Південноморські оповідання - Сторінка 9

Туристське агентство "Томас Кук і Син" не продає туди квитків, і туристи не знають навіть, що є такий острів на світі. Білих місіонерів і тих там немає ні одного. П'ять тисяч тамтешніх тубільців — народ тихомирний, супокійний, що живе справді таки первісним життям. Але не завжди мали вони теперішню відразу до війни. Лоції засвідчують їхню ворожість та підступність. Авторам лоцій не відомо, певне, про подію, що спонукала мешканців атолу цілком змінити свою вдачу. Кілька років тому вони напали на великий корабель і вирізали всю команду, опріч самого лише другого помічника. Той чоловік, випадково лишившися живим, сповістив про пригоду своїх білих братів і з трьома купецькими шхунами вернувся на Лорд-Гоу. Капітани ввійшли кораблями просто в лагуну і взялися проповідувати євангелію білих. Проповідь полягала в тому, власне, що вбивати білих людей мають право лише білі ж таки, а нижчим расам це заказано. Шхуни ходили по лагуні, руйнуючи все, як є. На вузькому піскуватому кільці ніде було сховатись, бо лісу там нема. Тубільці, скоро котрий показався, падали від куль. Села попалили, човни потрощили, курей та свиней порізали, нарешті найдорожчий для острів'ян скарб — кокосові пальми — порубали впень. Упокорення тривало щось із місяць. Потім шхуни пішли собі, але жах перед білою людиною залишився глибоко в душах тубільців, і вони більше не важились чинити їй зло.

Макс Бунстер, заступник отієї всюдисущої компанії "Місячний блиск", був єдиний на острові білий чоловік. Бажаючи якось від нього відкараскатись, компанія загнала його сюди на атол, найдальший і найдикіший з-між усіх островів. Хто інший, зрештою, може, й не пішов би сюди. Бунстер був товстий, рослявий німець з якоюсь вадою в голові. Напівбожевілля — занадто делікатне слово, щоб визначити його розумовий стан. То був охочий до сварки та бійки боягуз, утричі більший дикун за всіх дикунів на острові. Як і личить боягузові, він був підступно жорстокий. Ставши на службу в мітловій компанії, він одержав спочатку місце на Саво. Коли спробували змінити його сухотним колоністом, цей Бунстер набив сухотника і ледь теплого відіслав назад тією ж таки шхуною, що його привезла.

Вдруге містер Гевбі послав на місце Бунстера молодого, дужого велетня з Йоркшіру. Той аматор кулака більшу мав хіть до бійки, ніж навіть до їжі. Але Бунстер не схотів заводитися з ним. Він зробився тихий та покірний, мов ягня. Так тривало десять днів. Потілі йоркшірець заслаб на тяжку лихоманку й дезинтерію. Тоді Бунстер прийшов до нього, стяг на глум з ліжка і почав топтати ногами. Одначе страх перед тим, що може статися, коли його жертва одужає, примусив Бунстера втекти на катері в Гувуту. Тут він теж показав себе, набивши молодого англійця, що й так уже був каліка від бурської кулі, яка пробила йому стегно.

Тоді от містер Гевбі й послав його в Лорд-Гоу, найзанедбаніше на світі місце. Приїхавши сюди, Бунстер з радощів видудлив пів'ящика джину і налупив старого, хворого на ядуху помічника шкіпера шхуни, що привезла його. Коли шхуна відійшла, він скликав тубільців і взявся заохочувати їх до бою з ним навкулачки. Переможцеві обіцяв він ящик тютюну. Він побив трьох канаків, але четвертий миттю поклав Бунстера — і дістав за те, замість обіцяної винагороди, кулю в легені.

Так почав Бунстер своє царювання на Лорд-Гоу. Головне селище мало три тисячі мешканців, але тільки-но, бувало, з'явиться там Бунстер — усіх звідтіля немов помелом вимете. Чоловіки, жінки, діти — всі, забачивши його, кидались урозтіч. Навіть собаки та свині сходили йому з дороги. Сам король забував про свій сан і ховався під мату від ненависного білого. Обидва прем'єр-міністри трусилися зі страху перед Бунстером: він не зважав на жодні їхні докази і всі суперечні питання розв'язував кулаками.

І сюди, на Лорд-Гоу, прибув Маукі, щоб відробити під Бунстеровим розказом вісім з половиною тяжких літ. Втекти звідси не було що й думати. Отож Бунстера й Маукі хоч не хоч злучила доля. Бунстер важив двісті фунтів, Маукі — сто десять. Бунстер був звиродніла тварюка, Маукі — лютий дикун, і обидва були страшенно вперті й затяті.

Маукі не знав, що за нового він має собі пана. Ніхто його не перестеріг, і він, звичайно, вважав, що Бунстер схожий на інших білих людей, тобто цідить собі багатенько віскі, має в руках владу, встановлює закони, завжди дотримує слова й ніколи не б'є без причин. Натомість Бунстер знав, хто такий Маукі, і жагуче хотів підбити його під свою руку, упокорити. Останній кухар Бунстерів саме слабував із зламаною рукою та вивихнутим плечем; отже, Маукі заступив його місце, і взагалі мав бути за служку при Бунстері.

Незабаром довідався Маукі, що різні бувають білі люди. Першого ж дня Бунстер ізвелів йому купити курча в Семайзі, тубільця-місіонера з островів Тонга. Але Семайзі був якраз по той бік лагуни і мав вернутись лише за три дні. Маукі вирішив так і сказати своєму панові. Дім Бунстерів стояв на палях, футів дванадцять над піском. Маукі виліз крутими східцями і ввійшов у кімнату. Бунстер спитав, де курча. Маукі саме хотів розповісти, що й до чого, але Бунстера не цікавили пояснення. Він так загилив Маукі кулаком по обличчю, що той аж підлетів у повітря і через вузьку веранду, зламавши поруччя на ній, упав на землю. Зуби йому були геть побиті та потрощені, в роті повно крові.

