Полонянка - Сторінка 25

їй це видавалося цілком природним. Раніше, згадуючи її тодішні присягання, я думав, що вона лишилася ні в що не втаємничена. Де там! Вона ще й бігала на загад пані Сванн попередити молодика, що та, кого я кохав, зараз сама! Кого я кохав тоді... І тут я загадався: чи ж давнє моє кохання і справді минуло, якщо покоївчина розповідь так мене прибила? Я не вірив, щоб ревнощі могли пробудити згасле кохання, і припускав, що мою гризоту навіяло – принаймні частково, – вражене самолюбство, адже багато дівчат, яких я не любив і які в тамту пору, ба навіть трохи пізніше – відтоді все дуже змінилося – мене цуралися, добре знали, що Жільберта мене оступачувала. І ще я намагався зрозуміти минулою датою, чи в моєму романі з Жільбертою не відігравало звичайне самолюбство, якщо нині так болить думка, що всі такі щасливі для мене хвилини милощів видавалися в очах усіх несимпатичних мені людей лише комедією з боку Жільберти. В кожному разі, хоч би що то було, любов чи самолюбство, Жільберта майже вмерла у моїй душі, але не цілком, і ця прикра обставина ще більше перешкоджала мені панькатися з Альбертиною, яка посідала так мало місця в моєму серці.

А проте (повертаючись після такого довгого відбігу до неї та до її підозрілої версальської поїздки), я відчував щоразу певні прикрощі, коли при розборі паперів мій погляд падав на версальські поштівки. Виходить, серце можуть краяти, перетинаючись одне з одним, двоє ревнивих почуттів, кожне щодо іншої особи? І мені подумалось: якщо механік не така вже порядна людина, то узгодженість його другої версії з Альбертининими поштівками не варта дірки з бублика, бо що ж іще посилати з Версалю, як не Палац чи Тріанон, якщо поштівки вибирав не естет, закоханий у якусь статую, або дурень, який віддає перевагу "видові" на станцію конки або на Шантьєрський двірець. І то ще й даремно я взиваю його "дурнем", бо такі поштівки не завше купляє якийсь турок, просто так, навмання, як документ своїх відвідин Версалю. Людям інтелігентним, митцям по дворічному проживанні у Сієні, Венеції, Ґренаді, все там увірювалось, і вони казали про найзадрипаніший омнібус, про перший-ліпший вагон: "Що за краса!" Потім ця пошесть минула, як минає багато інших. Я не певен, чи не відбувається поворот до трактування "руйнації шляхетних забутків старовини як блюзнірства". У кожному разі вагон першого класу вже не вважається апріорі за щось досконаліше, як венеційський Святий Марко. І хоч можна почути: "У цьому й полягає життя, озиратися назад неприродно", але віз і нині там. Про всяк випадок, цілком покладаючись на шофера і воліючи, щоб Альбертина не могла посіяти його в дорозі (причому він не посмів би їй відмовити з остраху видатися шпигуном), я відпускав її на прогулянку лише під наглядом Андре, хоча донедавна мені вистачало самого шофера. Я навіть дозволив їй під той час (на що не здобувся б згодом) вибратися на три дні лише вдвох із шофером до Бальбека, – так їй кортіло промчати всю дорогу на самому автомобільному шасі та ще й на повному газі. Три дні я був зовсім спокійний, хоча ціла злива листівок, які вона посилала, дійшла до мене, через погану роботу бретонської пошти (доброї влітку, а взимку вкрай розладнаної), аж за тиждень після повернення Альбертини та шофера (вони виявилися такими невтомними, що того ж таки ранку, ніби нікуди й не їздили, відбули звичайну прогулянку). Я був радісінький, що Альбертина їде сьогодні до Трокадеро на той "галаранок", а надто заспокоєний тим, що її супроводжує Андре.

Викинувши після відходу Альбертини все це з голови, я пристав біля вікна. Спершу панувала тиша, тільки свищик перекупника хляків і трамвайні дзвінки розтинали повітря в різних октавах, ніби бренькіт клавішів фортепіано у сліпого ладнача. Помалу-мало можна було розрізнити ще й інші мотиви, до них долучалися нові. Засюрчав новий свищик, сигнал якогось перекупника (я так і не вгадав, чим він торгував), цей звук дуже скидався на трамвайний дзвінок, а що він не даленів, то здавалося, ніби то озивається якийсь трамвай, позбавлений руху або вибитий із колії, покинутий здихати, як поранене зойкотливе звірятко.

І тут у мене виникло враження, що якби я мав колись покинути цю аристократичну дільницю – не помінявши її на зовсім простонародну, – вулиці й бульвари середмістя, де великі фруктові, рибні та інші крамниці споживчих товарів робили б непотрібними зазови перекупників, та й не чутно їх було б, здавалися б мені мертвими, незаселеними без усіх цих літаній дрібних ремесел та мандрівних трактирів, позбавленими оркестри, яка так голубить мені слух уранці. Тротуаром пройшла не дуже елегантна (або споганена модою) жінка в занадто ясному сакпальті з козиного хутра; ба ні, то не жінка, то шофер, запакований у козячий кожух, добирався на батьківських до свого гаража. Випущені зі своїх готелів, крилаті посланці, у веселкових барвах, щосили гнали на роверах до вокзалів, щоб перейняти пасажирів, прибулих ранковими потягами. Часом хлипала якась скрипка – то проїздило авто або википала вода в моєму електрочайнику. Серед цієї симфонії дисонансом бриніла якась старомодна "арія": заступаючи цукерницю, яка зазвичай пригравала собі на торохкавці, цяцькар, до очеретяної сопілочки якого був примоцьований паяц, непосидючий брикун, обносив інших паяців і, не звертаючи уваги на ритуальну декламацію Григорія Великого, на реформовану Палестринину[33] каденцію та ліричний речитатив модерністів, виспівував на все горло, ніби відсталий шанувальник чистої мелодії:

Спішіте, татусі, не гайтеся, неньки,

Утіште дитятко ваше маленьке!

