Обережно, тригери (збірка) - Сторінка 26

Я був тоді студентом. Кожен мав окремі полички на кухні, чітко позначені іменами, і такі ж полички в холодильнику, на яких ми зберігали яйця, сир, йогурт та молоко. Я завжди дотримувався правил і використовував лише свої харчі. Інші ж були не такими… ну ось. Я загубив слово. Воно означає "той, хто старанно дотримується правил". Інші люди в будинку були… не такими. Я підходив до холодильника і бачив, що хтось забрав мої яйця.

Я думаю про небо, всіяне космічними кораблями. Їх так багато, що здається, ніби це нашестя сарани, срібної на тлі світлої рожево-бузкової ночі.

У той час також зникали речі з моєї кімнати. Наприклад, чоботи. Я пам'ятаю, як щезали мої чоботи. Точніше, я мав би сказати "як щезли" — я ж бо не бачив самого зникнення. Чоботи самі не щезають. Хтось мав їх "щезнути". Так само, як і мій словник. Той же будинок, той же час. Я підійшов до невеличкої книжкової полиці поруч із ліжком (все було поряд із ліжком: я мав власну кімнату, але вона була не набагато більша від комори, яку перетворили на спальню). Я потягнувся до полиці, та словник щез, а замість нього залишилася прогалина, що мала розмір словника й лише показувала, де він був раніше.

Усі слова і книжка, в якій вони містились, зникли. За наступний місяць в мене також забрали радіо, балончик пінки для гоління, стос паперу для заміток і коробку олівців. І йогурт. А ще, як я виявив, коли зникло світло, — свічки.

Тепер я думаю про хлопчика в нових кросівках, який вірить, що може бігти вічно. Ні, це не допомагає. Місто з сухою погодою, в якому без перестану йшов дощ. Дорога пустелею, на якій добрі люди бачать міраж. Динозавр, який працює продюсером кіно. Міраж був палацом Хубілая. Ні…

Іноді, коли слова зникають, мені вдається віднайти їх, підкравшись з іншого боку. От я хочу знайти слово — наприклад, говорю про жителів планети Марс і тут усвідомлюю, що термін, яким їх називають, кудись зник. Аж раптом я зауважую, що зникле слово з'являється в якомусь реченні чи назві. "хроніки". "Мій улюблений". Якщо і це мені ні про що не нагадує, то я починаю обдумувати саме поняття. Мені спадають на думку маленькі зелені або високі, смагляві й прекрасні створіння: "були вони смагляві та золотоокі", і раптом слово "марсіани" очікує на мене, як друг або кохана наприкінці довгого дня.

Я виїхав з будинку, коли щезло моє радіо. Це було надто стомливо, коли речі, які, як я вважав, були моїми назавжди, повільно зникали одна за одною: річ за річчю, предмет за предметом, слово за словом.

Коли мені було дванадцять, один старий розповів мені історію, яку я ніколи не забуду.

Один бідняк забрів у ліс під вечір, але у нього не було з собою молитовника, щоб прочитати вечірню молитву. Тож він мовив: "Боже всезнаючий, я не маю молитовника і не знаю жодної молитви напам'ять. Але ти знаєш усі молитви, бо звешся Всевишнім. Отже, ось, що я зроблю. Я назву букви алфавіту, а ти складеш із них слова".

Деякі речі вилетіли в мене з голови і це мене лякає.

Ікарі Принаймні я ще не забув всі імена. Я пам'ятаю Ікара. Він підлетів надто близько до сонця. Хоча за міфом воно було того варте. Так завжди: варто спробувати, навіть якщо зазнаєш невдачі, навіть якщо вічно падатимеш, як метеорит. Краще спалахнути в пітьмі, надихнути інших, пожити, аніж сидіти, проклинаючи людей, які позичили, але не повернули твою свічку.

На жаль, я також загубив людей.

