Полонянка - Сторінка 24

А ще вони роблять малинові обеліски, які стирчатимуть у палючій пустелі моєї спраги; і я розтоплю їхній рожевий граніт у своїй пащеці, гасячи жагу краще, ніж оаза (і тут бухнув знов горловий сміх, чи то з удоволення своїм красномовством, чи то задля висміювання самої себе за те, що така велемовна, чи то, гайгай! – з фізичної насолоди, викликаної смакуванням чогось навдивовижу гарного, свіжого, рівноцінного цим розкошам). Ці крижані піки у Рітца скидаються іноді на гору Розу, і навіть із цитриновими льодами я волію, щоб вони були не монументальні, а ліпше хаотичні, урвисті, як гора в Ельстіра. Хай вони будуть не сніжисті, а трохи жовтаві, з ельстірівським відтінком брудного і тьмавого снігу. Хоч би льодів було не бозна-скільки, півпорції, коли хочете, все одно оті цитринові дибляться міні-горами – карлуватими японськими деревами, у яких і так угадуються кедри, дуби й манценілла[32]; тож-бо, посадивши їх уздовж жолобка у вашій кімнаті, я мала б величезний ліс, що сходить до річки, такий ліс, де діти могли б заблукати. А ще біля стіп своєї порції жовтавих цитринових льодів я добре бачу поштарів, мандрівців, поштові карети, на які мій язик звалює крижані лавини, і лавини їх поглинають (зловтіха, з якою вона це сказала, розпалювала мої ревнощі); а ще, – додала вона, – мої губи зруйнують, опору по опорі, венецьку церкву з малинового порфиру і скинуть на вірних те, що заціліє. Атож, усі ці будови перейдуть зі свого кам'яного підмурку до моїх нутрощів, жадібних чути, як тане їхня свіжість. Але знаєте, навіть без морозива, ніщо так не хвилює і не будить жаги, як оголошення про якісь термальні джерела. У Монжувені, в мадемуазель Вентейль, не було путніх льодів, але ми відбували в саду подорож довкола Франції, п'ючи щодня якусь газовану воду, приміром, як віші, – коли її наливаєш, із дна шклянки здіймається біла хмарка, і хмарка та никне й розпливається, якщо її не вихилити душком". Але чути з уст Альбертини про Монжувен було мені надто важко, і я урвав її. "Я нуджу вас, коханий мій, ну бувайте здоровий!" Як вона змінилася з бальбецьких часів, коли навіть Ельстір навряд чи вгадав би в Альбертині скарби поезії, хай і не такої примхливої, не такої своєрідної, як, скажімо, поезія Селести Альбаре! Ще тільки вчора вона приходила до мене і, заставши мене в ліжку, висловилася так: "Ваша небесна величносте, покладена на ложе!" – "Чому – небесна, Селесто?" – "О! Бо ви ні на кого не схожі. Якщо ви думаєте, що ви з тих, хто мандрує по нашій грішній землі, то дуже помиляєтесь". – "Нехай і так, але чому – покладена?" – "Бо ви ж не лежите, як людина, ви не в постелі, а на ложі, так ніби самі янголи спустилися з небес і поклали вас тутечки". Альбертина ніколи не здобулася б на Селестин стиль, але кохання, навіть коли воно нібито вигасає, сторонниче. Я волів мальовничу географію фруктово-ягідних льодів, загальноприступний чар яких здавався мені виправданням мого кохання до Альбертини і доказом, що я маю над нею владу, що вона мене кохає.

Тільки-но Альбертина виходила, я відчував, яка утяжлива для мене постійна її присутність, невситима до руху й життя. Своєю метушнею вона баламутила мій сон, повсякчас наражала мене на простуду від протягів, змушувала шукати приводів супроводжувати її, поминаючи симуляцію загострення хвороби, а з другого боку, приводів накинути їй якогось супутника, – цебто щодня виявляти винахідливість ще більшу, ніж Шехерезада. На жаль, своєю винахідливістю перська казкарка відсувала свою смерть, а я свою лише приспішував. Є в житті такі ситуації, які не завше, як моя, витворені любовними ревнощами чи тим, що кволе здоров'я не дає змоги ділити життя з активною і молодою істотою, але й, попри це, ставлять проблему подальшого спільного життя чи повернення до давнішого окрімного, майже по-медичному: яким відпочинком пожертвувати (чи то перепадаючись щодня й далі, чи то вертаючись до мук розлуки) – відпочинком мозку чи відпочинком серця?