Я сам їх роблю і сам продаю,

І сам пхаю гріш у торбу свою.

Тра-ля-ля, тір-лі-лі-лі!

Налітайте в ока млі.

Гей, малі!

Маленькі італійченята в беретах не пробували змагатися з цією aria vivace[34] і лише мовчки тицяли свої статуетки. Аж це військова флейта змушувала цяцькара відступити, цяцькар співав уже невиразніше, хоча й досі presto[35]: "Спішіте, татусі, не гайтеся, неньки!" Чи не була ця флейта одним із драгунів, яких я чув уранці у Донсьєрі? Та ні, бо музику супроводжували слова: "Реставратор фаянсу і порцеляни! Реставрую шкло, мармур, кришталь, кість, слонівку та старожитності! Кому потрібен реставратор?" У різника, де ліворуч яснів ореол сонця, а праворуч висів цілий віл, різницький челядник, дуже височенний і хортуватий білявець, чия шия стирчала з блакитного коміру, запаморочливо швидко й побожно розкладав по один бік чудові волові філе, а по другий – озаддя найнижчого ґатунку, а також важив їх на лискучих терезах, увінчаних хрестом, з якого спливали зграбні ланцюжки. І хоча потім він уже тільки виставляв на вітрину нирки, полядвицю, битеники, він більше скидався на прекрасного янгола, який у день Страшного Суду провадитиме на послугах у Бога поділ на добрих і злих за їхніми якостями і важитиме душі. І знов заячала ледь чутна і тонесенька флейта, вістуючи вже не погибель, що її так лякалася Франсуаза за кожним разом, коли перед очима в неї парадувала кавалерія, а "реставрації", обіцяні простакуватим або хвацьким "антикваром", ніяким не реставратором, а просто майстром на всячину. Пекарки притьмом накладали батони і розносили їх у кошиках на "підобіди", а молочарки моторно вішали на свої гачки начиння з молоком. Чи не давала мені про цих дівчаток найдостотніше уявлення журна їхня міна? Чи не здалася б мені зовсім іншою абияка з них, коли б я міг утримати нерухомо кілька хвилин при собі одну з цих істот, яких я бачив лише в крамниці з вікна або мигцем на вулиці? Аби оцінити втрату, завдану мені відлюддям, тобто багатство, заповідане днем, мені треба було б схопити на розлеглому і живому фризі якесь дівча з білизною чи молоком, перенести його, ніби силует із рухомої декорації, в раму моїх дверей і довго його розглядати, не забувши дещо в нього вивідати, щоб мати змогу потім відшукати юнку; так орнітолог чи іхтіолог карбує птахів чи риб, чіпляючи їм під черевцем карб, аби стежити за їхніми мандрами на волі.

Тож я попросив Франсуазу прислати мені для доручення одну з дівчат, які щохвилини заскакували до нас із хустям, хлібом чи молоком і яким Франсуаза часто щось загадувала. Я ступив Ельстірові в слід: ув'язнений у робітні весняного дня, коли на думку про те, що ліси повні фіялок, його розпирала хіть помилуватися цими квітками, він посилав швейцарку купити йому букетик. Тоді у розчуленні, в маренні він бачив не стіл, на якому поставив маленьку рослинну модель, а цілу хащу підліску, де завважував колись силу-силенну пругких стебел, зігнутих під тягарем своїх лілових дзьобиків; і йому здавалося, ніби перед його очима якась примрійна сфера, окреслена в його ательє прозорим пахом чародійної квітки.

Щодо праль, то про їхній прихід у неділю годі було й мріяти! Дівчина з пекарні подзвонила, на жаль, о тій порі, коли Франсуази не було, поставила кошик із батонами у сінях та й пішла собі. Фруктівниця мала зазирнути куди пізніше. Я вийшов якось до молочарні по сир і серед молодих розносниць зауважив істне біляве диво, зовсім ще юнку, але високу на зріст, мрійливу й гоноровиту. Я бачив її лише здалеку, та ще й мимохідь, і не міг би сказати, яка вона з себе, хіба те, що це акселератка і що голову їй прикрашало руно, схоже не так на живий волос, як на стилізовані в різьбі снігові намети. Оце все, що я розгледів, поминаючи напрочуд виразистий ніс (велика рідкість у дітей) на щуплявому личку, подібний на дзьоб у грипенят. Зрештою не тільки колежанки, з'юрмлені круг неї, заважали мені добре до неї приглянутися, а й непевність того, які почуття (з першого погляду і згодом) я міг у неї викликати: крижане гордування, іронію чи зневагу, з якими вона згодом звіриться приятелькам. Гадки такого розбору, за якусь мить промайнувши одна за одною у мене в голові, згустили довкола молодої дівчини млу, де вона ховалася, наче богиня у громовій хмарі. Бо душевна непевність перешкоджає нам скласти точне зорове уявлення про щось не менше, ніж фізичний ґандж ока. У цій страшенно щуплій молодій особі (занадто, може, примітній) мене відштовхував надмір того, що хтось інший назвав би "чарами"; але, зрештою, це не завадило мені не помітити, а не запам'ятати й поготів, інших молочарок, оскільки її орлій ніс, її погляд – не вельми привітний, замислений, замкнутий і нібито осудливий, занурили усе в морок, як спалах блискавки затоплює в пітьму довколишній крайобраз.