Пісні далекої Землі - Сторінка 33

Та побачити цей яскраво освітлений лабіринт труб, резервуарів, кранів та маніпуляторів — сполучення корабельні й хімічного заводу, яке справно працювало в цілковитій тиші під зірками й без жодної людської істоти скільки сягало око, — було справжнім шоком — як для очей, так і для психіки.

Серед суцільної нічної тиші раптом почувся плескіт — то Кумар кинув у воду якір.

— Ходімо, — пустотливо сказав він. — Хочу щось тобі показати.

— А це безпечно?

— Звичайно: я ж тут бував безліч разів.

"І не сам, ясна річ, — подумала Каріна". Та не встигла ще нічого вимовити, як він був уже за бортом.

Вода була трохи вище за пояс і досі зберігала стільки денного тепла, що здавалась мало не гарячою. І коли Каріна з Кумаром, рука в руку, ступили на пляж, то відчули легку прохолоду від свіжого нічного вітерця. Вони вийшли з моря, помережаного крихітними хвильками, наче ті Адам з Євою, які отримали ключі від механізованого Едему.

— Не хвилюйся! — заспокійливо мовив Кумар. — Я знаю тут усе як свої п'ять пальців. Доктор Лоренсон мені все розтлумачив. Але я знайшов дещо, невідоме, на мою думку, навіть йому.

Вони йшли вздовж витягнутої плетениці труб з підсиленою теплоізоляцією, які тяглися на підпорах заввишки біля метра від землі, і Каріна вперше змогла чітко почути пульсуючий звук смоків, які гнали охолоджувану рідину по всьому цьому сплетінню водоводів та теплообмінників навколо них.

Ось підійшли до того знаменитого резервуара, де було знайдено скорпа. Води там було майже не видно: вся поверхня була вкрита майже суцільною масою переплутаних водоростей. На Талассі не було плазунів, але ці товстелезні гнучкі стебла нагадали Каріні переплетених змій.

Вони пройшли повз низку водостоків та маленьких шлюзів, на цей час зачинених, аж нарешті дійшли обширної відкритої зони, розташованої досить далеко від основного морозильного обладнання. Коли вони виходили за межі центрального комплексу, Кумар весело помахав рукою камері телеконтролю. Пізніше так ніхто й не зміг з'ясувати, чому того критичного моменту вона була вимкнена.

— Тут морозильні резервуари, — пояснив Кумар. — У кожному по шістсот тонн. Дев'яносто п'ять відсотків води, п'ять відсотків водоростей. Що тут такого смішного?

— Не смішного, а дуже дивного, — відповіла Каріна, ще всміхаючись. — Тільки подумати: наші океанські ліси опиняться десь на далеких зірках. Хто б міг таке собі колись уявити? Але ж не це є причина, чому ти мене сюди привів.

— Ні, — м'яко погодився Кумар. — Дивись…

Спершу вона не могла побачити, на що він їй вказує. Тоді її мозок спромігся збагнути, що саме там блимає в далечині, й вона зрозуміла.

То було старе диво, ясна річ. Таке робили люди вже понад тисячу років у багатьох світах. Але самій, своїми очима побачити — від цього в неї не лише перехопило подих, а й усю охопило благоговіння.

Тепер, коли вони підійшли ближче до найдальшого резервуара, вона могла це побачити чіткіше. Тоненька ниточка світла — явно не ширша, ніж пара сантиметрів! — линула вгору, до зірок, пряма й реальна, як лазерний промінь. її очі простежили за нею, аж доки вона, звузившись, не зникла з зору, не даючи змоги встановити, де саме відбулося це зникнення. Але її погляд запаморочливо нісся все вище вгору, аж доки вперся просто в зеніт, де нерухомо висіла одна лише зірка, в той час як усі інші — блідіші, але природні — рухалися повз неї в західному напрямку. Подібно до якогось космічного павука, "Магеллан" опустив одну нитку свого павутиння й от-от підніме трофей, який прагне захопити з цього світу, що простягнувся під ним. Стоячи, нарешті, біля самого краю вже готової льодової брили, Каріна була здивована ще раз. Уся поверхня льоду була вкрита блискучим шаром золотої фольги, нагадуючи дівчині про подарунки дітям на день народження чи на щорічний Фестиваль Висадки.

— Теплоізоляція, — пояснив Кумар. — І вона справді виконана з золота — приблизно два атоми завтовшки. Без неї половина льоду знов розтанула б, іще не долетівши до щита.

З ізоляцією чи ні, але Каріна відчувала босими ногами пекучий холод, коли Кумар вивів її на заморожену брилу. Якийсь десяток кроків — і вони досягли її центра, а там побачили туго натягнуту стрічку, яка, дивно й не по-металічному виблискуючи, простяглася як не до зірок, то принаймні на тридцять тисяч кілометрів — до стаціонарної орбіти, де припаркований був зараз "Магеллан".

Вона закінчувалась у якомусь циліндричному барабані, всіяному різноманітними приладами та двигунами керування, призначеними явно діяти як рухомий і розумний захопний гак, що влучає точно в ціль після довгого спуску крізь атмосферу. Все це обладнання виглядало навдивовижу простим, навіть дещо наївним, — облудне враження, яке справляли досконалі вироби передової технології.

Каріна раптом затремтіла, але не від холоду під ногами, якого вже майже не помічала.

— А ти певен, що тут нам безпечно? — запитала вона стривожено.

— Авжеж. Вони завжди починають підйом рівно опівночі, секунда в секунду, — а до цього ще довгенько. Тут маємо чудове видовище, але не думаю, що так надовго затримаємось.

