Полонянка - Сторінка 28

Тут не могли зарадити принагідні її присяги, в які я відмовлявся вірити, сумнівні висліди моїх уривкових розслідувань, запевнення Андре, якій нічого не варто було змовитися з Альбертиною. Альбертина могла відхрещуватися від своїх зрад, але слова, які зривалися з її уст і побивали всі її відхрещування, самі її погляди були куди промовистіші, ніж поодинокі свідчення того, що вона воліла приховати, того, в чому не зізналася б під дулом пістолета: її збоченства. Бо ніхто не любить, щоб йому залазили в душу.

Хоч би як мені боліли ці спогади, чи ж міг я заперечити, що саме вранішня вистава у Трокадеро збудила в мені наново потребу в Альбертині? Вона була з тих жінок, яким гріхи можуть правити за чари, адже доброта, що вихлюпується після провини, дарує нам ті солодощі, яких ми, ніби хворий, що ніколи не почуває себе добре два дні поспіль, щораз мусимо від них домагатися заново. Зрештою, поза гріхами, вчиненими тоді, коли ми їх кохали, є гріхи, вчинені ще до нашого знайомства, і перший з них – їхня натура. Муку такого кохання становить ще давніший за нього, передсущий, мовби перворідний гріх жінки, гріх, який змушує нас її кохати; і коли ми про нього забуваємо, ми потребуємо жінки менше і, щоб знов її покохати, нам треба заново почати катуватися. Наразі мене найбільше обходило, чи спіткає Альбертина тамтих дівчат і чи знає вона Лею, попри те що факти повинні нас цікавити єдино в загальному сенсі і що така сама дитинність, як дитинність охоти подорожувати або охоти пізнати жінок, є розпорошувати цікавість на те, що випадково викристалізувалося в нашому мозку з невидимого потоку жорстокої реальности, яка так і залишиться для нас незнаною. Зрештою, якби ми навіть здолали зруйнувати цю кристалізацію, її зараз же заступила б інша. Вчора я боявся, що Альбертина поїде до пані Вердюрен. Тепер мені завдавала клопоту тільки Лея. Ревнощі з незмінною пов'язкою на очах не лише нездатні щось розгледіти в навколишній темноті, вони належать до тих кар, коли праця ніколи не уривається, як у Данаїд[37], як у Іксіона[38]. Навіть якщо там не буде Леїних колежанок, яке враження справить на неї сама Лея в нарядному строї, у громі овацій, які марення посіє в Альбертині, які викличе жадання, і чи ті жадання, навіть бувши поскромлені, не будитимуть у неї огиди до життя зі мною, життя неспроможного їх заспокоїти?

Кому, зрештою, відомо, чи знає Альбертина Лею і чи не піде вона до неї у вбиральню? А як вони й незнайомі, то хто мене впевнить, що, бачивши Альбертину принаймні у Бальбеку, Лея не впізнає її і не подасть зі сцени знаку, запрошуючи Альбертину за лаштунки? Небезпека здається не страшною, коли її відведено. Цієї небезпеки ще не відведено, я боявся, що її взагалі годі відвести, і через це вона здавалася ще грізнішою. Коли я аналізував свої почуття, мені здавалося, ніби моя любов до Апьбертини вже погасла, але нинішня гострота мого болю доводила протилежне. Я вже не журився нічим іншим, сидів і гадав, як її вирвати із Трокадеро; я ладен був запропонувати Леї будь-яку суму, аби вона тільки туди не йшла. Якщо вчинки свідчать про наші почуття більше, ніж думки, виходить, я кохаю Альбертину. Але цей рецидив мого болю не загострював фізичної відчутности Апьбертини. Вона завдавала мені муки, мов невидима богиня. Снуючи тисячі гадок, я намагався притупити своє страждання, аби пересвідчитися у примарності свого кохання.

Спершу треба було впевнитися, що Лея справді вирушила до Трокадеро. Випровадивши молошницю з двома франками, я зателефонував Блокові. Він нічого не знав про Лею і здивувався, що це може мене цікавити. Я подумав, що треба поквапитися: Франсуаза вже одягнена, а я ні; я почав збиратися, а їй звелів узяти авто; вона мала поїхати до Трокадеро, купити квиток, відшукати Альбертину в залі для глядачів і передати їй від мене цидулку. Я писав Альбертині, що мене збурив лист, отриманий від особи, через яку, як вона знає, я не спав ніч у Бальбеку. Нагадав їй, як вона вранці докоряла мені, що я її не покликав. Тож я хочу – писав я – просити її пожертвувати задля мене концертом і повернутися додому, щоб поїхати зі мною на прогулянку і допомогти мені охолонути. А що мені потрібен час, поки я одягнуся й приготуюся, то хай вона скористається з присутносте Франсуази і купить собі в "Труа-Картьє" (цієї крамниці, скромнішої, я остерігався менше, ніж "Бон-Марше") білу тюлеву шемізетку, про яку вона давно мріє.

