Нові пригоди Карлсона, що живе на даху - Сторінка 12

Це тому, що він не надів своїх зубів, здога— [576]

цався Малий, але відразу ж забув про це. Бо не мав часу думати про щось інше, крім Філле й Рулле. Де вони ділися? Може, втекли? Наче не чутно було, щоб за ними клацнули двері. Отже, вони десь тут, у темних сінях, причаїлися, мабуть, за одягом на вішалці. Ох, як страшно! Малий присунувся ще ближче до Карлсона. [577]

— Спокійно, тільки спокійно,— прошепотів той.— Скоро вони знов будуть тут.

— Еге ж, як не одне, то інше,— нарікав дядькс Юліус.— У цьому домі ніколи не поспиш спокійно.

Нарешті вони вернулися кожне до своєї кімнати, і знов запала тиша. Карлсон і Малий чекали далі під столом, Малому здавалося, що вони сидять там уже цілу вічність. Знов стало чути "гар-р-р-пі-пі-пі" і "гар-р-р-аш", звичайно, слабеньке, приглушене, але все-таки воно ясно свідчило, що дядько Юліус і панна Цап уже поснули.

І тоді Філле й Рулле справді тихенько заворушилися. Вони ступали обережно, а перед пасткою спинилися. Чутно було їхній віддих у темряві. Як страшно! Ось вони блиснули своїми ліхтариками — о, то вони також мають ліхтарики! — й заходилися освітлювати передпокій. Малий зажмурився, ніби в такий спосіб міг стати невидиміший. На щастя, скатертина звисала дуже низько, але все ж таки Філле й Рулле могли поткнутися й сюди, де сиділи він, Карлсон і "матінка". Малий зажмурився й затамував віддих. І почув, як Філле й Рулле коло самого столу зашепотіли один на одного.

— Ти також бачив привида? — запитав Філле.

— Ще б пак! — відповів Рулле.— Стояв тут коло стіни, а тепер зник.

— Я вже давно переконався, що в цій квартирі на цілий Стокгольм найбільше привидів,— сказав Філле.

— Б-р-р, ушиваймося звідси.

Та Філле не збирався вшиватися.

— Нізащо в світі! Затям собі, що за десять тисяч я витримаю й кілька десятків привидів.

Він тихенько підняв стільці з пасткою і відставив їх убік. Нехай краще не заважають, як доведеться тікати звідси.

— Які ж тут, мабуть, живуть шибеники, що знайшли собі розвагу — перечіпляти мотузкою гостей! — сердито [578] бурмотів він.— Я полетів сторч головою. Ото буде синець під оком. Проклятущі розбишаки!

Він знову ввімкнув ліхтарика й освітив усі закутки.

— Подивимось, куди які двері ведуть і звідки почнемо шукати.

Світло блимало то тут, то там, і щоразу, коли воно зупинялося біля столу, Малий заплющував очі, зіщулювався як тільки міг і розпачливо підкорчував ноги. Вони здавалися йому неймовірно довгими й не вміщалися під столом, весь час висувались якраз стільки, щоб Філле й Рулле могли їх побачити.

До всього Малий помітив, що Карлсон знову вовтузиться з "матінкою". Світло саме згасло, запала темрява, але Малий усе ж таки розгледів, як Карлсон висунув "матінку" з-під скатертини й прихилив спиною до столу. І як Філле ще раз блимнув ліхтариком, світло трапило просто у моторошно вишкірені зуби. Знов почулися два приглушені зойки, а тоді швидкий тупіт у напрямку сіней.

Тепер Карлсон заворушився.

— Ходімо,— шепнув він Малому в саме вухо.

Тоді, тягнучи за собою "матінку" на собачому ремінці, жваво, наче їжак, подріботів рачки до кімнати Малого. Малий і собі порачкував за ним.

— Які невчені люди! — сказав Карлсон, зачиняючи двері.— Щоб ото не відрізнити привида від мумії! Це ж так просто!

Він обережно прочинив двері й прислухався до темряви в передпокої. Малий і собі слухав, сподіваючись, що за Філле й Рулле клацне замок у сінешніх дверях. Та дарма. Вони не втекли, бо чутно було звіддалік їхню тиху розмову.