Дивно, коли таке трапляється. Не те щоб я їх справді гублю чи втрачаю. Не так, як губиш батьків у дитинстві — коли думаєш, що тримаєш мамину руку в натовпі, а тоді піднімаєш очі і то не твоя мама… — чи втрачаєш пізніше, у зрілому віці. Коли доводиться знаходити слова, щоб описати їх під час похорону чи у день вшанування пам'яті, або коли ти розвіваєш прах над квітником чи біля моря.

Часом я бажаю, аби мій прах розвіяли в бібліотеці. Але тоді наступного ранку бібліотекарям доведеться прийти раніше, щоб змести його до появи відвідувачів.

Я хотів би, щоб мій прах розвіяли в бібліотеці чи, можливо, у мандрівному парку розваг. У такому собі парку з 30-х років, де можна кататися на чорному… чорному… цьому…

Я загубив слово. Карусель? Американські гірки? Те, на чому катаються і знову стають молодими. Оглядове колесо. Точно. Є ще одне шоу розваг, яке приїздить до міста і приносить зло. "Клацни пальцем тільки раз…"

Шекспір.

Я пам'ятаю Шекспіра: пам'ятаю його ім'я, ким він був і що писав. Поки що він в безпеці. Мабуть, є люди, які забули Шекспіра. Їм доводиться казати "той, хто написав "Бути чи не бути"" — ні, не фільм,[34] де грав Джек Бенні, справжнє ім'я якого Бенджамін Кубельскі, а виріс він у місті Вокіган, штат Іллінойс, що десь за годину їзди від Чикаго. Вокіган був пізніше увічнений як Зелене місто в ряді оповідань та книжок американського автора, який покинув Вокіган і переїхав жити до Лос-Анджелеса. Це, власне, і є людина, про яку я думаю. Я можу його уявити, якщо заплющу очі.

Колись я розглядав його фото на звороті обкладинок книжок. Він виглядав лагідним і мудрим, а ще добрим.

Він написав оповідання про По, щоб його не забули, про майбутнє, де спалюють та забувають книжки, і в оповіданні ми опиняємося на Марсі, хоча насправді перебуваємо, можливо, у Вокігані чи Лос-Анджелесі, коли критиків — тих, хто паплюжить або губить книжки, тих, хто забирає слова, усі слова, словники та радіо, сповнені слів — коли цих людей проводять домом і їх один по одному вбиває орангутанг, провалля й маятник, згадай Бога, Монтрезоре…

По. Я знаю По. І Монтрезора. І Бенджаміна Кубельскі та його дружину Седі Маркс, яка не має жодного стосунку до братів Маркс, і яка виступала під псевдонімом Мері Лівінгстон. Усі ці імена у мене в голові.

Мені було дванадцять.

Я прочитав книжки, подивився фільм, і температура займання паперу дала мені зрозуміти, що я повинен це все запам'ятати. Бо людям доведеться пам'ятати книжки, якщо інші люди спалять чи забудуть їх. Ми запам'ятаємо їх. Ми станемо ними. Ми стаємо авторами.

Ми стаємо їхніми книжками.

Вибачте. Я там дещо загубив. Це наче стежка, яка завела мене у глухий кут, і я заблукав у лісі. Тепер я тут, але де саме "тут" — не знаю.

Ти повинен вивчити п'єсу Шекспіра: Я буду називати тебе "Тіт Андронік". Чи ти, ким би ти не був. Ти міг би вивчити роман Агати Крісті: я називатиму тебе "Убивство у "Східному експресі"". Ще хтось може вивчити вірші Джона Вілмота, графа Рочестера, а ти, ким би ти не був, читачу, можеш вивчити книжку Діккенса, і коли мені захочеться дізнатися, що сталося з Барнабі Радж, я прийду до тебе. І ти мені розкажеш.

Будуть люди, які палитимуть слова, люди, які забиратимуть книжки з полиць, "пожежники" й невігласи, які бояться історій і слів, снів та Геловіну, і людей, які витатуювали на собі оповідання або набили "Хлопці! В підвалі можна вирощувати гриби!".[35] Але якщо твої слова, які є людьми, які є днями, що складають моє життя, якщо твої слова виживуть, то ти прожив недарма, ти змінив світ, та твого імені я вже не пам'ятаю.

