Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Сторінка 30

На жаль, цей вибух виявився непідвладним йому самому. Ось чому стільки поранених цим вибухом,— сказав Зайцев.

Всі загаласували. Навіть що саме і хто саме говорив, не можна було дібрати. Чулося тільки: "У нього в голові вибухнула інформація. І з нього це скалки розлітаються..." — "Вибух!.. А ти чув цей вибух?.." —І "Чув! А в нас уже третій тиждень скалки летять..." — "А це що — всі поранені?! Поранені— здорові!"

— Потерпілі від інформаційного вибуху в голові Іванова, висловлюйтесь!

— Він мені сказав: "Ти коли на мене дивишся, у тебе очі великі стають. Ти щитовидку перевір".

— Він жорстокий до людей... Його улюблена примовка: "Всіх би вас кинути піраньям у відлив!"

— І лається якоюсь незрозумілою мовою.

— Просто зазнайка,— сказала Лена Марченко.— Уявив собі, що тільки він один усе знає, а інші нічого не знають. Корчить з себе надлюдину...

— Дурниці все це,— сказала Голованова, звертаючись до мого батька.— Останній наш діагноз такий: Юрій Іванов — не Юрій Іванов, одним словом, ваш син — не ваш син.

— А хто ж він? — спитав тато.

— Він — інопланетянин... Вашого сина вони викрали, а замість нього підсунули вам двійника вашого сина! Можливо, у цих наших братів по розуму, з одного боку, так високо розвинена техніка, що вони можуть створити двійника людини, а з другого боку, ці брати, можливо, не такі вже брати і вже не по такому розуму, коли судити по Юрію Іванову, тобто я маю на увазі не розум, а його поведінку, а може, у них на планеті всі себе так поводять! Тому ми,— сказала Голованова,— пропонуємо негайно, не пізніше завтрашнього дня, влаштувати Юрію медичну експертизу!.. Коли ви, звичайно, не заперечуєте... У Віри батько професор-психолог, він з космонавтами працює... Ми вже з ним домовились, зробить йому всі аналізи — крові, ну й Інші, вони і нам все пояснять!

— Я проти експертизи не заперечую,— сказав тато,— але він, мій син, вже одного гіпнотизера приспав, тому я боюсь, якби він і з лікарем космонавтів що-небудь не утнув.

— А ти, Іванов, не проти експертизи?

— Хоч дві! — сказав я голосно і навіть радісно. Кращого подарунка, як ця експертиза, для мене ніхто не зміг би придумати. Більше того, мені вже і самому пора було пройти психологічний практикум у гарного професора. До речі, це був хороший привід для психологічного тренування. А я ламав голову, як мені попасти до професора, який з космонавтами працює, а тут він сам, можна сказати, до рук іде.

— Отже, завтра,— сказала Голованова.— Тут у мене записано.

— Тільки майте на увазі, що в мене завтра від п'ятнадцяти нуль-нуль до шістнадцяти нуль-нуль буде... Загалом, я буду зайнятий.

Після цієї фрази тато, хлопці і всі дівчата якось особливо перезирнулися, пошепотіли між собою, пошептались потім з моїм татом. А Голованова сказала:

— Гаразд, Іванов, гаразд. У професора прийом закінчується саме о шістнадцятій, так що ти, Іванов, після шістнадцятої — прямо до лікаря.

— Тільки ти, Іванов, дай... Юрку! — сказав батько.— Тільки ти в присутності всіх твоїх однокласників дай чесне слово, що прийдеш!

— Ческо-сло,— сказав я, маючи на увазі "чесне надкосмонавтське слово".

— Ческо-сло! — простогнав тато тихо.

— Запиши адресу поліклініки,— сказала Голованова.— Вулиця...