— Не забувай про десять тисяч крон,— сказав Філле.— І знай, що я не дам себе* залякати жодному привидові! [579]

Минула якась хвилина. Карлсон і далі прислухався

— Тепер вони в Юлія Любиказки,— сказав нарешті він.— Гей-гей, треба трошки попоратись!

Він зняв з "матінки" ремінця і обережно поклав її в ліжко.

— Гей-гоп, матінко, аж тепер ти нарешті поспиш! — сказав Карлсон, вкриваючи її та підтикуючи, як мати підтикує дитину. Тоді поманив до себе Малого.— Глянь, правда ж, вона золотко? — сказав він, присвічуючи на мумію ліхтариком.

Малий здригнувся. "Матінка" хоч кого могла перелякати до смерті чорними витріщеними очима, що втупились у стелю, і моторошною посмішкою. Проте Карлсон задоволено поплескав її, тоді натягнув їй простирадло й ковдру ^ж на голову. Потім узяв ще й покривало, що його панна Цап згорнула й поклала на стілець, як приходила віддати Малому на добраніч, і старанно розстелив зверху. "Мабуть, щоб матінка не змерзла",— хихочучи, подумав Малий. Тепер "матінки" не видно було, тільки вимальовувався під покривалом невеликий, довгастий горбик.

— Гей-гоп, Малий,— сказав Карлсон,— тепер, я вважаю, і тобі треба трохи поспати.

— Де? — занепокоївся Малий, бо нізащо не хотів спати поряд з "матінкою".— Як же я ляжу на ліжко, коли там...

— Авжеж, зате ляжеш під ліжко,— відповів Карлсон і спритно, мов їжак, порачкував під ліжко.

Малий і собі чимдуж поліз за ним.

— Зараз ти почуєш типове хропіння шпигунів,— сказав Карлсон.

— А шпигуни хропуть якось особливо? — вражено запитав Малий.

— Авжеж, вони хропуть так підступно й небезпечно, що можна збожеволіти. Ось як: "Е-е-е-г! Е-е-е-ег!" [580]

Шпигунське хропіння грізно гуло, здіймалося вгору, спадало вниз, переходило в мурмотіння. Воно справді здавалося підступним і небезпечним. До того ж було дуже голосне. Малий захвилювався.

— Тихо! Бо прийдуть Філле й Рулле.

— Еге ж, саме на це й треба шпигунського хропіння,— пояснив Карлсон.

Тієї миті Малий почув, як хтось узявся за клямку. Двері прочинилися, просмикнулося світло, а за ним навшпиньки зайшли Філле й Рулле.

Карлсон і далі хропів підступно й небезпечно, і Малий у розпачі замружив очі. Хоч, властиво, міг не замружувати, бо його не видно було. Укривало звисало до самої підлоги, ховаючи і його, і Карлсона від настирливого світла й пильного ока. Карлсон саме на це й розраховував.

— Е-е-е-ег! — хропів він.

— Нарешті ми втрапили,— стиха сказав Філле.— Так дитина не хропе, це, мабуть, він. Глянь на цей товстий вальок під укривалом! Це напевне він.

— Е-е-е-ег! — злісно захропів Карлсон.

Йому не сподобалося, що його, назвали товстим вальком, видно було з хропіння.

— Ти наготував кайдани? — спитав Рулле.-Найкраще накласти їх, поки він прокинеться.

Ледь зашурхотіло покривало, тоді Філле й Рулле важко засопіли. Малий здогадався, що вони зустріли моторошну посмішку страшної, смертельної мумії, яка лежала на подушці. Та, мабуть, вони вже звикли до неї, а може, й справді стали не такі лякливі, бо ні зойкнули, ні втекли,

тільки важко засопіли.

— Тьху, та це просто лялька! — сказав Філле трохи спантеличено.— І яка ж паскудна, хай їй грець! — додав він і, мабуть, знову накрив мумію, бо укривало зашурхотіло й лягло на своє місце. [581]

— Тоді поясни мені,— сказав Рулле,— як вона тут опинилася? Адже допіру вона була в передпокої, хіба ні?