Тепер Кумар став навколішки й притулив вухо до тієї неймовірної стрічки, що з'єднувала корабель із планетою в одне ціле. Цікаво, збентежено подумала дівчина, чи розлетяться вони в різні боки, якщо стрічка раптом порветься?

— Послухай-но, — прошепотів він…

Вона не знала, чого сподіватися. Іноді, вже через роки, коли мала на те душевні сили, намагалася відтворити в пам'яті всю магію тієї миті. Але ніколи не була певна, що це їй вдалося.

Спочатку Каріні здалося, що ніби чує найнижчу ноту якоїсь гігантської арфи, чиї струни натягнуто між двома світами. Від цього звуку в неї мурашки побігли по хребту, а волосинки на потилиці заворушилися — то діяв рефлекс страху, закладений в інстинкт іще первісної людини, на яку чатувала небезпека в диких джунглях Землі.

Потім, трохи звикнувши до цього звуку, вона змогла розпізнати в ньому цілий спектр мінливих обертонів у вельми широкому діапазоні — аж до самих меж чутності й напевно далеко поза ці межі. Вони зливалися й накладалися, і їхнє звучання своєю несталістю в поєднанні з регулярною повторюваністю нагадувало морський прибій.

Чим далі вона слухала, тим більше відчувала, як це схоже на нескінченні удари хвиль об спустошений берег. їй здалося навіть, що вона чує, як космічне море накочується на береги всіх світів одночасно, — і цей звук, лунаючи крізь пронизливу порожнечу Всесвіту, вселяв жах своєю безглуздою марністю.

Аж ось вона розпізнала нові елементи в цій неймовірно складній симфонії. Почула гучні й протяжні звуки, породжувані начебто тим, що десь за тисячі кілометрів ці натягнуті струни перебирали чиїсь велетенські пальці. Метеорити? Ні, навряд. Може, якісь електричні розряди десь у буремній талассіанській іоносфері? І ще — чи то була чистісінька уява, породжена її власними неусвідомленими страхами? — їй здавалося, що час від часу чує то слабке скиглення злих духів, то примарні зойки всіх тих хворих та голодуючих діток, що загинули на Землі протягом Страхітливих Століть.

І настала мить, коли вже не під силу їй було витримувати це далі.

— Я боюся, Кумаре, — прошепотіла вона, торгаючи його за плече. — Ходімо звідси.

Але Кумар був іще весь там, серед зірок; з напіврозтуленим ротом він не відривав вуха від тієї резонуючої струни, загіпнотизований її вабливими солодкозвучними піснями. Він навіть не помітив, коли Каріна, сердита не менше, ніж перелякана, продріботіла через весь загорнутий фольгою лід, вставши на рідний ґрунт, від якого зразу потеплішало.

А не помітив, бо його вухо відчуло раптом щось нове — звуковий ряд, який наче вимагав його нагальної уваги. То звучала не інакше як гігантська струнна фанфара, якщо можливо таку собі уявити, і звучала вона здалеку й невимовно тужливо.

Та от цей звук став наближатися й гучнішати. Такого захоплюючого звуку Кумар не чув за все життя, і юнак завмер у благоговійному трепеті. Йому навіть здавалося, що стрічкою вниз до нього стрімливо мчить щось…

Він усвідомив правду секундою пізніше, коли першим поштовхом ударної хвилі його розпластало по золотій фользі, а крига за його спиною заворушилась. І тоді востаннє Кумар Леонідас окинув поглядом тендітну красу своєї сплячої планети й побачив перекошене від жаху, підведене догори обличчя дівчини, яка пам'ятатиме цю мить до останньої хвилини свого життя.

Зістрибувати вже було запізно. І так цей Маленький Лев вознісся до мовчазних зірок — голий та самотній.

48. Рішення

Капітан Бей мав важливі проблеми й тому був радий доручити це іншому. До того ж, з роллю емісара тут ніхто не впорався б ліпше, ніж Лорен Лоренсон.

Він ніколи раніше не бачився з Леонідасами-старшими, й ця зустріч лякала його. Хоч Мірісса й запропонувала супроводжувати Лорена, він вирішив піти сам.

Талассіани шанобливо ставилися до своїх старих, намагаючись зробити все можливе для їхнього щастя та вигод. Лал та Нікрі Леонідаси мешкали в одному з невеличких селищ для пенсіонерів, які простяглися вздовж південного узбережжя острова. В їхньому розпорядженні був шестикімнатний котедж з усіма мислимими пристроями для полегшення праці, включаючи й робота для домашніх потреб, єдиного, якого Лорену довелось побачити на Південному острові. За земними мірками, як прикинув Лорен, старим було десь під сімдесят.

Привітавшися тихим голосом, вони посідали на веранді з видом на море, між тим як робот снував туди-сюди, приносячи прохолоджувальні напої та фрукти. Лорен примусив себе скуштувати їх, а тоді, зібравши всю свою мужність, взявся за найважче завдання у житті.

— Кумар… — ім'я застряло в його горлі, й він змушений був розпочати знову. — Кумар на кораблі. Я завдячую йому своїм життям: він ризикував своїм, рятуючи мене. Ви розумієте мої почуття: я зробив би для нього все…

Знову він мусив докласти зусиль, щоб опанувати себе. Тоді, намагаючись говорити якомога бадьоріше й науково — як головний корабельний медик Ньютон під час її бріфінгу, — він почав знову:

— Його тіло майже не постраждало, бо декомпресія була повільною, замороження миттєвим. Але, звичайно, він перебуває у стані клінічної смерті — так само, як було зі мною пару тижнів тому…

Одначе наші ушкодження дуже різні.