Панна Скюдері - Сторінка 10

Він прихитрився підступитись до неї і навіть зманити від гурту у відлюдне місце. Там він обняв її. Мати схопилася за його чудові діаманти, але тієї хвилини він похитнувся і впав додолу, потягши і її за собою. Чи його схопив грець, чи була якась інша причина, але він раптово помер. Надаремне мати випручувалася з його закляклих рук. Утупивши в неї невидющі, осклілі очі, мрець не давав їй підвестися. На материн відчайдушний крик нарешті прибігли люди й вирятували її зі страшних обіймів. Після такого переляку мати тяжко захворіла. Боялися, що вона не доносить дитину. Але мати одужала, і пологи виявилися легшими, ніж можна було сподіватися. Проте страх, який вона пережила тієї моторошної хвилини, відбився на мені. Зійшла моя лиха зірка й заронила в мене іскру, з якої розгорілася дивна, згубна пристрасть. Уже змалку мені понад усе подобалися блискучі діаманти й золоті оздоби. Всі вважали, що це звичайна дитяча примха. Та виявилось інше: хлопцем я почав красти самоцвіти й золото, де тільки міг. Мов досвідчений знавець, я чуттям угадував, де справжні коштовності, а де фальшиві. Мене вабили тільки справжні, а підроблених каменів і карбованого золота я наче й не бачив. Батькові доводилось якнайжорстокіше карати мене, щоб трохи стримувати цей мій природжений потяг. Я став золотарем тільки тому, що хотів мати справу з золотом і коштовними каменями. Працював я з великим запалом і невдовзі перевершив усіх у цьому ремеслі. Тоді й настала пора, коли довго стримувана пристрасть нарешті прорвалася назовні й почала рости, підкоряючи собі всі мої [47] почуття. Коли я закінчував оздобу й віддавав її замовникові, в душу мою закрадалася тривога, що відбирала в мене сон, здоров'я і бадьорість. Мене ніщо не могло втішити. Перед моїми очима вдень і вночі, мов примара, стояв той, для кого я зробив коштовність, а владний голос нашіптував мені у вухо: "Це ж твої діаманти на ньому... твої... відбери їх... навіщо мертвому така оздоба!" І тоді я почав красти. Мене запрошували до себе додому багато значних людей, я швидко використовував кожну нагоду, від моїх спритних рук не міг уберегтися жоден замок, і скоро оздоба, яку я зробив, знов опинялася в мене... Але й після цього тривога не залишала мене. Той моторошний голос не вмовкав, він глузував із мене й кричав мені: "Ха-ха, твою оздобу носить мрець!" Сам не знаю, чого в мені палала така ненависть до кожного, кому я зробив прикрасу. Авжеж, у глибині моєї душі прокидалася жадоба крові, що лякала мене самого... На той час я купив цей будинок. Ми вже сторгувалися з його колишнім господарем і сиділи за пляшкою вина в цій самій кімнаті, раді, що дійшли згоди. Був пізній вечір, і я хотів іти додому, коли це господар, літній уже чоловік, каже мені: "Слухайте, майстре, поки ви не пішли, мені треба показати вам одну . таємницю цього будинку". Він відчинив оцю вмуровану в стіну шафу, відсунув задню дошку, зайшов до маленької комірчини, нахилився й підняв ляду. Ми спустилися вузькими, стрімкими сходами до якихось вузеньких дверцят. Він відімкнув їх, і ми опинилися на подвір'ї. Далі господар будинку підійшов до огорожі, потягнув за залізяку, що ледь виставала назовні, й частина муру повернулася так, що в отвір легко можна було пролізти на вулицю. Я колись покажу тобі, Олів'е, той пристрій. Його, мабуть, ще тоді, як тут був монастир, спорудили хитрі ченці, щоб непомітно ходити до міста. Той шмат огорожі дерев'яний, тільки зовні потинькований під мур. Від вулиці до нього притиснена статуя, також дерев'яна, але на вигляд достоту як кам'яна, і все те разом відчиняється на потаємних завісах. Коли я побачив той пристрій, у моїй голові завирували темні думки. Мені здалося, що вже є умови для дій, яких я сам іще чітко не уявляв собі. Напередодні я віддав одному кавалерові з королівського двору багату оздобу, що, як мені було відомо, мала дістатися в подарунок танцівниці з опери. І почалися тортури: примара ходила за мною назирці, сатана щось нашіптував мені на вухо. Я перебрався в куплений дім. Обливаючись зі страху кривавим потом, я перевертаюся в постелі з боку на бік і не можу заснути. Мені все ввижається чоловік, що з моєю оздобою крадькома поспішав до танцівниці. [48]

