Полонянка - Сторінка 32

Та саме брехню нам хочеться вимести з життя нашої коханої, саме брехню ми вистежуємо, винюхуємо, тавруємо всюди! Нас вона обурює, її стане, аби спричинити розрив, за нею нам ввижаються найтяжчі провини, якщо тільки з ними не криються так ревно, що ми нічого не підозрюємо. Що й казати, дивовижний стан – ота наша загострена чутливість до хвороботворного чинника, нешкідливого завдяки своїй усюдисущості для інших, але такого небезпечного для бідолахи, позбавленого імунітету проти нього!

Життя цих молодих дівчат (унаслідок мого тривалого ув'язнення бачених лише вряди-годи) здавалося мені, як і всім тим, у кого легкість справджень своїх намірів не притупила уяви, чимось так само відмінним від того, що я знав, так само бажаним, як найчудовніші міста на шляхах омріяної подорожі.

Розчарування жінками, яких я спізнав у відвіданих містах, не перешкоджало мені попадати у прикови до нових і вірити в їхню реальність; тож так само, як утіха побачити Венецію, куди мене так надило навесні й куди відтяло б шлях одруження з Альбертиною, Венецію в панорамі, яку Скі визнав би, може, за красивішу з погляду колориту, ніж правдиве місто, це аж ніяк не заступила б мені самої подорожі, час якої, визначений без моєї участи, здавалося, перенести годі було; так само мідінетка, бодай найгарніша, але штучно втелющена мені звідницею, не могла б зрівнятися в моїх очах із тією, яка недбалою хисткою ходою саме проходила під деревами, пересміюючись із приятелькою. Навіть якби інша, зустрінута в домі розпусти, була гожіша, однак це було б не те, бо в очі незнайомки ми зазираємо не так, як дивимося на опаловий чи агатовий кришталик. Ми знаємо, що промінець, який виграє веселкою, чи блискучі зеренця, які в них міняться, це все, що ми можемо добачити з думок, із волі, з пам'яти, що зберігає отчий дім, якого ми не знаємо, друзів, яким ми заздримо. Чудесна здатність будити в нас жадобу опанувати все це – а заволодіти ним так важко, так непросто, – ось що надає очам куди більшої вартосте, ніж їхня тілесна краса (цим, мабуть, пояснюється те, що жінка, чию уяву розпалив молодик, потому як вона почула, що він принц Валлійський, переконавшись у хибності чутки, зараз же перестає ним цікавитися). Спіткати мідінетку в домі розпусти означає знайти її позбавленою того загадкового життя, яке її сповнює і яке ми прагнемо в її особі опанувати; означає наблизити до себе її очі, вже не очі, а звичайнісінькі самоцвіти, і її насуплений носик, до якого мені байдуже, як до зів'ялої квітки. Ні, якщо я хочу й далі вірити в реальність незнайомої мідінетки, що проходить ондечки вдалині, мені конче треба буде випробувати її опір, узгоджуючи з нею свої наміри, наражаючись на образи, поновлюючи атаки, домагаючись побачення, вистоюючи під її майстернею довгі години, пізнаючи подробиця за подробицею те, чим живе ця дівчина, з'ясовуючи, в якій загортці можлива для неї втіха, якої я шукав, і дистанцію, яку всілякі її звички і своєрідний побут ставили між мною і тією ласкою, якої мені хотілося запобігти і дізнати; це було так само конечне, як відбути довгу подорож залізницею, якщо я хотів вірити в реальність Пізи, яку я побачу живцем, а не у вигляді панорами на Всесвітній виставці.

Але ця, власне, подібність між жаданням і мандрівкою і привела до того, що я прирік собі зглибити колись природу цієї сили, невидимої, але не менш потужної, ніж віра чи – у світі фізичному – атмосферний тиск; сили, яка так високо підносила міста й жінок, допоки я їх не знав, але випаровувалася, щойно я наближався до них, спускаючи їх одразу на ницу і грішну землю.

