Обережно, тригери (збірка) - Сторінка 29

На блошиному ринку не можна питати, звідки люди беруть товар. Тут мало що вважається табу, але походження товарів — виключення.

— Багато вам вдається продати?

— На їжу вистачає, — відказав він. — І на житло теж.

А тоді продовжив: — Вони варті більше, ніж я за них прошу.

Я взяв до рук фігурку, яка могла б бути схожою на оленя, якби олені були хижаками, і запитав:

— Що це?

Він зиркнув на неї.

— Гадаю, це примітивний товн.[42] Тут складно сказати.

А тоді додав:

— Він належав моєму батькові.

Пробив дзвін, а це означало, що блошиний ринок незабаром зачиниться.

— Хочете поїсти? — запитав я. Він дивився на мене насторожено.

— Я пригощаю, — докинув я. — Просто так. Через дорогу є закусочна "У Деніса". Або можемо сходити в бар.

Він ненадовго задумався.

— "У Деніса" згодиться, — відповів він. — Зустрінемося там.

Я сидів у закусочній і чекав. Через півгодини я вже не сподівався, що він прийде, але на мене чекала несподіванка. Він з'явився через п'ятдесят хвилин з коричневою шкіряною сумкою, прив'язаною до зап'ястя довгим куском шворки. Я подумав, що у ній, мабуть, лежали його гроші, бо сумка теліпалася так, наче була порожньою, а весь його товар туди б не помістився. Незабаром він вже ласував купою млинців і згодом, за кавою, наважився на розповідь.

* * *

Сонце почало гаснути десь після полудня. Спочатку щось блимнуло, а тоді затемнення, яке з'явилося з одного боку, почало ширитись малиновим обличчям сонця, доки те зовсім не згасло, наче жарина, яку позбавили вогню. Світом знову запанувала ніч.

Балтазар Неспішний побіг вниз схилом, навіть не перевіривши і не зібравши здобич із сітей, які він розвішав на деревах. Він не зронив жодного слова, щоб не збити дихання, і рухався так швидко, як тільки міг при своїх габаритах, аж доки не сягнув підніжжя пагорба й дверей своєї однокімнатної хатини.

— Телепню! Настав час! — вигукнув він.

А тоді опустився на коліна і запалив лампу з риб'ячим жиром, яка шипіла, смерділа і горіла мерехтливим оранжевим полум'ям.

Відчинилися двері хатини і з них вийшов Балтазарів син. Він був трохи вищий за батька, набагато худіший і безбородий. Юнака назвали на честь діда, і доки той був живий, хлопчика звали Фарфал Молодший; та зараз до нього навіть прямо зверталися не інакше як Фарфал Нещасливий. Якщо він приносив додому несучку, вона переставала нестись; якщо він вдаряв сокирою по дереву, воно обов'язково падало в найбільш незручному місці з найменш приємними наслідками; якщо він знаходив скарб із стародавніми коштовностями в замкненій скрині, що стриміла з землі скраю поля, ключ до неї неодмінно ламався в замку, а в повітрі завмирало тихе відлуння пісні, наче співав далекий хор, і скриня розсипалася на порох. Дівчата, які западали йому в серце, закохувалися в інших чоловіків, ставали гру[43] або їх викрадали деоданди.[44] Таким було його життя.

— Сонце згасло, — сказав Балтазар Неспішний своєму сину.

— Виходить, це все, — відповів Фарфал. — Кінець.

Після того, як сонце зайшло, стало прохолодніше.

Балтазар лише мовив:

— Скоро настане. У нас залишилося всього кілька хвилин. Добре, що я підготував запас харчів на цей день.

Високо тримаючи лампу з риб'ячим жиром, він зайшов до хати.

Фарфал попрямував за батьком до їхнього крихітного помешкання, в якому була лише одна простора кімната і замкнені двері у дальньому кінці хатини. Саме до них підійшов Балтазар. Він опустив на підлогу лампу, зняв з шиї ключ і відчинив двері.

Фарфалові перехопило подих.

