Полонянка - Сторінка 29

То дзвонив, за наказом якогось телефонного службовця, летючий ескадрон звуків, який з блискавичною швидкістю доніс до мене слова телефоніста, але не Франсуази, якій прадідівська затурканість і розгубленість перед знаряддям, незнаним її предкам, не дозволяли наблизитися до слухавки; вона швидше згодилася б відвідати прокажених. Франсуаза спіткала Альбертину на місці в проході саму; Альбертина пішла тільки попередити Андре, що не залишиться на виставу, і зараз же повернулася до Франсуази. "Вона не розгнівалася? О, перепрошую! Спитайте у пані, чи панянка не розгнівалася?" – "Ця пані просить вам переказати, що аж ніяк, зовсім навпаки; у кожному разі, якщо вона й нерада, то по ній не було видно. Зараз вони їдуть до "Труа-Картьє" і повернуться о другій". Я зрозумів, що друга означає третю, бо було вже по другій. Але то була у Франсуази одна з притаманних їй, хронічних, невиліковних вад – вад, званих у нас хворобами, – вона ніколи не могла ні перевірити, ні назвати точно, котра година. Коли Франсуаза дивилася на годинник, а стрілки показували другу, вона казала: "Перша" або: "Третя"; причому мені було невтямки, що підводило в цей час Франсуазу: зір, думка чи язик; одне було певне, що це явище повторювалося постійно. Людськість дуже стара. Спадковість, схрещування надали непереборної сили поганим звичкам, зіпсутим рефлексам. Хтось чхає і кахикає, проходячи повз трояндовий кущ; ув іншого на шкірі виступає висипка від запаху свіжої фарби; на декого нападає бігунка, коли треба кудись їхати; а онуки злодіїв, мільйонери, люди щедрі, не можуть утриматися, щоб не вкрасти у нас п'ятдесят франків. Що ж до причини, чому Франсуаза не вдатна відповісти, котра година, то вона сама ніколи не вміла пояснити, від чого це залежить. Бо попри те що її неточні відповіді сердили мене, Франсуаза ніколи не пробувала ні перепросити, ні щось розтлумачити. Вона не пускала пари з уст, ніби їй позакладало, і цим доводила мене до шалу. Мені хотілося почути від неї бодай словечко виправдання, хоча б на те щоб її знітити, але вона анічичирк, мовчок, та й годі. Принаймні сьогодні не залишалося сумніву, що Альбертина повернеться із Франсуазою о третій і що Альбертина не побачить ні Леї, ані її приятельок. А вже як загрозу, що вона поновить із ними стосунки, було відвернено, то вона, ця загроза, втратила в моїх очах усяку вагу. Бачучи, з якою легкістю я її відвернув, я здивувався, як я взагалі міг мати якість підозри. Я пройнявся глибокою вдячністю до Альбертини за те, що вона, як я в цьому переконався, не зосталася у Трокадеро з Леїними подружками, і за те, що, покидаючи концерт і вертаючись до мене на перший мій знак, показала, що належить мені більше, ніж я собі уявляв. Вдячність моя зросла ще дужче, коли велосипедист привіз мені від неї цидулку із проханням запастися терпінням та з цими характерними для неї щирими словами: "Любий мій, найдорожчий Марселю! Я прибуду не так хутко, як цей велосипедист, у якого мені хотілося б забрати самокатку, щоб швидше бути біля вас. Як ви могли подумати, що я серджусь і що на світі може бути щось утішніше за ваше товариство? Так любо виходити з дому вдвох, а ще любіше було б не розлучатися ніколи! Звідки у вас такі гадки? Ох же і капосний цей Марсель! Ох і капосний! Вся до останку ваша – твоя Альбертина".

Туалети, які я їй купував, яхта, яку обіцяв, пеньюари від Фортюні, все знаходило в Альбертининому слухнянстві не своє відшкодування, а своє доповнення і здавалося мені немовби сукупністю моїх привілеїв; адже обов'язки й повинності пана становлять частину його панування і визначають його, вони таке саме знаряддя влади, як і його права. І ці права, які Альбертина за мною визнавала, саме й надавали моїм обов'язкам їхнього справжнього характеру: мені належить жінка, яка на перше переказане їй від мене слово слухняно телефонує, що скоро буде вдома. Виходить, я більший пан, ніж гадав. А хто більший пан, той і більший раб. Бачити Альбертину мені раптом перехотілося. Певність, що вона робить справунки із Франсуазою і повернеться з нею найближчої хвилини (ту хвилину б я залюбки відсунув), осявала, ніби променисте й тихе світило час, який я тепер куди приємніше провів би сам. Любов до Альбертини веліла мені встати й готуватися до виходу, але позбавляла мене втіх такого виходу. Я згадав, що сьогодні, в неділю, Булонський Ліс аж роїться від молодих робітниць, мідінеток, кокоток. І з тих слів: мідінетки, робітниці (як це часто мені траплялося з іменем і прізвищем молодої панни, вичитаним у звіті про бал), з образу білого корсажу й короткої спіднички, – бо для мене за цим усім стояла незнайомка, здатна покохати мене, – я творив сам собі бажаних жінок і приказував: "Які ж вони мають бути гарні!" Але нащо мені їхня краса, як я буду не сам?

