Пісні далекої Землі - Сторінка 22

— Більше того, контрольну пульсацію було чути лише за дві секунди раніше; все було в нормі. Тож ні про яку відмову обладнання не може бути мови.

Це залишало тільки неймовірне пояснення. Що датчик буцімто відключили. А для цього потрібно було спершу зняти засувку.

Таке не могло скоїтись випадково, тільки внаслідок допитливого копирсання — або цілеспрямованого наміру.

Двадцятиметровий катамаран "Каліпсо" був не просто найбільшим, а й єдиним океанографічним судном на Талассі. Його база була на Північному острові, і Лоренові цікаво було чути добродушні підсміювання, якими обмінювались члени наукового екіпажу з пасажирами-тарнійцями — вони оцінювали їх, як нетямущих рибалок. Південці, зі свого боку, першої-ліпшої нагоди не забували з гордістю підкреслити, що саме вони відкрили скорпів. Лорен не став спростовувати цього твердження, яке явно суперечило фактам.

Для нього було легким шоком, коли він знову стрів Бранта, хоч чекав цього, бо відав, що той частково відповідає за нове обладнання "Каліпсо". Вони ввічливо, хоч прохолодно, привітали один одного, не звертаючи уваги на інших пасажирів, які стежили за їхньою зустріччю з цікавістю чи з прихованою посмішкою. Адже на Талассі мало що могло бути таємницею, і на цей час уже всі знали, хто займає найбільшу кімнату для гостей в особняку Леонідасів.

Мініатюрний полозковий апарат для підводних досліджень, що стояв на кормі, впізнав би будь-який океанограф останніх двох тисячоліть. На його металевім каркасі закріплено було три телекамери, дротяний кошик для зразків, що їх збирав дистанційно керований маніпулятор, а також набір гідрореактивних двигунів, завдяки яким апарат міг рухатись у будь-якому напрямку. Спущений за борт, цей робот-дослідник пересилав відео— та іншу інформацію назад до судна через фіброоптичний кабель, завширшки не набагато більший за грифель олівця. Технологія ця була стара як світ — але досі цілком придатна.

Берегова лінія нарешті зникла, й Лорен уперше виявив, що з усіх боків оточений водою. Він згадав своє збентеження під час тієї поїздки з Брантом та Кумаром, коли вони відплили ледь на кілометр од берега. Цього разу йому приємно було відзначити, що почуває себе трохи спокійніше, попри присутність суперника. Можливо, тому, що це судно набагато більше за той човен…

— Дивно, — зауважив Брант, — я ніколи не бачив водоростей так далеко на захід.

Спочатку Лорен не бачив нічого; потім угледів попереду якусь темну пляму. А ще за кілька хвилин їхнє судно вже прокладало собі шлях крізь масу плавучої рослинності, і капітан знизив обороти до мінімуму.

— Так або інакше, ми вже майже на місці, — пояснив він, — і неслушно засмічувати наші всмоктувачі цим мотлохом. Згоден, Бранте?

Брант перевів курсор на екрані дисплея й прочитав показання приладів.

— Так, ми всього за п'ятдесят метрів від місця, де пропав сигнал локатора. Глибина двісті десять. Давайте скинемо за борт нашу рибку.

— Тривай-но, — втрутився один з учених-північан. — Ми вгатили безліч коштів та часу в цей апарат, і до того ж він єдиний у світі. Що, як заплутається у тих клятих водоростях?

Запала мовчанка; відтак Кумар, що зберігав невластивий для нього спокій — мабуть, під впливом зібраних тут талантів з Північного острова, — скромно подав голос:

— Звідси воно виглядає значно гірше, ніж є насправді. На глибині десять метрів уже майже нема листя — одні лише стеблини, між якими вдосталь місця. То як ліс.

Еге ж, подумав Лорен, підводний ліс, у якому плавають рибини між тонкими звивистими стовбурами. В той час як інші вчені спостерігали головний відеоекран з численними показаннями приладів, він надів спеціальні окуляри повного огляду, які дозволяли бачити те, що було перед роботом, що повільно опускався. З психологічної точки зору, він уже не перебував на палубі "Каліпсо"; голоси його супутників долітали, здавалося, з якогось іншого світу, що не мав до нього жодного стосунку.

Він перевтілився у дослідника, який потрапив до чужого світу, не відаючи, що може там зустріти. То був якийсь замкнений, майже однокольоровий світ: єдиними кольорами були тьмяно-синій та зелений, а огляд обмежувався десь тридцятьма метрами. За один раз він міг бачити лише з десяток тонких стовбурів, які стирчали від темних глибин дна до блискучого "неба" вгорі, тримаючись у плавучому стані завдяки розташованим через правильні інтервали міхурам, наповненим якимсь газом. Інколи в нього складалося враження, що він блукає гаєм похмурої туманної днини; та цю ілюзію порушували табунці риб, які стрілою проносилися мимо.

— Двісті п'ятдесят метрів, — почув він чийсь голос. — Скоро побачимо дно. Чи слід включити прожектор? Адже якість зображення погіршується.

Лорен майже не відчував якихось змін, бо яскравість зображення весь час автоматично підтримувалась. Але він розумів, що на тій глибині панує майже цілковита темрява, в якій людському оку нема чого робити.

— Ні, ми не хочемо вносити ніяких порушень, доки це можливе. Поки камера працює, змирімося з наявним світлом.

— Дійшли дна! Там здебільшого скельові породи — піску замало.

— Звичайно. Адже макроцистіс талассі потребує скель, щоб до них причіплятися, на відміну од плаваючого саргассум.

