Пісні далекої Землі - Сторінка 31

Зрозуміло, якщо події відбуваються швидше, то зображення будуть змазані. Але не можна ж досягти ідеалу; зате система працюватиме постійно, навіть у повній темряві, її важко виявити, й вона аж ніяк не марнотратна.

Директор явно зацікавився, хоча щосили намагався приховати це.

— Тямуща іграшка — й може здатися нам у роботі. Чи не можна буде запозичити у вас документацію — та ще кілька готових зразків?

— Документацію — безперечно, й ми проконтролюємо, щоб вона підходила до вашого відтворювача, тоді самі зможете виготовити скільки завгодно примірників. А от цей перший робочий зразок — і, можливо, ще два чи три — ми хочемо скинути на Скорпвілль. А тоді почекаємо й побачимо, що з того вийде.

45. Принада

Зображення було зернисте й подеколи не досить ясне, незважаючи на псевдокольорове кодування, яке показувало деталі, що їх не могло б інакше виявити око. То була сплощена 360-градусна панорама морського дна, на якій ліворуч і праворуч, скільки сягало око, виднілися водоростяні зарості, а в центрі — кілька скельових відрог. Хоч виглядало воно нерухомо, як фотографія, цифри в нижньому лівому кутку весь час змінювались, виявляючи плин часу; а епізодично, коли якийсь рух вносив зміни до зображуваної панорами, зображення раптово здригалося.

— Як бачите, — звернулась головний науковець Варлі до аудиторії, запрошеної в залу засідань Терра Нової, — коли ми занурились, поблизу не було жодного скорпа, але, певно, вони почули — або сприйняли якось — поштовх, коли наше, гм, знаряддя досягло дна. А от з'явився перший дослідник — за одну хвилину двадцять секунд.

Тепер зображення вже змінювалось різко з кожним десятисекундним інтервалом, і в кожній панорамі видно було дедалі більше скорпів.

— Я зупиню цей кадр, — мовила Варлі, — аби ви мали змогу роздивитися деталі. Бачите того скорпа праворуч? Подивіться на його ліву клешню — на ній щонайменше п'ять отих металевих браслетів! І він, здається, посідає якусь керівну посаду: в подальших кадрах інші скорпи звільняють йому дорогу — й от він досліджує, що то за таємнича купа брухту впала з їхнього неба… а це винятково добрий знімок — бачите, як він застосовує разом клішні та щупики навколо рота — ті задля сили, а ті задля точності… от він уже сіпає дріт, але наш металевий сувенір надто важкий для нього — дивіться, як пнеться, аби зрушити… а зараз, я певна, віддає накази, хоча жодного сигналу, ми не виявили… можливо, вони інфразвукові… і ось бачимо ще одного здорованя…

Зображення різко змінилось, як і кут огляду.

— Ось ми вже рухаємось: вони волочать нас по дну… і ваша правда, докторе Келдор, — вони прямують до тієї печери в скельовій піраміді… та наш пакунок завеликий, щоб затягти його всередину, — так ми, звичайно, й запланували… отут починається найцікавіше…

Коли складали подарунок для скорпів, то помізкували добряче. Так, то був майже один тільки брухт, але брухт ретельно підібраний. Там були сталеві, мідні, алюмінієві та свинцеві брусочки; дерев'яні дощечки; пластмасові трубки та пластинки; кільця залізного ланцюга; металеве дзеркало — а також декілька витків мідного дроту дібраного сортаменту. Вся ця купа важила більше ста кілограмів, і окремі її елементи були ретельно підігнані один до одного, щоб її можна було пересувати лише всю разом. Шпигунський м'яч був непримітно розташований в одному з кутків, і тримався він за допомогою чотирьох окремих коротеньких дротиків.

Тепер двоє здорованів-скорпів накинулись на купу брухту не лише одержимо, а й, здавалося, за певним планом. Їхні могутні клішні швидко перерізали дроти, які тримали все докупи, а тоді відшпурнули геть куски дерева та пластику: їх явно цікавив тільки метал.

Дзеркало спинило їх на хвилину. Вони підняли його й витріщились на власні відображення — в акустичній голограмі шпигунського м'яча, звичайно, невидимі.

— Ми чекали, що вони нападуть на нього: адже, коли помістити дзеркало в акваріум з рибами, вони кидаються в бій. Можливо, скорпи себе впізнали. А це, здається, вказує на певний ступінь розуму.

Покинувши дзеркало, скорпи потягли рештки брухту морським дном. Кілька наступних кадрів були вкрай нерізкі. А коли зображення знову стабілізувалось, картина була вже зовсім інша.

Нам пощастило: все пішло так, як ми й намічали. Вони втягли-таки нашого м'яча повз вартових у ту печеру. Але вона, виявляється, аж ніяк не є опочивальня королеви скорпів — якщо така королева насправді існує, в чому чимало сумніваюсь… Чи є якісь гіпотези?

Настала довга тиша, під час якої глядачі вивчали це дивне видовище. Нарешті хтось вимовив:

— Це, мабуть, сміттєзбірник!

— Але навіщо ж їм?..

— Дивіться: онде човновий мотор — навісний, на десять кіловатів; мабуть, хтось упустив його за борт!

— Тепер ясно, хто краде наші якірні ланцюги!

— Та навіщо? — в цьому ж нема сенсу.

— Очевидно, сенс є — для них.

Мозес Келдор кахикнув, привертаючи увагу, і це, як звикле, спрацювало.

— Хочу висловити припущення, — почав він, — яке, здається мені, дедалі більше підтверджується фактами. Ви бачите: тут усе металеве, старанно зібране з вельми різноманітних джерел…

Далі, для розумної морської істоти метал являтиме собою щось загадкове, зовсім не схоже на жодні інші океанічні творіння природи. Скорпи, здається, ще перебувають у кам'яному віці — і з нього їм нема способу вибратись, як це зробили на Землі ми, наземні тварини. Без вогню вони приречені залишатись у цьому технологічному тупику.

