Поранений Сократ - Сторінка 2

В мене трохи болить живіт.

— Я ж казала, що ти п'яний. Ану встань і пройдись по кімнаті, побачимо, чи це не правда.

Її несправедливість образила його. Але він нізащо не хотів підвестись і показати їй, що не може ступити на ногу. Вона мала страхітливий нюх, коли можна було вивідати щось неприємне про нього. А що то за приємність, як усі довідаються, що спонукало його бути таким непохитним у бою?

Пораючись біля казанка, Ксантіппа виказувала Сократові, що вона про нього думає.

— Я певна, що твої вельможні приятелі знову знайшли тобі тепленьке місце десь у тилу, в похідній кухні. І всі ті балачки — брехня, та й годі.

Він тужно дивився крізь шибку на вуличку, де валом валували люди з білими світильниками, бо місто святкувало перемогу.

Його вельможні друзі нічого такого не пропонували йому, а якби й запропонували, то він би не погодився, принаймні спершу добре подумав би.

— Чи, Може, вони вважають, що швець і не заслужив кращого місця, як серед піхоти? Вони й пальцем не хочуть ворухнути для тебе. Він швець, кажуть, то хай собі й буде шевцем. А то як би ми ходили до його халупи й годинами балакали з ним, щоб увесь світ казав: "Гляньте-но, чи він швець, чи не швець, а ці аристократи сидять у нього й розмовляють з ним про хвильософію". Сволота.

— Не хвильософію, а хвалософію,— байдуже озвався він.

Ксантіппа неприязно глянула на нього.

— Вічно ти до мене чіпляєшся. Сама знаю, що я невчена. А якби була вчена, то тобі не було б кому принести шаплик води, щоб помити ноги.

Сократ здригнувся. Ні, здається, вона не помітила, як його налякали її слова. Ще справді загадає йому мити ноги. Якраз сьогодні! Дякувати богам, вона знов завела своєї.

— Отже, ти не був п'яний, і тепленького місця вони тобі теж не дали. То ти орудував ножем, немов той різник? І заплямив руки кров'ю, ге? А як я розтопчу павука, то ти зчиняєш ґвалт. Я й на хвильку не повірила, що ти справді вчинив якийсь подвиг, але щось ти, мабуть, таки втнув, десь схитрував, що вони тебе так вихваляють. Та я ще все вивідаю, будь певний.

Юшка зварилася. Пахла вона справді смачно. Ксантіппа зняла казанок з вогню, тримаючи його за вушка полою спідниці, щоб не пекло в пальці, поставила на стіл і заходилась їсти.

Сократ міркував, чи не сказати, що йому теж захотілось їсти. Проте думка, що тоді йому доведеться перейти до столу, вчасно стримала його.

В нього було не дуже затишно на душі. Він відчував, що на цьому не скінчиться. Його ще чекає повно всіляких неприємностей. Не можна виграти битву з персами і лишитися збоку. Люди ще сп'янілі від радощів і, звичайно, не думають про того, кому завдячують перемогу. Всі квапляться похвалитися своїми власними подвигами. Але завтра чи післязавтра кожен побачить, що його товариш хоче всю славу захопити собі, і тоді згадає про нього. Не один захоче допекти декому, сказавши, що справжнім героєм виявився швець. Алківіада багато хто недолюблює. Таким приємно буде гукнути йому: "Ти виграв битву, а переміг у ній швець!"

Нога боліла дедалі дужче.

Якщо він зараз не скине сандалі, може статися зараження крові.

— Не плямкай так,— мовив він, думаючи про своє.

Ксантіппа завмерла з ложкою в роті.

— Що я роблю?

— Нічого,— злякано спробував він заспокоїти її.— То я так собі.

Вона схопилася, розлючено поставила казанок назад до вогню і вибігла з хати.