Лорен міг бачити, що мав на увазі вчений: тонкі стовбури закінчувалися мереживом коренів, які захоплювали скельні виступи так міцно, що ніякі шторми чи поверхневі течії не в змозі були б їх відірвати. Аналогія з лісом була навіть ближчою, ніж він міг припустити.

Робот-дослідник з кабелем позаду дуже обережно прокладав собі шлях у підводному лісі. Хоча стовбури, які губилися десь на невидимій звідси поверхні, були змієвидно скривлені, заплутатися в них було важко, бо між цими гігантськими рослинами було чимало вільного простору. Більше того, здавалося, що хтось їх свідомо…

Вчені перед екраном монітора усвідомили цю неймовірну істину всього кількома секундами пізніше за Лорена.

— Кракан! — прошепотів один із них. — Але ж це не є природний ліс… це — плантація!

29. Сабра

Вони називали себе сабрами на честь тих піонерів, що за півтора тисячоліття раніше підкоряли майже таку саму дику й ворожу пустелю на Землі.

Марсіанським сабрам пощастило в одному відношенні: вони не мали ніяких ворогів-людей, щоб їм протистояти, — лише суворий клімат, ледве помітну атмосферу, всепланетні піщані бурі. Всі ці перешкоди вони зуміли подолати; вони з гордістю казали, що змогли не просто вижити, а й перемогти. Вираз цей, як і чимало інших, був запозичений з Землі, чого їхнє шалене чуття незалежності рідко погоджувалось визнавати.

Більше тисячі років вони жили під покровом ілюзії, що для них майже правила за релігію. І, подібно до всякої релігії, вона відігравала в суспільстві вельми важливу роль, даючи їм як мету у повсякденному житті, так і вищий сенс існування.

Доки це не було спростовано розрахунками, вони вірили — чи принаймні сподівались, — що Марс зможе уникнути лихої долі Землі. Ясна річ, йому теж буде несолодко: додаткова відстань зменшить рівень сонячної радіації лише на п'ятдесят відсотків — але цього, може, вистачить. Захищені кілометрами стародавнього льоду на полюсах, марсіани, може, спроможуються вижити, коли земляни загинуть. Існувало навіть фантастичне припущення — хоч насправді в нього вірила лише купка романтиків — що буцімто танення полярних шапок зможе відновити давно зниклі океани. І тоді, мовляв, атмосфера стане досить густою, аби люди могли вільно рухатись, маючи на собі лише просте обладнання для дихання та термоізоляції…

Всі ці надії раптом загинули, вбиті невблаганними рівняннями. Ніякі вміння чи зусилля не допоможуть сабрам врятуватися. І їм теж судилося зникнути разом із материнським світом, до чиєї погідності вони так часто ставилися з презирством.

Однак нині під "Магелланом" розкинулась планета, що уособлювала всі сподівання й мрії останніх поколінь марсіанських колоністів. І коли Оуен Флетчер дивився вниз на неозорі океани Таласси, одна думка безперервно свердлила йому мозок.

Згідно з даними зоряних зондувань, Саган-2 був планетою, дуже схожою на Марс, — саме з цієї причини він та його співвітчизники були відібрані для цієї космічної подорожі. Та навіщо знов іти у бій десь за триста років віднині та за сімдесят п'ять світлових років звідси, коли Перемога вже чекає тут і тепер?

Флетчер не думав просто дезертирувати: це означало б лишити позаду надто багато. Хоча сховатися на Талассі було б неважко, як він себе почуватиме, коли "Магеллан" полетить, забравши з собою останніх його друзів та колег?

Дванадцятеро сабрів були ще в сплячці. З п'ятьох пробуджених він обережно промацав двох і отримав позитивний відгук. Якщо інші двоє будуть також із ним у згоді, тоді напевно вони зможуть говорити за сплячу дюжину теж.

"Магеллану" слід завершити зоряну подорож саме тут, на Талассі.

30. Дитя Кракана

На борту "Каліпсо", коли судно поверталося до Тарни тихим ходом — десь двадцять кілометрів на годину, — розмов було небагато: всі були занурені у власні думки, що купчилися навколо баченого на морському дні. А Лорен все ще був відірваний од зовнішнього світу: не знявши окулярів повного огляду, він укотре прокручував образи підводного лісу, що їх давав полозковий дослідницький апарат.

З розтягнутим кабелем, немов механічний павук з павутинною ниткою, робот рухався повільно, обминаючи величезні стовбури, які виглядали тонкими лише через свою довжину, а насправді були товстіші за людський тулуб. Вже було очевидно, що розташовані вони правильними рядами й шеренгами, тож ніхто особливо й не здивувався, коли досягли кінця цієї плантації. А там, займаючись своїми справами в своєрідному лісовому таборі, кублилися скорпи.

Рішення не вмикати під водою прожектори було мудрим: ці істоти ніяк не підозрювали, що за кілька метрів над ними тихо пливе в напівтемряві уважний спостерігач. Лорену доводилося бачити відеозйомки мурашок, бджіл та термітів, і спосіб життя скорпів нагадав йому саме цих земних комах. На перший погляд неможливо було повірити, що подібна хитромудра організація праці могла існувати без якогось керуючого розуму, однак їхня поведінка, мабуть, цілком ґрунтується на автоматичних інстинктах, як у випадку згаданих суспільних комах.

Деякі скорпи явно доглядали ті гігантські стовбури, що тяглися вгору, живлячися променями невидимого звідси сонця; інші снували морським дном, тягаючи камені, листя, причому — так, нема сумніву, — в грубо зроблених, але, певна річ, кошиках та сітках.