Трохи далі ще одна дівчина, вклякнувши, поралася коло свого велосипеда. Зробивши ремонт, молода велосипедистка скочила в сідло, але не сіла на нього окаряч, по-чоловіцькому. Якусь хвилю ровер гойдався, а молоде тіло нібито запарусилося, окрилилося; і ось ген-ген перед нашими очима уже гнала гоном, даленіючи, юна напівлюдська, напівкрилата істота, янгол чи пері, верстаючи свою путь.

Ось чого позбавляли мене присутність Альбертини, моє співжиття з нею. Та чи справді позбавляли? А може, краще було б думати: чим усе це, власне, окупалося? Якби Альбертина не жила зі мною, якби була вільна, я міг би вбачати, і цілком слушно, у всіх цих жінках можливі, ймовірні предмети її жадань, її розкошів. Вони явилися б мені танцюристками, які, вдаючи на балі в сатани Спокусу для одної істоти, прошивають стрілами серце іншої. Мідінетки, юнки, акторки – як би я їх ненавидів! Споганівши в моїх очах, вони були б вигнані для мене зі світу краси. Неволя Альбертинина, дозволяючи мені не страждати через них, повертала їх до лона світової краси. Нешкідливі, втративши жало, що отруювало серце заздрощами, ці істоти давали мені право захоплюватися ними, пестити їх поглядом – при нагоді, може, і з ближчої відстані. Замкнувши Альбертину, я повернув Усесвіту всі оті барвисті крила, що шелестять на прогулянках, на балах, на виставах; вони знову ставали для мене спокусливими, бо не могли піддатися власній спокусі. Вони творили світову красу. А ще раніше створили Альбертинину. Вона здавалася мені пречудовою, бо я бачив у ній таємничу птаху, відтак велику пляжну знаменитість, жадану, може, для когось приступну. Ув'язнена в мене, ця птаха, – я відкрив її для себе одного вечора, коли вона повагом прогулювалася по молу з цілою зграйкою дівчат, подібних до чайок, залетілих невідь-звідки, і ця Альбертина злиняла й воднораз не залишила іншим жодних шансів заволодіти нею. Вона поступово втратила свою красу. Треба було прогулянок на зразок тої, коли я уявляв її без мене, коли її перестрівала якась жінка чи молодик, щоб я знов її побачив у блиску узмор'я, дяка Богові, мої ревнощі не конче віщували кінець радощам моєї уяви. Але, поминаючи ті раптові зриви, коли, збуджуючи жагу в інших, вона знову ставала для мене гарна, я міг точно поділити час її перебування в мене на два періоди: перший, коли вона ще була (щоправда, з кожним днем дедалі менше) сліпучою акторкою пляжу, і другий, коли вона, вже зблякла полонянка, зведена до безбарвности власної особи, потребувала, аби відзискати свою веселковість блискавиць, при спалаху яких я згадував минуле.

