій... Взагалі у нас було кілька версій... Цілий місяць думали,— обговорювали,.. У нас ось і протокол є... Слухали... "Про Юрія Іванова"... Постановили... останню версію вважати правдоподібною. Одноголосно!.. Тобто майже одноголосно... Двоє утримались... А один проти... Ваня Зайцев проти... Зайцев проти останньої версії і проти^діе-редостанньої версії. Зайцев, підведись!

Зайцев встав і сказав:

— Остання версія —т— це взагалі нісенітниця, а передостання — це марення божевільного. Передостання — це з хворої голови на здорову.

— Та ми й самі від передостанньої версії відмовились,— сказала Віра Граніна.— Я вам просто хочу розповісти, як ми дійшли до передостанньої. Говорити незручно, проте я скажу. Ми сиділи і міркували про діагноз. У нас, я і Люда, ми з медичним ухилом, ми говоримо, взагалі... Люда, говори, що ти казала...

і

■— Я скажу вам прямо, як майбутній лікар,— сказала Люда Голованова.— Я давно спостерігала за вашим сином з наукової точки зору. Я навіть "Історію хвороби Ю. Іванова" завела, для практики, звичайно... Ось тут у мене симптоми...

— Так,— сказав тато,— І який же діагноз? Але Люда вела далі:

— ... записані. От подразнення ендогенного і реактивного характеру плюс несподівані розрядки афектів, плюс бурмотіння і вигукування окремих неіснуючих ні в якій мові слів, як-от "людоземт", і так далі і тому подібне, в результаті вийшов чок...

— Який чок? — перепитав тато.

— Ну, що він чокнутий... вибачте, звичайно... а по-науковому... псих...

— З привітом взагалі,— сказав хтось із хлопців за моєю спиною.

— А ви в дитинстві не хворіли на нервові хвороби? — запитала Віра мого тата.

— Ні,— сказав тато, сумно дивлячись на мене.

— А ваш Юрій не хворів?

— При мені не хворів,— сказав тато,— але я часто й надовго виїздив у відрядження... Я фінінспектор... Можливо, він без мене хворів?

— Іванов,— спитала мене Люда Голованова,— ти в дитинстві не хворів на нервові дитячі хвороби?

— Я ніколи ні на що не хворів,— відповів я.

— Це теж симптом,— сказала Голованова.— Вони завжди говорять, що цілком здорові...

— А я з цим діагнозом був тоді не згодний! — сказав раптом Зайцев.— І зараз теж. По-моєму, Іванов ніякий не псих, а звичайний, рядовий геній... Він мені хоч і ворог, а я все одно так про нього скажу: він зі мною тричі бився...

— Чотири...— поправив я Зайцева.

— Чотири,— погодився Зайцев.— Тричі за те, що я торкнувся його, і один раз — за книжку — я хотів подивитись картинки у' книжці "Лялька пані Барк"... І все ж таки мені здається, що Іванов — це самобутня і навіть видатна особистість, неординарний тип.

— От, от, саме тип! — крикнула Граніна.

"А Зайцев в людях усе ж таки розбирається!..— подумав я.

— Та він же огидний! — сказала Филимонова.

— Ну і що? — відповів Зайцев.— Бувають приємні видатні особистості, а бувають... Іванов — неприємний.

— Ти говори по суті його вчинків,— сказав Маслов.

— Я і по суті скажу... Атоми заліза-57, як відомо, існують у двох видах, в подразнені, радіоактивні атоми, що випромінюють гама-промені, І є звичайні атоми заліза, неподравнені. Так-от, на мою думку, Іванов подразнений, активний хлопець.

— Це ти точно сказав,— погодився Маслов.— Тільки івановське подразнення і його активність занадто дорого всім обходяться.

— Бо у Юрка Іванова в голові стався інформаційний вибух.