Я вивчив твої книжки. Закарбував їх у мозку. На випадок, якщо до міста являться "пожежники".

Та як людина ти зник з моєї пам'яті. І я чекаю на твоє повернення. Як я чекав на свій словник, чи радіо, чи чоботи — все марно.

Усе, що залишилося — пусте місце в моїй голові, яке раніше займав ти. Але й у цьому я не впевнений остаточно.

Якось ми говорили з другом і я сказав:

— Тобі знайомі такі оповідання?

Далі я переказав йому всі історії, які тільки знав: про чудовиськ, що прийшли до будинку з людською дитиною, про продавця громовідводів і лихий карнавал, про марсіан з їхніми мертвими скляними містами й досконалими каналами. Він послухав усі історії, але сказав, що ніколи про них не чув. Що їх не існувало.

І це мене хвилює.

Мене хвилює, що саме я не давав їм зникнути. Як люди, які наприкінці оповідання витоптують сніг, ходячи туди й назад, і запам'ятовують історії, повторюючи слова, оживляючи їх.

Думаю, у цьому винен Бог.

Ну, тобто, не можна розраховувати на те, що він пам'ятатиме все — Бог цього не може. Він зайнятий хлопець. Тому, мабуть, він доручає обов'язки іншим. Іноді просто каже:

— Гей, ти! Ти повинен запам'ятати дати Столітньої війни. А ти — ти запам'ятай окапі.[36] Ти — запам'ятай Джека Бенні (справжнє ім'я — Бенджамін Кубельскі), родом з Вокігана, штат Іллінойс. А якщо ти забудеш речі, які Бог доручив тобі запам'ятати — бах! І нема більше окапі. Залишилася лише дірка у формі окапі десь між антилопою і жирафом. Нема більше Джека Бенні. Немає й Вокігана. Тільки дірка у пам'яті, де раніше була якась особа чи ідея.

Не знаю.

Не знаю, де й шукати. Чи загубив я автора так само, як колись словник? Або ж ще гірше: можливо, Бог доручив мені це невеличке завдання, а я його підвів, і саме через моє забуття цей автор зник з полиць та довідників і тепер існує лише в наших снах…

У моїх снах. Я не знаю твоїх снів. Мабуть, тобі не сниться вельд на шпалерах, який поїдає двох дітей. Мабуть, ти не знаєш, що Марс — це рай, куди після смерті потрапляють наші близькі, щоб потім забрати нас у ніч. Тобі не сниться чоловік, заарештований за пішоходство.

А мені все це сниться.

Якщо він існував, то я загубив його. Загубив його ім'я. Загубив назви його книжок, одну за одною. Загубив його історії.

Я боюся, що втрачаю глузд, бо не може бути, щоб я просто старів.

Якщо я схибив лише в цьому, то, благаю тебе, будь моїм провідником, допоможи повернути ці історії світу.

Бо, мабуть, якщо це спрацює, вони його згадають. Вони усі його згадають. Його ім'я знову пов'язуватимуть з маленькими американськими містечками на Геловін, коли листя несеться тротуаром, немов сполохані пташки, або з Марсом, або з любов'ю. А моє ім'я забудуть.

Я готовий заплатити цю ціну, якщо порожнеча на книжковій полиці в моїй голові може бути заповнена знову, перш ніж я піду.

Боже милостивий, вислухай мою молитву.

А… Б… В… Г… Ґ… Д… Е…

Єрусалим

Мій дух у боротьбі незламний,

І меч жалю не зна в руці.

Ми зведемо Єрусалим

У Англії, на рідній нам землі.

Вільям Блейк

Єрусалим, подумав Моріссон, нагадував глибокий басейн, в якому дно поросло часом. Він поглинув їх обох, і Моріссон відчував, як тиск часу виштовхує його на поверхню, немов з глибин океану.

Він був радий вибратися на поверхню.

Завтра він знову піде на роботу.