У кожному разі я був дуже радий, що Андре товаришить Альбертині до Трокадеро, бо недавні й, зрештою, дуже дрібні непорозуміння спричинилися до того, що моя колишня віра в шоферові чесність, обачність і проникливість дещо захиталася. Недавно я послав з ним Альбертину саму до Версалю; і вона мені сказала, що снідала в Резервуарі, тимчасом як шофер згадав про Вателя. Того дня, коли я помітив цю суперечність, я знайшов привід, поки Альбертина вбиралася, перемовитися з шофером (незмінно тим самим, знаним нам із Бальбека). "Ви похвалилися, що снідали у Вателя, а панна Альбертина запевняє, ніби в Резервуарі. Як це розуміти?" Шофер на те відповів мені: "Авжеж, я сказав, що снідав у Вателя, а де снідала панянка, не знаю. Коли ми прибули до Версалю, вона пересіла у фіакр; за її словами, вона завжди так робить, як їй не треба поспішати". На думку, що Альбертина залишилася сама, я розлютився; але, зрештою, вона залишалася рівно стільки, скільки треба було, щоб поснідати. "Але ж ви могли б, – сказав я примирливо (бо не хотів зізнатися, що пильную за Альбертиною: це було б для мене принизливо, і то подвійно, бо означало б, що вона криється переді мною), – ви могли б поснідати, я не кажу з панянкою, але в тому самому ресторані". – "Коли ж панянка звеліла мені бути на Плац-парадному майдані аж о шостій. Вона не просила заїхати по неї, піднявся до себе після сніданку". – "Ага!" – промовив я, намагаючись приховати розчарування. Та й вернувся знов на гору. Отож понад сім годин Альбертина пробула одна, полишена сама на себе. Щоправда, я знав, що фіакр – не тільки спосіб спекатися шоферського нагляду. По місту Альбертина воліла їздити в екіпажі, запевняючи, що звідти їй усе видно та й не так там парко. А проте вона провела сама сім годин, і про цей час я так нічого й не дізнаюся. І мені навіть подумати страшно, як вона розпорядилася цими сімома годинами. Механік сплохував, але відтепер я покладався на нього цілком. Бо якби він був бодай у якійсь змові з Альбертиною, то зроду не признався б, що дав їй волю від одинадцятої ранку до шостої вечора. Можна було й по-іншому витлумачити шоферові звіряння, але таке тлумачення було б безглузде. А саме: він посварився з Альбертиною і захотів їй показати – такою-от дрібною доказкою, – що він доводець і що як після цієї першої лагідної остороги вона не танцюватиме під його дудку, він її неодмінно запродасть. Але таке пояснення було нісенітне; насамперед треба було гадати, ніби між ним і Альбертиною сталась якась-то звада, а потім уявити, що цей славний, завжди такий ввічливий і послужливий механік – дерій. Через два дні я, зрештою, переконався, що він уміє стежити за Альбертиною коректно й пильно, куди надійніше, ніж я на хвильку припустив у шалі підозри. Відтягнувши його набік і згадавши про поїздку до Версалю, я завів щиру розмову: "Ваше поводження у Версалі, як це випливає з позавчорашньої вашої розповіді, було бездоганне. Чиста робота, як завше. Але я хочу, щоб ви врахували один нюанс. Відтоді як пані Бонтан довірила мені сестреницю, я відчуваю таку відповідальність, так боюся нещасливих випадків, так дорікаю собі, що не їжджу з нею, що волів би, щоб ви скрізь самі возили панну Альбертину, ви людина певна, стріляний, як кажуть, горобець, із вами в халепу не вскочиш. Тому я ні за що не боюся". Чарівливий механік-апостол, лукаво усміхнувшись, поклав руку на кермо у формі хреста. Відтак (виганяючи з мого серця неспокій, місце якого одразу заступила радість) сказав те, за що я мало не кинувся йому на шию. "Не гризіться. З панянкою нічого страшного скоїтися не може; коли я не везу її в авті, то не спускаю з ока. У Версалі, нічим себе не виказуючи, я ознайомився з містом, сказати б, разом із панянкою. З Резервуару вона подалася до Палацу, з Палацу до Тріанона, а я все їхав назирці за нею, ніби того не бачучи, чи, краще сказати, так, щоб вона мене не бачила. А втім, хоч би й побачила, світ не завалився б. Адже це так природно, коли в тебе цілий день вільний і ніякої роботи, оглянути й собі Палац. Тим паче що панянка не могла не помітити, що в мене з собою книжка і що я цікавлюся старожитностями. (Так воно й було, видавалося б просто разючим, навіть знавши про його дружбу з Морелем, настільки він перевищував скрипаля дотепністю і смаком.) Але, кінець кінцем, я лишився непоміченим". – "Вона не могла не спіткати якоїсь приятельки, – у Версалі їх у неї чимало". – "Ні, весь час була сама". – "Але на неї не могли не задивлятися, така кравля, і сама!" – "Авжеж, пасли за нею очима, а вона хоч би що, знай дивиться в путівник чи на картини". Шоферова розповідь здалася мені тим вірогіднішою, що надіслані мені того дня з Версалю Альбертинині поштівки зображували одна Палац, а друга Тріанон. Невсипущість, із якою бравкий шофер сочив за кожним її кроком, дуже зворушила мене. Як міг я тоді гадати, що це спростування – у вигляді обсяжного додатку до позавчорашніх звірянь – випливало з того, що протягом цих двох днів Альбертина, налякана шоферовим ляпанням язиком, капітулювала й домовилася з ним? Аби ж то знаття!

Певне одне: розповідь механіка, розвіявши всякий страх, що Альбертина мене зраджує, викликала в мене збайдужіння до неї і втрату цікавости до того, як вона збавила версальський день. А все ж навряд щоб шоферових пояснень на виправдання Альбертини, тепер мені не надто цікавої, виявилося досить, аби мене так швидко заспокоїти. Вже кілька днів на лобі моєї красували два прищики і, мабуть, ще більше вплинули на моє любовне почуття. Нарешті ще дужче відвернуло мене від неї (аж так, що я згадував про її існування лише при зустрічі) незвичайне зізнання Жільбертиної покоївки, здибаної випадково. А довідався я ось про що: за щоденних моїх гостин у Жільберти, моя амантка була закохана в одного молодика і сходилася з ним куди частіше, ніж зі мною. Якийсь час я тоді її підозрював і брав на спитки цю покоївку. Але, знаючи, що я гину за Жільбертою, вона під той час усе заперечувала і присягла, що панна Сванн ніколи не бачиться з цим молодиком. Нині ж, обізнана з тим, що моє кохання давно згасло, що я вже кілька років залишаю всі Жільбертині листи без відповіді, – а може, ще й тому, що покоївка більше в неї не служила, – вона сама ні з того ні з сього розповіла про Жіпьбертине захоплення, досі мені геть незнане.