Охоплений люттю, я зриваюся з постелі, накидаю плащ, спускаюся потайними сходами, пролажу крізь огорожу на вулицю Нікез... Ось він з'являється, я нападаю на нього, він зойкає, але я, схопивши його ззаду, вгороджую йому в серце кинджал... Оздоба в мене!.. Після цього вчинку я заспокоївся, відчув себе вдоволеним, як ніколи. Примара зникла, сатанинський голос замовк. Я збагнув, чого хоче моя лиха зірка: я повинен або скоритися їй, або загинути! Тепер тобі, Олів'є, зрозуміла і моя поведінка, і мої вчинки! Не думай, що коли я роблю те, чому не можу чинити опір, то зовсім уже втратив властиве людській натурі почуття жалю. Ти знаєш, як мені тяжко стає віддавати готову оздобу, як я завзято відмовляюся брати замовлення в тих, кому не бажаю смерті, і як я, навіть знаючи, що завтра проллється кров, від якої щезне моя примара, замашним ударом кулака оглушую того, хто володіє моєю коштовністю, і забираю її в нього". Розповівши все це, Кардільяк повів мене в потаємний льох і показав свої коштовності. Багатшого зібрання немає навіть у короля. До кожної речі був пришпилений папірець, де докладно зазначено, для кого вона зроблена й коли її вкрадено, здобуто грабунком чи вбивством. "У день твого весілля,— глухо, врочисто мовив Кардільяк,— у день твого весілля, Олів'є, ти, поклавши руку на розп'яття, свято заприсягнешся, що після моєї смерті знищиш усе це багатство в такий спосіб, якого я тебе навчу. Я не хочу, щоб комусь на світі, а надто Мадлон і тобі, дісталися скарби, куплені ціною крові". Заплутавшись у лабіринті тих злочинів, борсаючись між коханням і відразою, між блаженством і жахом, я скидався на грішника, якого прекрасний ангел ласкавою усмішкою манить угору, а сатана не випускає зі своїх розпечених пазурів, тому невинна, лагідна усмішка ангела, в якій відбивається втіха раю, стає для нього найгіршою мукою. Я думав про втечу... про самогубство., але ж Мадлон!.. Дорікайте мені, шановна панно, дорікайте, що я був надто слабкий і не зміг подолати своєї пристрасті, яка пов'язала мене зі злочинами. Та хіба я не заплачу за це ганебною смертю?..

Одного разу Кардільяк повернувся з міста напрочуд веселий. Він приголубив Мадлон, ласкаво поглянув на мене, звелів подати до обіду пляшку доброго вина, яке в його домі пили тільки на великі свята чи задля якоїсь урочистості, співав і чогось радів. Мадлон залишила нас самих, я також хотів піти до майстерні, але Кардільяк сказав: "Сиди, хлопче, сьогодні ми більше не працюватимемо. Випиймо ще за здоров'я найдостойнішої і наймудрішої дами в Парижі". Ми [49] цокнулися, він вихилив чарку й мовив: "Скажи-но, Олів'е, як тобі подобається цей віршик:

Un amant, qui craint les voleurs

n'est point digne d'amor. ".

І розповів про вашу розмову з королем у покоях Менте-нон. Потім додав, що віддавна нікого так не шанує, як вас, і що ви обдаровані високими чеснотами, перед якими безсило зблякла б його лиха зірка, тому могли б носити найкращу з оздоб його роботи й не збудили б у ньому ні зловісної примари, ні думок про вбивство. "Слухай, Олів'є, що я надумав. Мені давно замовлено виготувати зі своїх власних каменів намисто й браслети для Генрієти Англійської. Жодна робота мені ще не вдавалася так, як ця, але в мене серце краялось, коли я думав про те, що ці найулюбленіші мої витвори доведеться віддати. Ти знаєш, що бідолашну принцесу підступно вбито. Я залишив у себе ці оздоби й хочу з пошани і вдячності подарувати їх панні Скюдері, нібито від імені переслідуваної зграї. Таким чином Скюдері отримає промовистий доказ свого тріумфу, а я ще й поглузую з Дегре та його посіпак, як вони того й заслуговують... Ти понесеш їй оздоби". Тільки'-но Кардільяк вимовив ваше ім'я, панно, з очей у мене наче спала темна запона і перед ними знов постали в яскравих, пишних барвах чудові картини мого щасливого дитинства. Мені стало навдивовижу легко на душі, в ній спалахнув промінчик надії і розвіяв похмурі видива. Кардільяк, мабуть, помітив, яке враження справили на мене його слова, і по-своєму зрозумів його. "Бачу,— мовив він,— що тобі сподобався мій намір. Признаюся тобі, що мені наказав так зробити якийсь внутрішній голов, зовсім не той, який, мов ненажерливий звір, вимагає кривавих жертв. Інколи мене опановує дивний настрій, серце стискає якась невиразна тривога, непереборний страх перед чимось жахливим, що немов загрожує мені з далекого потойбічного світу. Тоді мені навіть здається, ніби все те, що я мусив здійснити за наказом своєї лихої зірки, впаде на мою безсмертну душу, невинну в цих гріхах. У такому настрої я одного разу надумав зробити діамантову корону для статуї діви Марії, що стоїть у церкві святого Євстахія. Та коли я брався до роботи, той невблаганний страх ще дужче налягав на мене, тому я занехаяв свій намір. Тепер мені здається, що, пославши Скюдері найкращі з коштовностей, які я створив за свій вік, я тим самим уклінно складу жертву самим чеснотам та святобливості й здобуду в них певне заступництво". Кардільяк дуже добре знав, коли ви що робите, і сказав мені, як і в [50] який час передати вам у скриньці оздоби. Я нетямився з радощів, бо через злочинного Кардільяка саме небо показало мені, відштовхнутому грішникові, шлях до порятунку з мого пекла. Так мені здавалося. Всупереч Кардільяковій волі я хотів поговорити з вами. Як син Анни Брюсон, як ваш вихованець, хотів упасти вам до ніг і все розповісти. Ви б не лишилися байдужі до страшного лиха, яке загрожує, невинній Мадлон, коли відкриється таємниця Кардільяка, і ваш високий, гострий розум напевне знайшов би спосіб покласти край його мерзенним злочинам, не розголошуючи таємниці. Не питайте мене, що б то був за спосіб, бо я його не знаю... але що ви врятуєте Мадлон і мене, я вірив так само твердо, як вірю в допомогу святої діви Марії, нашої заступниці.

Ви знаєте, панно, що з моєї спроби тієї ночі нічого не вийшло. Але я не втрачав надії, що другого разу мені пощастить. Та Кардільяк недовго був веселий, він раптом знов спохмурнів.