Користаючи з того, що я поки що один, запнувши наполовину портьєри, аби сонце не заважало мені читати ноти, я сів за рояль, розгорнув навмання сонату Вентейля і заграв; Альбертина хай і не надто скоро, але повернеться, отже, я мав і час, і душевний спокій. Купаючись у безпечному чеканні на її повернення із Франсуазою, а також у певності її послуху, ніби у блаженному внутрішньому світлі, такому ж теплому, як надвірне, я міг вільно порядкувати своєю думкою, відірвати її на хвильку від Альбертини і скупчити на сонаті. Навіть у цій сонаті я намагався не помічати, наскільки поєднання любострасних і тужливих мотивів відповідніше тепер моїй любові до Альбертини, любові, яку так довго не каламутили ревнощі, аж я міг признатися Сваннові, що мені це почуття незнайоме. Ні, розглядаючи сонату з іншого погляду, оцінюючи її як твір великого майстра, я відчував, як звукова хвиля несе мене до днів у Комбре, але не до Монжувена і Мезеґлізької сторони, а до прогулянок на Ґермантську сторону, коли я мріяв стати артистом сам. Занедбавши ці свої амбіції, чи ж зрікся я чогось реального? Чи могло життя потішити мене поза мистецтвом, чи не було в мистецтві глибшої реальности, де наша правдива особистість шукає виразу, якого не дає їй живе життя? Прецінь кожний великий мистець так істотно різниться від інших і так вражає нас своєю індивідуальністю, якої годі знайти в щоденному існуванні! На цій думці мене вразив один такт сонати, цей такт я добре знав, але часом наша увага освітлює інакше давно відомі речі, відкриваючи нам щось таке, чого ми раніше не примічали.

Програючи цей такт, хоча Вентейль намагався в ньому відтворити образ, геть-то чужий Ватерові, я мимоволі шепнув: "Трістан!" – з усміхом приятеля родини, який схоплює щось від предка в інтонації та жесті онука, що тамтого свого предка не знав. І подібно до того як при такій нагоді розглядають світлину, з'ясовуючи схожість, так само я на сонаті Вентейля примістив на пюпітрі партитуру "Трістана", якого фрагменти мали виконувати саме цього пообіддя на концерті Лемуре. Захоплений байрейтським генієм, я зовсім не гризся тим, чим гризуться люди, що їм, наче Ніцше, обов'язок велить тікати – як у мистецтві, так і в житті – від спокусниці-краси. Такі люди, виламуючися з-під влади "Трістана" так само завзято, як вони відхрещуються від "Ларсифаля", завдяки своїй духовній аскезі, постійному умертвінню плоті доходять, простуючи найкривавішою стражденною путею, до того, що підносяться до бездоганного розуміння й убожування "Поштаря з Лонжюмо"[39]. Я здавав собі справу з усього, що є реального у творчості Вагнера, зоставляючи позад себе ті вперті й перебіжні теми, які загощують у той чи інший акт, віддаляючись лише на те, щоб повернутися; іноді відлеглі, приспані, майже геть відчахнуті, вони робляться в інших місцях, не втрачаючи своєї непевности, такими напосідливими й близькими, такими щирими й органічними, такими пронизливими, що реприза видається вже не мотивом, а якимсь невралгічним болем.

Дуже відрізняючись усім тим від Альбертининого товариства, музика допомагала мені заглибитися в самого себе, відкрити в собі щось нове – те розмаїття, якого я даремно шукав у житті та мандрах і ностальгію по якій будив у мені цей звуковий нурт, гаснучи круг мене сонячними хвилями. Розмаїття подвійне. Як спектр виявляє для нас склад світла, так ваґнерівська гармонія, Ельстірів колір дають нам змогу пізнати суть вражень іншої людини, куди любов до іншої істоти не дозволяє нам засягнути. А з другого боку – розмаїття в лоні самого твору, в єдино можливий для щирокого розмаїття спосіб: об'єднати різні індивідуальності. Де дрібний музичук вважав би, що живописує джуру і лицаря, а співали б вони на один лад, там, навпаки, під кожне ім'я Ваґнер підкладає іншу реальність; щоразу, як з'являється зброєноша, це завжди відрубна фігура, водночас складна і проста, яка з радісним і суто феодальним зіткненням ліній уписується в безмір звуків. Звідси повнозвуччя музики, насиченої численними своїми видами, з яких кожна – відрубна істота. Істота або враження, яке дає нам моментальний аспект натури. Навіть те, що найменше залежить від почуття, яке вона в нас породжує, зберігає свою зовнішню і чітко окреслену реальність; пташиний щебет, рев мисливського рогу, ячання пастушої сопілки викреслюють на крайнебі свій лункий силует. Певна річ, Ваґнер намагався наблизити до нас натуру, піймати її, уплести в оркестру, підпорядкувати найвищим своїм музичним ідеям, але шануючи воднораз її засадничу оригінальність, – так різьбар шанує волокна, особливу породу дерева, по якому ходить його різець.

Та хоч яка багата ваґнерівська творчість, де споглядання натури уживається з розвоєм дії та характерів, а не самих лише носіїв імен, я задумувався, скільки все-таки в його творчості – хай і чудовій – незавершеного. Це риса всіх великих творів XIX сторіччя, сторіччя, вкарбованого у книги найбільших письменників; але) дивлячись на свою працю очима робітника й заразом судді, вони добували з цього самоспоглядання нову красу, не пов'язану з твором і вищу за нього, накидаючи йому, немовби заднім числом, єдність і велич, яких воно не має. Не згадуючи вже тих, хто, кинувши погляд назад, узрів у своїх романах "Людську комедію", або тих, хто назвав свої строкаті поеми чи есеї "Легендою віків" або "Біблією людськости"[40], чи не слушно було б сказати про Мішле, цього чудового історіографа XIX сторіччя, що його сила не в самих його творах, а в його ставленні до своєї творчости? Не в "Історії Франції" і не в "Історії Революції", а в передмовах до власних книжок? Передмовах, тобто, на сторінках написаних постфактум, де він розбирає ці книжки (сюди можна долучити й принагідні речення, які зазвичай починаються словами: "З дозволу вашого скажу" і є не застереженням ученого, а каденцією музики-виконавця).