Овід - Сторінка 24

Але краще б

ви послали до нас одразу. Він значно менше стра­жда би, коли б ми прийшли раніше. На добраніч!

Він простягнув руку, але вона швидко відсахнулась.

— Я знаю, вам зовсім не хочеться тиснути руку

його коханців

— Як хочете,— зніяковів Мартіні.

Вона тупнула ногою.

— Я ненавиджу вас! — закричала вона, і очі її

блиснули, як палаюче вугілля.— Ненавиджу вас усіх!

Ви приходите до нього говорити про політику, і він

дозволяє вам просиджувати цілі ночі, подавати йому

ліки, а я не смію заглянути і в щілинку. Що він для

вас? Яке ви маєте право приходити і забирати його

від мене? Я ненавиджу вас! Ненавиджу! Ненавиджу!

Вона вибухнула нестримним риданням і помчала в сад, з силою захлопнувши перед ним хвіртку.

"Великий боже,— думав Мартіні, продовжуючи свій шлях.— Ця дівчина справді кохає його. Диво!"

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Овід швидко видужував. Якось через тиждень Рік­кард застав його на софі в турецькому халаті; він весело розмовляв з Галлі й Мартіні і навіть висловив бажання піти погуляти, але Ріккардо тільки розсміяв­с і спитав, чи не краще буде зразу пройтися до Ф'єзоле.

— Або, може, відвідаєте Грассіні? — додав він

жартівливо.— Синьйора, певно, буде дуже рада вас

бачити. Ви тепер такий блідий, інтересний.

Овід трагічно сплеснув руками.

— Та це ж ідея! А я й не подумав про це. Вона вважатиме мене за мученика, що постраждав за Іта­лі, і почне говорити про патріотизм. Я ввійду в роль і розповім їй, як мене порубали на шматки в підзем­ні в'язниці, а потім досить невдало зліпили докупи. Тоді вона захоче точно взнати, що я при цьому почу­ва. І думаєте, вона не повірить? От що, Ріккардо. Ставлю свій індійський кинджал проти вашого за­спиртованог солітера, що вона прийме за правду найхимернішу небилицю, на яку тільки в мене виста­чит фантазії. Пропозиція вигідна. Згоджуйтесь, поки не пізно.

— Дякую. Я не почуваю такої пристрасті до не­безпечно зброї, як ви.

— Солітер так само небезпечний, як і кинджал, але далеко не такий гарний.

— Але ж, мій любий, кинджал мені ні до чого, а солітер мені потрібний.

Ну, мені треба бігти. Мар­тін, сьогодні ви доглядаєте нашого норовистого хво?

— Тільки до третьої. Ми з Галлі йдемо до Сан-Мініато, і поки я повернуся, тут побуде синьйора Болла.

— Синьйора Болла?— збентежено спитав Овід.— Ні, Мартіні, це неможливо. Я не можу допустити, щоб дама возилася зі мною і моїми хворобами. Та й де я її прийму? їй навіть гидко буде зайти сюди!

— З якого це часу ви стали додержувати світських звичаїв? — засміявся Ріккардо.— Синьйора Болла, любий мій, доглядає всіх нас, коли треба. Вона догляда­л хворих ще тоді, як ходила в коротенькій спідничці, і робить це краще за всяку сестру-жалібницю. їй гид­к буде й зайти сюди! Ви так говорите про неї, не­мо це синьйора Грассіні. Для неї мені не треба ли­шат ніяких інструкцій. Ой лишенько, вже пів на третю. Біжу.

— Ну, Ріварес, випийте ліки до її приходу,— ска­за Галлі, підходячи до софи із склянкою.

— К бісу ліки! — Овід, видужуючи, був страшенно дражливий і завдавав чимало клопоту своїм відданим

доглядачам.— Н-нащо ви нап-пихаєте мене всякою п-поганню, коли біль уже минув?

— Саме для того, щоб він не почався знову. Ви ж, певно, не хотіли б, щоб вас схопило при синьйорі Боллі і їй довелося б давати вам опіум?