Часами, коли я зовсім байдужів до неї, мене навідував далекий спогад про один момент на пляжі – тоді я ще її не знав, – коли вона, стоячи біля дами, з якою я не вітався, але з якою вона (нині я цього майже певен) підтримувала стосунки. Альбертина реготала, виклично стріляючи на мене очима. Довкола грало блакитне морське роздолля. На сонячному березі Альбертина була найвродливіша у гроні приятельок. І ця уроча дівчина у щоденній рамі водяного огрому вразила моє самолюбство, на превелику втіху дамі, захопленій нею. Повторитися цій ураза не судилося. Після свого повороту до Бальбека дамуля, мабуть, помітила відсутність на осяйному і галасливому пляжі Альбертини. Але вона й не здогадувалася, що Альбертина мешкає в мене, що вона моя. Неокраї сині розлоги хвиль, уже забуте її захоплення цією дівчиною, перенесене тепер на інших, поховали зневагу, заподіяну мені Альбертиною, замкнувши її в розцяцькованій і міцнокованій шабатурці. А раніше ненависть до цієї жінки ятрила моє серце; і до Альбертини теж, але ненависть змішана з подивом перед цією захваленою, з шапкою чудового волосся, вродливицею, чий сміх на пляжі здавався мені глумом. Сором, заздрість, спогад про перші жадання і блискуче обрамлення, оживши в моїй душі, повернули Альбертині її давню красу, давню вартість. Ось так і чергувалися в мені тягуча нуда з трепетною жагою, повною пишних образів і жалів; і залежно від того, як Альбертина була коло мене, в моєму покої, чи випущена моєю уявою на волю, у веселенькому пляжному ансамблі гуляла під звуки музики моря на молу, вона являлася мені то вирвана з свого первісного середовища, уярмлена і вже не цікава, то знову занурена в нього, наділена хистом тікати у загадку свого минулого і в присутності товаришки бризкати мені в живі очі на кшталт морських бризок чи сліпучих сонячних скалок – химерна, дволика Альбертина, сьогодні перенесена на пляж, завтра замкнена в моїй кімнаті, предмет якоїсь земноводної любови...

Деінде численний гурт гуляв у м'яча. Всім цим дівчатам хотілося ловити сонце, бо лютневі дні, навіть ясні, короткі, як нині, і, попри всю цю ясоту, незчуєшся, як повечоріє. Ще не смеркло, а вже було присмерком, як ми доїхали до Сени, і Альбертина замилувалася (заважаючи своїм милуванням милуватися мені) відблисками багряних вітрилець на зимовій синій воді, домом, критим дахівкою, притуленим у далечині як мак-самосій на ясному крайнебі, чиєю частковою, розкришеною і ребристою скам'янілістю здавалося ген-ген Сен-Клу; тут ми вийшли з авта і рушили спроквола пішки; я навіть вів її недовго, попід руку; мені здавалося, ніби каблучка, якою її рука обіймала мою, злучає нас обох у єдину істоту і в'яже наші долі.

Під нашими ногами наші перед хвилиною рівнобіжні, а зараз ізближені, злучені тіні плели якийсь урочий малюнок. Звичайно, уже вдома мені здавалося дивом, що Альбертина мешкає в мене, що це вона простяглася на моєму ліжкові. Але те, що над цим здавна мені любим озером у Ліску, біля самих стіп дерев, сонце малювало розмивкою на піску біля моєї тіні її власну тінь, чисту й спрощену тінь її ноги, її бюсту, це було ніби перенесення на лоно природи факту її належносте мені. І в цьому злитті наших тіней я знаходив чар, менш матеріяльний, певна річ, але не менш інтимний, ніж у зближенні, у злитті наших тіл.

Потім ми знову сіли в авто. Поверталися вузькими, крученими алейками, де зимові дерева, прибрані, ніби руїни, у плющ і терня, здавалося, вели до оселі чорнокнижника. Вибравшися з їхніх похмурих шпалер, на виїзді з Ліска ми застали білий день, такий ще ясний, аж я був уже зрадів, що встигну зробити все, що хотів, перед обідом, аж це, лише за кілька хвиль, коли наше авто під'їжджало до Тріумфальної Арки, я так і скинувся вражено, уздрівши над Парижем повний і неприродно ранній місяць, ніби циферблат дзиґаря, що відстає, дзиґаря, покликаного нагадати про наше спізнення.

Ми звеліли водієві везти нас назад. Для Альбертини це означало повернення до мене. Присутність жінок, хоч би й найкоханіших, змушених розлучатися з нами, щоб вернутися додому, не дає нам того спокою, яким я тішився, коли Альбертина сиділа обіч мене в машині, коли присутність жінки веде нас не до пустки розлуки, а до ще тривалішого й тіснішого спілкування у моєму, а тепер і її домі, – матеріяльному символові моєї облади.