Він лише мовив:

— Ці кольори.

А тоді додав:

— Я не насмілюся зайти.

— Ну ти й довбень, — випалив батько. — Заходь, але ступай обережно.

А коли Фарфал не ворухнувся, батько заштовхнув його і зачинив за собою двері.

Фарфал стояв і кліпав, звикаючи до світла.

— Як розумієш, — сказав його батько, склавши руки на чималому пузі й оглядаючи кімнату, в яку вони потрапили, — з точки зору часу цієї кімнати не існує у світі, до якого ти звик. Натомість вона існує за мільйони років до нас, в часи Реморіанської імперії. Цей період відзначається чудовою музикою лютень, вишуканою кухнею, а також привабливістю і піддатливістю рабського класу.

Фарфал протер очі, а тоді поглянув на дерев'яну віконну раму посередині кімнати, раму, крізь яку вони щойно пройшли, як крізь двері.

— Тепер я починаю розуміти, — сказав він, — чому тебе так часто не було вдома. Мені здається, я не раз бачив, як ти заходив до цієї кімнати крізь оті двері, та мене вона ніколи не цікавила. Я просто мирився з тим, що повинен пройти якийсь час, доки ти повернешся.

Затим Балтазар Неспішний почав знімати з себе вбрання з темної мішковини, аж доки не постав голий — гладун з довжелезною сивою бородою і коротким сивим волоссям, — а тоді надягнув яскраву шовкову мантію.

— Сонце! — вигукнув Фарфал, зазирнувши до кімнатного віконця. — Поглянь на нього! Воно багровіє, мов свіжорозпалене багаття! Тільки відчуй, яке від нього лине тепло!

А тоді додав:

— Батьку, чому мені ніколи не спадало на думку запитати тебе про весь той час, що ти проводив у другій кімнаті нашої однокімнатної хатини? Чому я ніколи не зауважував існування цієї кімнати, навіть подумки?

Балтазар зав'язав останні ремінці, які допомагали прикрити його величезне черево шовковим вбранням, всіяним вишивками прекрасних чудовиськ.

— Це могло, — зізнався він, — частково бути викликане Емпузовим закляттям проти допитливості.

Він зняв з шиї чорну коробочку з віконцями і ґратками, мов у маленькій кімнаті, в якій би ледь помістився жук.

— Ця штука, якщо її правильно підготувати і викликати, дозволяє тобі залишатися непоміченим. Так само, як тебе не цікавили мої походи до кімнати, так і людей в цьому часі й місці не дивую ані я, ані будь-які мої дії, навіть, коли вони чимось суперечать звичаям і традиціям Вісімнадцятої та останньої Великої Реморіанської імперії.

— Вражаюче, — відказав Фарфал.

— Неважливо, що сонце згасло, що всього за кілька годин або, в найкращому випадку, тижнів, життя на Землі зникне, бо тут, у цьому часі, я Балтазар Меткий — постачальник повітряних кораблів та продавець старовини, магічних штучок й дивовиж — і ти, мій сину, тут залишишся зі мною. Для всіх, хто поцікавиться твоїм походженням, ти станеш моїм простим слугою.

— Твоїм слугою? — перепитав Фарфал Нещасливий. — Чому я не можу бути твоїм сином?

— З різних причин, — пояснив батько, — надто дрібних і незначних, щоб зараз заводити про це розмову.

Він повісив чорну коробочку на цвяшок у кутку кімнати. Фарфалові здалося, ніби він побачив кінцівку чи голову, наче якесь жукоподібне створіння махало йому зсередини коробочки, але він не затримав погляд, щоб його роздивитися.

— А крім того, в цьому часі у мене вже й так є чимало синів від моїх конкубін,[45] і вони навряд зрадіють, коли дізнаються, що є ще й ти. Хоча, враховуючи розбіжності в датах твого народження, пройде більше мільйона років, перш ніж ти зможеш успадкувати від мене якесь багатство.

— У тебе є багатства? — запитав Фарфал, оглядаючи кімнату свіжим поглядом.