Сократ полегшено відітхнув. Він швидко підвівся зі стільця і, боязко озираючись на двері, пострибав до своєї постелі. Коли Ксантіппа вернулася до кімнати по хустку, то побачила, що він непорушно лежить в обтягненому шкірою гамаку. Щось підозріле. Може, він справді хворий? Вона вже хотіла спитати його про це, бо була дуже віддана йому. Але потім передумала і, насупившись, пішла до сусідки, щоб разом з нею подивитись на свято.

Сократ спав погано, неспокійно, і прокинувся сповнений тривоги. Сандалю він таки скинув, але колючку не зміг витягти. Нога дуже спухла.

Вранці Ксантіппа трохи злагідніла.

Увечері вона чула, як ціле місто говорило про її чоловіка. Мабуть, він дійсно зробив щось таке, що дуже сподобалось людям. Вона не могла собі навіть уявити, щоб він зупинив бойові лави персів. Ні, Сократ не з таких, думала вона. Забити памороки цілим зборам своїми запитаннями — о, на це він здатний! Але бойових лав він не зупинить. То що ж сталося?

Вона була така розгублена, що подала йому козячого молока в постіль.

Він і не пробував уставати.

— Ти не хочеш вийти? — запитала вона.

— Не хочу,— буркнув він.

Так не відповідають жінці на ввічливе запитання, але вона подумала, що, може, Сократ просто не хоче потрапляти людям на очі. Тому вирішила не гніватись.

Перед обідом прийшли перші гості.

То були два юнаки, сини заможних батьків, які часто відвідували Сократа. Вони завжди ставились до нього як до вчителя і навіть записували дещо з того, що він казав їм, наче то було щось особливе.

Сьогодні вони зразу ж розповіли йому, що слава про нього гримить по цілих Афінах. Це історична дата для філософії (отже, вона таки правильно казала, хвильософія, а не якось інакше). Сократ довів, що той, хто вміє спостерігати, як ніхто, вміє й діяти, як ніхто.

Сократ слухав їх мовчки, не вставляючи своїх глузливих зауважень, як звичайно. Вони говорили, а йому здавалося, ніби він чує ген далеко, як чують бурю, що тільки збирається на силі, страхітливий регіт, регіт цілого міста, навіть цілої країни. Той регіт був ще хтозна й де, але він наближався, нестримно насувався, заражаючи всіх: перехожих на вулиці, купців і політиків на ринку, ремісників у ятках.

— Все це дурниці, що ви тут набалакали,— сказав він, раптом зважившись.— Я нічого не зробив.

Юнаки, усміхаючись, глянули на нього, і один мовив:

— Те саме й ми казали! Ми знали, що ти так поставишся до цього. "Чого ви раптом зчинили такий ґвалт? — спитали ми Евсопула перед гімнасієм[1].— Сократ десять років доконував найвищі духовні подвиги, і ніхто навіть не глянув у його бік. А тепер він виграв битву, і про нього гомонять усі Афіни. Невже ви не розумієте,— сказали ми,— яка це ганьба?"

Сократ застогнав.

— Та я не виграв ніякої битви. Я боронився, бо на мене нападали. Мене та битва не цікавила. Я не торговець зброєю і не маю виноградників в околицях. То за що б я мав битися? Я опинився серед порядних, чесних людей з передмістя, не зацікавлених ні в яких битвах, і робив те самісіньке, що й вони, хіба що на якусь мить випереджав їх.

Юнаки аж очі витріщили, такі були вражені.

— А ми хіба не те саме казали! — загукали вони.— Він тільки боронився, більше нічого не робив. Оце і є його спосіб вигравати битви! Вибач, ми побіжимо назад до гімнасію. Ми урвали там диспут на цю тему, щоб привітатися з тобою.

І вони пішли, захоплені своєю розмовою.

Сократ мовчки лежав, спершись на лікті, й дивився на закурену стелю. Недарма він передчував лихо.