— Авжеж, була,— зачудовано відповів Філле.— А потім: хто тут хропів?

Але їм не пощастило дізнатися, хто хропів, бо з передпокою хтось ішов до кімнати. Малий упізнав важку ходу панни Цап і схвильовано подумав, що зараз буде гуркіт гірший, аніж грім.

Проте він помилився.

— Гайда в фашу! — просичав Філле, і не встиг Малий отямитись, як злодії зникли в його шафі.

Тепер заворушився Карлсон. Спритно, мов їжак, він подріботів до шафи й замкнув її на ключ. Тоді так само спритно подріботів назад під ліжко. Наступної миті до кімнати зайшла панна Цап, майже як свята Лучія, в білій сорочці і з свічкою в руці.

Малий збагнув, що вона коло ліжка, бо побачив коло себе її пальці і водночас почув десь над головою суворий голос:

— Це ти, Малий, був допіру в моїй кімнаті й світив ліхтариком?

— Ні, не я,— не подумавши, відповів Малий.

— То чому ти не спиш? — недовірливо спитала панна Цап, а тоді додала: — Скинь з голови укривало, бо я не 'второпаю, що ти кажеш!

Почувся шурхіт — то панна Цап стягала укривало з того, що вона вважала за голову Малого. Потім пролунав голосний зойк. Сердешна панна Цап, адже вона ще не звикла, як Філле й Рулле, дивитися на страшних, смертельних мумій, подумав Малий.

Він збагнув, що тепер час вилазити з-під ліжка. Однаково його знайшли б, а крім того, треба ж щось робити з Філле й Рулле. Доведеться їх випустити з шафи, навіть якщо викриються всі світові таємниці. [582]

Отож Малий виліз з-під ліжка.

— Не бійтеся,— боязко сказав він,— матінка зовсім не страшна, а от у шафі — ой! — сидять двоє злодіїв.

Панна Цап ще не отямилася після зустрічі з "матінкою". Вона трималася за серце й важко дихала, та як Малий сказав про злодіїв у шафі, вона майже розсердилася.

— Що тобі за дурниці спадають на думку! Злодії в шафі! Не верзи казна-чого!

Та задля певності вона підійшла до шафи й гукнула:

— Тут є хтось?

Відповіді не було, і панна Цап ще дужче розсердилась.

— Кажіть! Тут є хтось? Якщо нема, то можна принаймні по-людському відповісти!

Відразу по тому вона почула раптом тихенький стукіт у шафі й переконалася, що Малий каже правду. [583]

— Який ти відважний! — вихопилось у неї.— Щоб ото дитина замкнула в шафі двох великих, дужих злодіїв! Ну й відважний!

Раптом під ліжком загуркотіло, і звідти виліз Карлсон.

— Уявіть собі, що ні! — сказав він.— Уявіть собі, що це я їх замкнув!

Він злісно позирав то на панну Цап, то на Малого.

— Уявіть собі, що це я відважний і найкращий у всьому,— сказав він.— І розумний, і вродливий, і до того ж ніякий не товстий вальок! Ото ж бо!

Панна Цап осатаніла, побачивши Карлсона.

— Ти... ти! — верескнула вона.

Та потім збагнула, що тепер не час і не місце сваритися з Карлсоном за оладки. На неї чекали важливіші справи. Вона обернулася до Малого.

— Мерщій збуди дядька Юліуса, тоді зателефонуємо в поліцію... Ой, та мені ж треба вдягти халат!

Панна Цап засоромлено скинула оком на свою сорочку й вибігла з кімнати. Малий також вибіг з кімнати, але спершу вийняв у матінки зуби. Він знав, що тепер вони потрібні дядькові Юліусові.

У спальні розлягалося "гар-р-р-пі-пі-пі": дядько Юліус спав собі, як невинна дитина.

Тим часом почало благословлятися начсвіт. У сірому світанку Малий побачив склянку з водою, що,, як завжди, стояла на нічному столику. Він опустив у неї зуби. Легенько хлюпнула вода. Коло склянки лежали дядькові окуляри, а також Карлсонова торбинка з цукерками.