Він провів своє життя в однокімнатній хатині на краю часу біля підніжжя низького пагорба, виживаючи за рахунок їжі, яку батькові вдавалося спіймати в повітрі сіттю — зазвичай це були морські птахи або летючі дракони,[46] хоча іноді в сіті потрапляло й дещо інше: створіння, які називали себе ангелами, великі пихаті істоти з високими металевими коронами, схожі на тарганів, чи величезні бронзові медузи. Їх діставали з сітей і викидали назад у повітря, їли або продавали поодиноким подорожнім.

Його батько самовдоволено посміхнувся і погладив свою широку сиву бороду так, як гладять тварину.

— Еге ж, є, — відповів він. — У цих часах великий попит на камінці і гальку з Кінця Землі: є заклинання, чари та магічні предмети, для яких вони майже незамінні. Я постачаю ці речі.

Фарфал Нещасливий кивнув.

— А якщо я не бажаю бути слугою, — сказав він, — а просто попрошу повернути мене туди, звідки ми прийшли через віконну раму, то що тоді?

Балтазар Неспішний лише відказав:

— Я не терпітиму таких питань. Сонце згасло. За кілька годин, а може й хвилин, настане кінець світу. Мабуть, і Всесвіту буде кінець. Облиш ці думки. Я краще піду на корабельний ринок і дістану створіння з закляттям замикання для віконної рами. А поки я цим займатимусь, ти можеш розставити і начистити всі предмети в цій шафі, але в жодному разі не торкайся зеленої флейти пальцями (бо вона подарує тобі музику, проте задоволення в твоїй душі замінить невтолима жадоба) і постарайся не намочити оніксовий богедил.

Він ніжно поплескав сина по руці — ошатний чоловік у різнобарвному шовку.

— Я врятував тебе від смерті, хлопчику мій, — мовив він. — Я вчасно переніс тебе в нове життя. Яка різниця, що в цьому житті ти не син, а слуга? Життя є життя, і воно значно ліпше за альтернативу. Принаймні так ми звикли вважати, бо жоден не повертається з того світу, щоб це спростувати. Такий мій девіз.

На цих словах він понишпорив під рамою і дістав сіру ганчірку, яку вручив Фарфалу.

— Тримай. До роботи! Гарно попрацюєш — і я покажу тобі, наскільки пишні бенкети давнини перевершують копчену морську птицю і маринований корінь осакра. Але ніколи-ніколи, за жодних умов не рухай віконну раму. Вона має точно визначене положення. Якщо її зрушити, рама може відкрити прохід бозна-куди.

Він накрив раму тканиною, і стало не так вже й помітно, що просто посеред кімнати в повітрі висить чимале дерев'яне вікно.

Балтазар Неспішний вийшов з приміщення через двері, які Фарфал раніше не помічав, і зачинив їх на важкий засув. Фарфал підняв свою ганчірку і почав повільно витирати пил з предметів.

За кілька годин він помітив світло, яке виходило з віконної рами — таке яскраве, що просвічувалось крізь тканину — та згодом воно згасло.

Домочадцям Балтазара Меткого Фарфала представили як нового слугу. Він побачив п'ять Балтазарових синів та сім конкубін (хоча говорити з ними йому заборонили), познайомився з Охоронцем, який був за головного, та покоївцями, які снували то тут, то там за його командою, і нижче од них у будинку був лише Фарфал.

Покоївці ненавиділи блідолицього Фарфала, бо він був єдиним, кому дозволялося заходити до святая святих, кімнати чудес Господаря Балтазара, місця, яке досі відвідував тільки Хазяїн Балтазар.

Так спливали дні, а за ними тижні, і Фарфал перестав дивуватися яскраво-багряному сонцю, такому величезному й чудовому, денним небесним барвам (які здебільшого були світло-рожевими й бузковими) чи кораблям, що прибували на корабельний ринок з дивами на борту, привезених із далеких світів.

Фарфал почувався нещасним навіть в оточенні чудес, навіть у забутій добі, навіть у світі, сповненому дивовиж.