— Л-любий мій друже, якщо припадок має прийти, то він прийде. Це вам не зубний біль, який можна вгамувати вашими нікчемними мікстурами. З них стільки користі, як з іграшкової поливальниці на по­жеж. А втім, як хочете, справа ваша.

Він узяв склянку лівою рукою, і Галлі, глянувши на жахливі шрами, згадав попередню їхню розмову.

— Між іншим,— де це ви себе так понівечили? — спитав він.— Мабуть, на війні?

— Та я ж вам тільки що розказував про підземну в'язницю...

— Ні, ця версія хай лишиться для синьйори Грас-сіні. А справді, це на війні з Бразілією?

— Та трохи й тоді. Потім полювання в диких краях та всякі інші оказії.

— Це під час тієї наукової експедиції? Мабуть, чимало довелось вам тоді перетерпіти.

— у Звичайно, не можна блукати по світах без ні­яки пригод,— недбало промовив Овід,— і важко спо­діватис, щоб усі вони були приємні.

— І все ж я не розумію, де ви могли дістати оті жахливі рани на лівій руці. Хіба що натрапили на дикого звіра.

— А це ми полювали на пуму. Бачите, я ви­стріли...

У двері постукали.

— Кімната в порядку, Мартіні? Так? Тоді, будь ласка, відчиніть двері. Ви дуже ласкаві, синьйоро. Ви, що не можу встати.

— Зовсім не треба вставати. Я ж не гостя. Чезаре, я гадала, може, вам треба поспішати, і прийшла трохи раніш.

— Я міг би побути ще хвилин п'ятнадцять. Давай­т я віднесу ваш плащ в сусідню кімнату. Кошик теж можна забрати?

— Тільки обережно. Там свіжі яйця. Кетті принес­л їх сьогодні вранці з Монте Оліветто. А оце вам кілька різдвяних троянд, синьйоре Ріварес. Я знаю, ви любите квіти.

Вона сіла до столу і почала підрізати стебла у кві­ті, щоб поставити їх у воду.

— Ну, Ріварес,— сказав Галлі,— чим же скінчи-лось те полювання на пуму?

— А! Галлі розпитував мене про життя в Півден­ні Америці, синьйоро, і я почав йому розповідати, де покалічив собі руку. Це було в Перу. Полюючи на пуму, ми вбрід переходили річку. Я вистрілив у звіра, але порох не загорівся, бо змок у воді. Звичайно, пума не стала чекати, поки я вистрілю вдруге, ну, оце й наслідки.

— Невесела пригода!

— Не така вже й страшна! Звичайно, разом з гар­ни довелося зазнати й лихого, але загалом цікаве то було життя. Наприклад, ловля змій...

Він почав оповідати всякі історії: то про аргентинську війну, то про бразильську експедицію, то про мисливські пригоди й сутички з дикунами та хижими звірами.

Галлі, захоплений, мов дитина, якій розпо­відают чарівну казку, раз у раз перебивав Рівареса запитаннями. Вразливий, як усякий неаполітанець, він любив усе надзвичайне. Джемма дістала з кошика плетіння і слухала мовчки, не відриваючи очей од роботи. Мартіні хмурився й нетерпляче совався на місці, бо тон оповідача здавався йому хвастовитим і самовдоволеним. Хоч тиждень тому він мимохіть дивувався надзвичайній мужності, з якою Овід зносив фізичні страждання, але все ж щиро не любив цього чоловіка, йому не подобалося все, що б той не робив.

— От де розкішне життя! — зітхнув Галлі з наїв­но заздрістю.— Не розумію, як ви зважились поки­нут Бразилію. Проти неї всі інші країни, певно, зда вам такими нудними.

— Найщасливішим я почував себе в Перу й Еква­дор,— сказав Овід.— Там справді чудово. Спека, зви­чайн, страшенна, особливо на прибережній смузі Еквадору, і до неї треба звикнути; зате природа така, що й у сні не примариться.

— Мене особисто,— зауважив Галлі,— вільне жит­т в дикому краї вабить більше, ніж краса природи. Там людина може відчувати свою людську гідність так, як ніколи не відчуєш її в наших містах.

— Так,— погодився Овід,— але...