На мою думку, ми бачимо, в певному розумінні, повтор того, що давним-давно відбувалося в нашому власному світі. Чи знаєте, звідки доісторична людина добувала своє перше залізо? З космосу!

Ви здивовані, і я вас за це не ганю. Адже чисте залізо ніде в природі не трапляється — бо легко ржавіє. Тож єдиним джерелом його постачання для первісної людини були метеорити. Й не дивно, що перед ними схилялися; не дивно, що наші предки вірили у надприродні істоти десь на небесах…

Чи не така сама річ відбувається тут? Я закликаю вас зважити це серйозно. Ми досі не знаємо, якого рівня розумності досягли ці скорпи. Може, вони колекціонують метали, керуючись однією лиш цікавістю, чи зачаровані — хіба, як для них, не магічними? — їхніми властивостями. Та чи відкриють, як використовувати метал для чогось іншого, опріч прикрас? Як далеко може сягнути їхній прогрес — поки вони продовжують лишатись під водою? І чи лишатимуться там вони надалі?

Друзі, вам слід, на мою думку, дізнатися про скорпів якомога більше.

Можливо, цю планету населяє, опріч вас, ще одна раса розумних істот. Чому віддасте ви перевагу — співробітництву чи боротьбі? Навіть якщо скорпи до справді розумних істот не дотягують, вони можуть становити для вас смертельну небезпеку, а можуть і принести неабияку користь. Може, вам би треба зав'язати з ними дружні стосунки…

Мені б дуже кортіло дізнатися, яким буде наступний розділ цієї історії. І цікаво — можливо, вже зараз десь серед водоростей збираються скорпи-філософи, щоб вирішити, як бути з нами?

Тож прошу вас щиро: відбудуйте ви свою космічну антену, щоб ми не втратили з вами зв'язку! Бортовий комп'ютер "Магеллана" чекатиме вашого звіту, поки доглядатиме наш сон на шляху до Сагана-2.

46. Хто б не були Боги…

— Що таке Бог? — спитала Мірісса.

Келдор зітхнув і відірвався од прадавніх архівних матеріалів, які переглядав на екрані дисплея.

— О, моя люба. Чому ти про це питаєш?

— Бо Лорен учора сказав: "На думку Мозеса, скорпи, мабуть, шукають собі Бога".

— Невже так і висловився? Що ж, я з ним побалакаю. А ти, юна дівчино, просиш мене пояснити таку річ, яка протягом тисячоліть володіла умами мільйонів, породивши більше слів, аніж будь-яка інша тема за всю людську історію. Скільки часу маєш на це сьогодні?

Мірісса посміхнулася:

— О, принаймні годину. А чи не ви мені якось казали, що нема такої важливої речі, яку не можна б розкрити одним лише реченням?

— Гм-м… Гаразд, мені ж бо за життя стрічалися речення казна-якої довжини. Що ж, спробую хоч розпочати його…

Він ковзнув поглядом по галявині за вікном бібліотеки, де тихо — але як же виразно! — вимальовувався корпус Материнського корабля. Саме тут, подумав, розпочалось на цій планеті людське життя, і тому не дивно, що це місце нагадує мені про сад Едемський. А чи я — той Змій-спокусник, який загубить його безневинність? Але ж я не стану казати такій розумній дівчині, як Мірісса, чогось такого, до чого вона не могла б сама додуматись — чи бодай здогадатися.

— Біда із словом "Бог", — повільно розпочав він, — полягає в тому, що воно ніколи не означало те ж саме для будь-яких двох співрозмовників — а філософів і поготів. Ось чому протягом третього тисячоліття воно поступово вийшло з ужитку, залишившись хіба що як беззмістовний вигук — у деяких суспільствах навіть непристойний для поважної бесіди.

Натомість виникло ціле сузір'я спеціалізованих понять, і це хоч припинило безглузді непорозуміння, які приносили людям до того дев'яносто відсотків усіх бід.

Бог-Особа, якого інколи називали Першим Богом, став називатися Альфа. Його уявляли собі як певну гіпотетичну істоту, що нібито спостерігає повсякденне життя — кожної людини, ба навіть кожної тварини! — щоб винагороджувати добро й карати зло, здебільшого вже після смерті, в неясно визначеному тогосвітньому житті. Альфі уклонялися, молилися, на його честь виконували мудровані релігійні ритуали та зводили величезні храми…

Ще був Бог, який створив Всесвіт, після чого, можливо, вже й не мав з ним нічого спільного. Цього Бога назвали Омега. На той час, як філософи завершили розтинати Бога, вони вже використали всі двадцять з чимось літер старого грецького алфавіту, та для сьогоднішнього ранку нам цілком вистачить Альфи й Омеги. На мій погляд, якби підрахувати, скільки часу поглинули всі дискусії з цього приводу, то вийшло б не менше десяти мільярдів людино-років.

Щодо Альфи, то він був безнадійно заплутаний у релігійних віруваннях — і це призвело до його занепаду. Можливо, його культ ще існував би до самого знищення Землі, якби сила-силенна конкуруючих релігій дали одна одній спокій. Та це було неможливо, бо кожна з них претендувала на володіння Єдиною Істиною. А тому вони мусили знищувати конкурентів — що, по суті, означало не лише всі інші релігії, а й розкольників усередині своєї власної віри.

Зрозуміло, я дуже спрощую: добропорядні чоловіки й жінки часто-густо порушували настанови своїх віровчень, і цілком можливо, що на ранніх етапах людської історії релігія була навіть необхідна.