Ксантіппа спостерігала його з другого кутка кімнати. Звично орудуючи голкою, вона латала стару спідницю.

Раптом вона тихо озвалася:

— То що все це означає?

Він здригнувся і розгублено глянув на неї.

Вона сиділа перед ним, виснажена працею, з пласкими, як дошка, грудьми й сумними очима. Він знав, що на неї можна покластися. Вона підтримала б його, якби дійшло до того, що учні сказали б: "Сократ? Це не той нікчемний швець, який не визнає богів?" Вона не мала з ним щастя, але не нарікала, тільки йому самому виповідала свій жаль. І ще не було жодного вечора, щоб він не знайшов на підмурку залишеного для нього хліба зі шматком сала, коли повертався додому голодний від своїх заможних учнів.

Може, сказати їй усе? Але ж тоді найближчим часом довелося б не раз лицемірити і брехати при ній, коли люди приходили б, як оце щойно, і балакали б про його подвиги. А він на таке був би не здатен, якби Ксантіппа знала правду, бо шанував її.

Тому він передумав і натомість сказав:

— Та вчорашня холодна юшка засмерділа всю хату.

Ксантіппа промовчала, лише знов недовірливо глянула на нього.

Звичайно, вони були не такі багаті, щоб викидати їжу. Сократ просто хотів звернути її думки на щось інше. Вона дедалі дужче переконувалась, що з ним щось трапилось. Чому він не встає? Він завжди вставав пізно, але тільки тому, що пізно лягав. Проте вчора він ліг зарані. А сьогодні все місто вже на ногах, ніхто не хоче проґавити свята перемоги. На їхній вуличці всі крамнички замкнуті. Ті загони кінноти, що переслідували ворога, вернулися рано-вранці, о п'ятій годині, чути було, як тупотіли коні. Він страх любив ті дні, коли місто було заповнене юрбами людей. Він тоді від світання до смерку товкся між ними й заводив розмови. То чого ж він тепер не встав?

Світло, що падало з відчинених дверей, заступили чиїсь постаті, і до хати зайшли четверо членів міської управи. Вони зупинились посеред кімнати, і один із них діловим, але дуже ввічливим тоном сказав, що йому доручено привести Сократа в ареопаг. Доручення йому дав сам полководець Алківіад, Сократа мають вшановувати там за його заслуги на полі бою.

Знадвору долинав гомін — мабуть, перед їхньою хатою зібралися сусіди.

Сократ відчув, що його проймає піт. Він знав, що тепер, як він навіть відмовиться йти в ареопаг із членами управи, йому треба встати і принаймні стоячи сказати щось ввічливе, а потім провести їх до дверей. Але й знав, що більше як два кроки не ступить. Тоді вони глянуть на його ногу й про все здогадаються. І відразу ж візьмуть його на сміх.

Тому він замість підвестись опустився назад на тверду подушку й невдоволено мовив:

— Не треба мені ніякого вшанування. Скажіть ареопагові, що я домовився з кількома своїми друзями зустрітися об одинадцятій годині і обговорити деякі філософські питання, які нас цікавлять, а тому, на жаль, не можу прийти. Я не придатний для такого публічного вшанування, а крім того, надто стомлений.

Цю останню причину він вигадав, бо був сердитий на себе за те, що приплів сюди філософію, а першу — в надії, що їх найлегше буде спекатись нечемністю.

Та членів управи переконала й така відмова. Вони обернулися на підборах і пішли, наступаючи на ноги людям, що юрмилися на вулиці.

— Вони ще тебе навчать, як треба розмовляти зі службовими особами,— сердито сказала Ксантіппа і подалась до кухні.

Сократ почекав, поки вона вийде, тоді досить прудко як на такого огрядного чоловіка сів на край постелі і, позираючи на двері, дуже обережно спробував стати на хвору ногу.

Мабуть, нічого не вийде.

Обливаючись потом, він ліг назад у гамак.

Минуло з півгодини.