Підвівши очі від плетіння, Джемма глянула на

нього. Він враз зашарівся і змовк. На хвилину запала тиша.

— Невже починається знов? — занепокоєно спи­та Галлі.

— Та ні, пусте. Ви вже йдете, Мартіні?

— Та пора вже. Ходім, Галлі, а то спізнимося.

Джемма вийшла разом з ними з кімнати і незаба­ро повернулася, несучи склянку молока із збитим яйцем.

— Будь ласка, випийте,— сказала вона м'яко, але

рішуче і знов узялась до плетіння. Овід безмовно

скорився.

З півгодини обоє мовчали. Нарешті Овід тихенько покликав її:

— Синьйоро Болла!..

Вона глянула на нього.

Не підводячи очей, він крутив у руках бахрому пледа.

— Ви не повірили тому, що я зараз оповідав? — почав він.

— Я була певна, що все це вигадки,— спокійно відповіла вона.

— Маєте рацію. Я весь час брехав.

— Це коли розповідали про війну?

— Та про все. На тій війні я не був зовсім, а щодо експедиції, то тоді, звичайно, зі мною трапилось кіль­к пригод, і майже все, що я розповідав, правда, але покалічився я не там. Ви впіймали мене на одній брехні, то краще я признаюсь у всьому.

— Чи не здається вам, що ви марно витрачаєте енергію, вигадуючи стільки небилиць? — сказала во­н.— Навряд чи це варто робити...

— Нічого не вдієш. Ви ж, певно, знаєте англійську приказку: "Не запитуй, то тобі й не брехатимуть". У мене зовсім немає охоти дурити людей, але мушу я щось відповідати, коли мене питають, де я став ка­ліко. А раз уже доводиться вигадувати, то треба, щоб виходило цікаво. Ви ж бачили, як тішився Галлі?

— Невже вам приємніше потішати Галлі, ніж ка­зат правду?

— Правду? — Він глянув на неї, держачи в руках одірваний кусок бахроми.— Ви хочете, щоб я сказав цим людям правду? Та краще вирвати собі язик.

Потім якось незграбно, з соромливою поспішністю він додав:

— Я ще нікому не говорив правди, але вам скажу,

коли хочете.

Вона мовчки поклала плетіння. Було щось глибоко зворушливе в тому, що цей черствий, потайний, не­приємни чоловік раптом захотів кинути якусь інтим таємницю до ніг жінки, яку він ледве знав іг вид­н, не любив.

Настало довге мовчання. Джемма дивилась на Ово­д. Він сперся ліктем на маленький столик, що стояв коло софи, і прикрив очі понівеченою рукою. Вона бачила нервове напруження пальців, бачила, як тіпав­с шрам на кисті. Вона підійшла до нього і тихенько покликала на ім'я. Він весь здригнувся й підвів голову.

— Я з-забув,— винувато промовив він.— Я хотів вам розказати про...

— Про пригоду, від якої ви потерпіли. Та якщо вам тяжко...

— Про пригоду? Але я потерпів не від пригоди, а від кочерги. Джемма вражено глянула на нього. Він одкинув назад волосся тремтячою рукою і, посміхнувшись, окинув її поглядом.

— Прошу, сідайте. Присуньте ближче стілець. Шкода, що я сам не можу цього зробити. Серйозно, той випадок був би просто знахідкою для Ріккардо, якби йому довелося тоді лікувати мене. Я помітив у нього пристрасть справжнього хірурга до поламаних кісток, а в мене тоді, здається, все, що тільки можна поламати, було зламане, крім шиї.

— І мужності,— м'яко додала вона.— Чи, може, ви зачисляєте її до того, що є у вас зламаного?

Він похитав головою.

— Ні, мужність мою потім так-сяк підправили ра­зо з усім іншим, що залишилось. Але тоді вона роз

летілася на скалки, немов розбита чашка. Це й є найстрашніше. Ага, я ж почав вам розповідати про

кочергу. Це трапилося... дайте пригадати... майже три­надцят років тому в Лімі.

Як я вже казав вам, Перу — чудовий край, але, звичайно, не для такого зли­дар, яким я був у ту пору.