Проте дізнатись адресу поліклініки мені в цю хвилину не пощастило. Голос Голованової покрив гуркіт вибуху і дзенькіт розбитого скла десь у районі кухні. Як по команді всі здригнулися... крім мене, звичайно. Через секунду на кухні щось вибухнуло вдруге. І всі здригнулися ще раз. Я сидів цілком спокійний, тільки серце моє ледь-ледь защеміло від лихого передчуття. Батько зірвався з місця і вилетів з кімнати. Мої любі однокласники всі до одного вибігли слідом за батьком. Останнім підвівся я і неквапливо пішов на кухню.

Наша білостінна, неначе операційна палата, кухня являла собою жахливе видовище. Стеля, стіни і всі шафи були заляпані червоними плямами. А біля величезних бутлів, що стояли біля газової плити, в калюжі на підлозі плавали почавлені ягоди чорної смородини і скалки скла. Посеред кухні валялась шийка пляшки, закупорена притертим корком.

— Що тут сталося? — закричав тато.

— Мама готувала на зиму вітаміни,— сказав я.— І якби хтось не поставив бутлі так близько до газової плити, нічого б не сталося. А тепло посилило реакцію...— додав я.

— А чому, чому,— знову зарепетував тато,— всі ці вибухи відбуваються саме в моєму домі?

Я промовчав. Моє діло пояснити причину події, а не мотиви вчинків, що породили явище, хоч вибухи і повинні були тренувати мою нервову систему на непорушність при зненацьких вибухах.

— В моєму домі влаштовують вибухи, невідомо хто ставить бутлі до газової плити! — тато присів на та-# буретку й замукав, неначе від зубного болю.

— Ну,— сказала Голованова в коридорі хлопцям і дівчатам,— тепер вам зрозуміло, до чого доводять людину всякі оці сікімбраси і чебуреки?

Коридором покотилося голосне невдоволення.

— Хлопці! Дівчатка! — тато зіскочив з табуретки.— Дорогі ви мої! А чи не можна нам влаштувати цьому моєму синові, а можливо, і не моєму синові, експертизу сьогодні! Зараз же! Негайно! Цієї ж миті!

— Я зараз подзвоню татові у поліклініку,— відгукнулася Віра Граніна, і вони з татом вийшли з кухні.

Дівчата почали прибирати кухню. Хтось із хлопців покуштував ягід і сказав: "А смачно!" Проте на все це я не звертав уваги. Я стояв і дивився в вічі небезпеці, що загрожувала мені, якщо мені може взагалі загрожувати якась небезпека. "Добре було б,— подумав я,— якби професор виявив у мене щось таке... Мій би портрет в газеті бац! У зв'язку з вдалим приземленням і в зв'язку з вдалим установленням контактів... Ми, звісно, з моєю командою після рейсу на Юпітер відпочиваємо в тому окремому будиночку, в якому відпочиває надкосмонавт після повернення. Моїх космонавтів обстежують академіки і члени-ко-респонденти Академії медичних наук, всіх, крім мене, звичайно, я, як завжди і всюди, цілком здоровий. Лежу в кріслі, думаю. Раптом батько Віри І раніної входить до кімнати. Ніяково посміхається і каже:

"Ви мене, товаришу Іванов, не впізнаєте?"

"Не впізнаю",— відповідаю. А не впізнаю я навмисне.

"Хіба не пам'ятаєте, коли ви були от такий... приходили до мене на експертизу. І я вас нормальним визнав. Ха-ха-ха! А ви, виявляється, наднормальний!"

Я теж розсміявся.

"Ха-ха-ха! Так, професоре, не розібрались ви тоді в мені. Ха-ха-ха! Ну, не один ви! Ха-ха-ха!"

"Це так! Моя донька вас теж нормальним вважала. Ха-ха-ха!"

"Так, вважала! Ха-ха-ха! А де вона, до речі?" "Стоїть за дверима. Увійти не наважується". "Не наважується, кажете? Ха-ха-ха! Гаразд, хай заходить! Гаразд! Ха-ха-ха-! Хай заходить!" *

— Зайди негайно до вітальні! — почувся голос мого батька.