— Спробуй-но ще раз зі мною так розмовляти! — скажено кричав Бунстер, поглядаючи на нього згори червоними з гніву очима.

Маукі ніколи не бачив такого білого і тому постановив упокоритись і ніяк його не дратувати. Він бачив, як жорстоко побито веслярів на човні, як одного з них заковано в залізо і зоставлено на три дні без їжі за те, що той і їм мав кочети. Чув він також різні балачки по селищу і довідався, як Бунстер оженився втретє. Всі знали, що він узяв собі жінку силою. Перша й друга жінки його були поховані на кораловому цвинтарі, і великі коралові грудки стояли в них у головах і в ногах. Подейкували, що померли жінки від чоловікової жорстокості. Та й до третьої своєї жінки був Бунстер лихий, — це Маукі бачив уже на власні очі.

Той чудний білий сердився за все і на все — на саме життя навіть, — тож як йому було догодити? Коли Маукі мовчав, Бунстер бив його і називав упертою звірюкою. Почне Маукі говорити, — він б'є його за непокірну мову. Маукі поважний та задумливий — Бунстер обвинувачує ного, що він щось недобре задумує, і, певна річ, б'є. А коли Маукі вдавав веселого і силкувався усміхатися, Бунстер брав це за глум із себе, пана й володаря, — і знов палиця гуляла по тубільцевій спині.

Сутий диявол був із того Бунстера. Тубільці давно б заподіяли йому кінець, якби не наука, що прийняли вони Колись від трьох шхун. Проте вони й тепер наважилися б на все, якби хоч ліс, де б можна заховатись. Вони ж добре знали, що вбивство білого конче накличе на їхні голови військовий корабель, і тоді білі повбивають винуватців, а кокосові пальми повирубують. Веслярі на човнах палко марили, як тільки випаде перша нагода, перекинути човен і втопити Бунстера. Але Бунстер пильно стежив, щоб такого не сталося.

Та з іншого, мовляв, тіста був Маукі. Зрозумівши, що про втечу нічого й гадати, доки живий Бунстер, він твердо постановив убити його. Трудна то була справа. Бо Бунстер завжди був насторожі, ні вдень, ні вночі не лишався без револьвера. Він нікому не давав іти позад себе. Маукі, не раз битий, добре це затямив. Бунстер відчував, що цього добродушного та й гарненького малейтського хлопця треба більше боятись, ніж усіх мешканців Лорд-Гоу. Саме через це йому було особливо приємно знущатися з Маукі. Маукі терпів — і чекав.

Всі білі шанували його тамбо, але не Бунстер. Маукі належало отримувати дві пачки тютюну на тиждень. Бунстер передав тютюн своїй жінці і сказав Маукі брати той тютюн у неї з рук. На це Маукі не міг погодитись — і зостався без тютюну. Таким самим способом його раз у раз позбавлювано обіду, і він ходив голодний. А то звеліли готувати їжу з морських слимаків — а це ж знову тамбо! Шість разів його за це жорстоко вибито. Бунстер добре знав, що хлопець скоріше ладен умерти, аніж зламати тамбо, — а проте обвинувачував Маукі в бунтарстві і про— сто вбив би його, якби був напохваті інший кухар.

Дуже полюбляв він ухопити Маукі за кучерявий, жорсткий його чуб та й бити об стіну головою. А то ще спіймає, було, та й припікає йому тіло гарячою сигарою. Мовляв, робив йому щеплення, — і таке щеплення припадало Маукі чи не щодень. Одного разу розлючений Бунстер вирвав у Маукі з носа вушко від чашки і розідрав йому хрястку.

— От пика! — мовив він, глянувши потім на хлопця, і

Шкіра в акули — як папір до шліхтування, але скатова

шкіра й зовсім-таки схожа на тертушку. Південноморці шліхтують нею човни та весла. У Бунстера була рукавиця з тієї шкіри. Вперше він її випробував на Маукі: одним помахом руки обдер йому шкіру від шиї по окіст. Це вельми звеселило власника рукавиці. Він почастуй рукавицею і жінку, а потім усіх веслярів. Дійшла черга й до прем'єр-міністрів. Скрививши з болю обличчя, вони мусили, проте, сміятись, удаючи, що то все любі жарти.

— Смійтеся, хай би вас чортяка вхопив, смійтеся! — примовляв він, б'ючи.

Але найбільше спізнався з рукавицею Маукі. Жодного дня не було, щоб вона його не голубила. Цілу ніч, бувало, не дають йому свіжі рани заснути, а Бунстер на потіху собі знову роздирає ледь загоєне тіло. Маукі терпів і чекав. Він був певний, що таки наспіє його час і година. Він обміркував усе в щонайменших подробицях, коли бажаний день нарешті прийшов.

Якось уранці Бунстер устав у такому настрої, що ладен був "усипати бубни" цілому світові. Почав він з Маукі і кінчив на ньому ж таки, а в перервах знущався з жінки та мучив підряд усіх своїх веслярів. Снідаючи, назвав він каву помиями і вилив гаряче питво Маукі в обличчя.

О десятії! годині Бунстер уже тремтів і трусився, а ще за півгодини його кинуло в жар. Хвороба була нагла й дуже сильна, вона могла кінчитися смертю. Це була так звана болотяна лихоманка. Щодень, щогодини Бунстер тратив сили. Увесь час він лежав на постелі. Маукі чатував, а тим часом рани йому присихали. Він сказав тубільцям витягти катер на берег і добре оглянути, чи нічого там не попсовано.