Цидулка моя, мабуть, була не зайва. Сказати по щирості, я тями не мав, що робить Альбертина, відколи я її знаю, ані що вона робила перед тим. Але в її висловлюваннях (якби я їй на це вказав, вона могла б вимовитися, що я недочув) були певні суперечності, ретуші, не менш красномовні, ніж "гарячі вчинки", але менш придатні для розвінчання Апьбертини, бо вона, піймана, як дитина на брехні, щоразу якимсь стратегічним маневром зводила нанівець мої нищівні атаки і зміцнювала свої позиції. Нищівні ці атаки були для мене. Альбертина вдавалася, не ради красного слова, а щоб поправити свої "забріхування", до карколомних синтаксичних "спотикань", схожих на ті, які граматики називають анаколуфами, абощо. У розмовах про жінок вона починала так: "Пригадую, недавно я...", аж це, по короткій паузі, з "я" вилуплювалося "вона": йшлося про щось таке, що впало їй у вічі як невинній спостережниці, без її участи. Ні, дійовцем була не вона. Я намагався згадати достеменно початок фрази, аби самому, оскільки вона сама прикусила язика, відтворити її кінець. Та встигнувши уже почути кінець, я забував початок, з якого, мабуть, вираз зацікавлення на моєму обличчі змушував її збочити, і я міг тільки гадати, яка ж її правдива думка, який же існий її спогад. На жаль, із зародами брехні нашої коханки справа стоїть так само, як із зародами нашої любови чи покликання. Вони законюються, нагромаджуються, тануть непомітно для нас самих. Коли ми хочемо пригадати, як же починалося наше кохання до жінки, ми її вже кохаємо; снуючи найперші свої мрії, ми не казали собі: це прелюдія до кохання, стережися; і самі незчулися, як вимріяли, власне, кохання. Так само, хіба за рідкими винятками, я ради більшої простоти часто зіставляв якісь брехливі Альбертинині слова з її первісним твердженням з того самого приводу. Нерідко це первісне твердження (оскільки я не був ясновида і не міг передбачити суперечної тези) прослизало непоміченим; я уловлював його слухом, але не вирізняв із плину Альбертининої мови. Згодом, діткнутий очевидною брехнею або змучений гризькими підозрами, я силкувався його пригадати; даремно; завчасу попереджена, моя пам'ять не подбала про збереження копій.

Я просив Франсуазу, коли вона виведе Альбертину з зали для глядачів, попередити мене телефоном і приставити її сюди, раду з цього чи нераду. "Щоб вона була церада, що побачиться з паничем, цього ще тільки бракувало!" – відповіла Франсуаза. "А от я не можу ручитися, чи їй так приємно бачитися зі мною!" – "Треба ж бути такою невдячницею!" – сказала Франсуаза, якій Альбертина, по стількох літах, воскресила ту саму муку заздрощів, яку в ній будила колись Евлалія до тітки Леонії. Не відаючи, що Альбертининим становищем у мене дорожить не Альбертина, а я сам (що з самолюбства і щоб позлити Франсуазу я волів приховувати), Франсуаза дивувалася її пронозуватості й нахабству, обзивала її в розмові з іншими служницями "комедіянткою", "баламуткою", яка верховодить мною як хоче. Вона ще не сміла оголосити їй відкриту війну, була з нею чемна і хвалилася переді мною послугами, які вона їй робить, вважаючи, що марно казати мені щось і що це ні до чого не приведе; але вона чигала на щасливу нагоду; якби вона коли відкрила в Альбертининій ситуації якусь щілину, то кинулася б її розколупувати й намагалася б розлучити нас навік. "Невдячниця? Ба ні, Франсуазо, це я невдячник. Ви не уявляєте, як добре вона до мене ставиться. (Адже так солодко видавати себе за людину кохану.) Мерщій!" – "Я вже рву з копита, у тримига!"

Доччин уплив починав потроху псувати Франсуазину мову. Таким робом від допливу нових висловів утрачають чистоту всі мови. І за цей підупад Франсуазиної мови, такої колись гарної, був, хай не прямо, відповідальний і я сам. Донька Франсуази не звела б класичної мови своєї матері до найнижчого жаргону, якби обмежувалася розмовою з нею на патуа. Вони ніколи не відмовляли собі цієї втіхи: при мені, якщо їм хотілося пошептатися, вони, замість замикатися в кухні, ставили в моїй власній кімнаті мур глухіший, ніж щільно замкнені двері, а саме, спілкувалися своєю людовою говіркою. Ось тільки мені здавалося, ніби мати з донькою не завше між собою мирили, судячи з частого вживання єдиного зрозумілого мені виразу: "А най би тебе!" (А може, це "най би тебе" стосувалося мене.) На щастя, наймаловідоміша мова стає, зрештою, зрозумілою, якщо її чуєш повсякчас. Я шкодував, що це було патуа, бо здолав-таки його вивчити; і так само добре був би засвоїв, якби Франсуаза мала звичку нею говорити, скажімо, перську мову.

Зауваживши мій поступ, Франсуаза перейшла на скоромовку, її дочка теж – даремна праця. Франсуаза була люта, що я розумію патуа, а потім раділа, що я ним говорю. Сказати по щирості, її вдоволення нагадувало швидше кпини, бо хоч я, зрештою, навчився вимовляти майже так само, як вона, вона бачила між нашими вимовами ціле провалля, і це провалля її захоплювало; вона шкодувала, що не бачить більше своїх краян, про яких і думати забула, адже ті б кишки порвали б із реготу, почувши, як я перекалічую їхнє патуа. Сама ця думка сповнювало її веселощами і жалем; вона називала то того, то того селянина, який сміявся б до сліз. У кожному разі жодна радість не проганяла її смутку, ще б пак: хоч я усе й перековерзував, а розуміти розумів чудово. Ключі стають непотрібні, коли той, кого не пускають, може скористатися відмикачкою чи ломом. Коли патуа перестало бути оборонним валом, Франсуаза забалакала з донькою тією францужчиною, яка була найгіршим суржиком.

Я був готовий; Франсуаза ще не телефонувала; може, вийти, не чекаючи? Але хто знає, чи знайшла вона Альбертину? Може, Альбертина за лаштунками? Ба якщо навіть Франсуаза її знайде, чи зуміє вона привести її додому? За півгодини вдарив телефон: у моєму серці товклися надія і страх.