Я зайшов до вітальні. 4

— Одягайся і на медогляд!

Всі почали збиратися, почали натягати на себе плащі, куртки, одягати на голови кепки й берети, коли це на середину вітальні вийшла якась дівчинка із нашого класу і голосно, урочисто сказала:

— Не треба його на медогляд!

— Чому не треба? — спитав тато.

— Що це ще за "не треба"? Чому "не треба"? І навіщо це "не треба"? — почулися здивовані голоси.

— Не треба ніякого лікаря,— знову вперто повторила якась дівчинка з нашого класу, але мені з-за хлопців не видно, хто говорить,

— Хто така? — спитав я Маслова, що стояв поруч зі мною.

— Як хто така? — здивувався Маслов.— Тополева Таля з нашого класу.— І додав: —Ні, тебе все-таки треба на медогляд. Це ж найкрасивіша Таня на світі...

— От щоденник Юрія Іванова,— сказала Таня, піднісши над головою мої зашифровані спогади.— Я, звісно, розумію, що читати чужі щоденники, а тим більше зашифровані, читати наодинці, а тим більше колективно гуртом, не прийнято, однак, коли вже мова зайшла про інопланетянство, а більше того про лікаря космонавтів, котрий повинен поставити діагноз Юрію Іванову, то хай вже цей діагноз поставить його щоденник. Він нам усе розповість про Іванова і поставить йому діагноз краще за будь-якого лікаря. Спочатку він розповість нам, що Іванов — це зовсім не Іванов насправді, а Варанкін. Ваше прізвище насправді Баранкін? — звернулася вона до мого тата.

— Так,— відповів батько,— моє прізвище Баранкін. Але моєму синові не подобалось це прізвище, і він вирішив взяти прізвище своєї мами... Знаєте, е така книга "Баранкін, будь людиною!" Так-от, коли мій син вчився у школі під цим прізвищем, до нього в тій школі всі чіплялися з одним і тим же запитанням: "Баранкін, будь людиною, розкажи, як ти перетворювався у горобця, в метелика, мурашку". Тоді Юрко попросив перевести його до іншої школи і взяв прізвище своєї мами.

— Тепер нам зрозуміло, чому він перед тим, як укатати нас в парку на атракціонах, говорив: "Об'єм тіла найкрупнішого мурашки вимірюється кубічними міліметрами, а об'єм мурашника разом з його підземною частиною в сотні тисяч разів перевищує розміри свого "будівельника"...

— А мені про горобців розповідав, хіба, каже, це справедливо: горобці зимою і літом босі ходять, а людина...— сказав Сергій Медов.

г— А мені про метеликів. "Ти,— каже,— Маслов, з Ольгою Фоміною дружиш?" Я кажу: "Дружу".— "А за скільки кілометрів ти можеш її присутність відчути?" Я кажу: "Коли бачу, тоді і відчуваю". А він каже, що от метелики одне одного за сорок кілометрів чують,

В цю хвилину, коли розшифровувалось моє справжнє прізвище, мене турбувало не те, що воно розшифровувалось, а те, як мої спогади опинилися в руках учениці нашого класу, учениці, на котру я зовсім не звертав уваги. Поки всі галасували, обговорюючи мою однопрізвищність з Баранкіним, я роздивлявся Таню Тополеву і вперше побачив її об'ємне, так би мовити голографічне зображення. Таня Тополева справді була така гарна, що нагадала мені висловлювання Дідро: "Краса — це те, що пробуджує в нас ідею співвідношення і гармонії". І ще математична думка про красу: у сплетінні прекрасних ліній завжди можна відчути математичну закономірність. Ось де протікала моя надтаємна інформація: від тої самої краси, що пробуджує ідею гармонії, від сплетіння прекрасних ліній обличчя Тані Тополевої, в яких проявляється математична закономірність! Тому я і не помітив цю ідею співвідношення і не відчув математичної закономірності, а, мабуть, треба було! Треба було помітити!..