Повернення - Сторінка 28

А затамований подих, нестримний порив, вільний вітер, сутінки, незвіданість, усе, що було, коли ми шістнадцятирічними хлопчиками в миготливому непевному світлі ліхтарів гналися за Аделлю та іншими школярками, – усе це ніколи більше не повториться, навіть якби я й не побував у повії і продовжував думати, що любов – це щось зовсім інше, навіть якби ця жінка не вчепилася в мене і якби я не звідав судоми бажання. Відтоді я завжди був пригнічений.

Важко дихаючи, прискорюю крок. Я хочу, я повинен повернути собі втрачене, боно має повернутися – по-іншому не варто жити.

Я йду до Людвіґа Бреєра. У кімнаті його ще горить світло. Кидаю у вікно камінці. Людвіґ спускається вниз і відмикає двері.

У його кімнаті перед ящиком із колекцією мінералів стоїть Ґеорґ Рає. Він тримає в руках невеликий гірський кристал, милуючись його поблискуванням на світлі.

– Добре, що ми зустрілися, Ернсте, – говорить Ґеорґ, посміхаючись, – я вже й додому до тебе заходив. Завтра їду.

Він у військовій формі.

– Ґеорґу, – голос мій переривається, – але ти ж не збираєшся…

– Саме так. – Він киває. – Знову в солдати! Ти не помилився. Усе вже оформлено. Завтра вирушаю.

– Ти можеш його зрозуміти? – питаю я Людвіґа.

– Так, – відповідає Людвіґ, – я розумію Ґеорґа. Але це не вихід. – Він обертається до Рає: – Ти розчарований, Ґеорґу, але подумай і побачиш, що це природно. На фронті наші нерви були вкрай напружені, бо щодня ми могли загинути. А тепер вони тремтять, як вітрила в затишшя, бо тут ідеться лише про дрібні щоденні справи.

– Правильно, – перебиває його Рає, – от саме ця дріб'язкова гризня навколо їжі, кар'єри та кількох не надто вправно сконструйованих ідеалів і викликає в мені нестерпну нудоту, від неї я і хочу втекти кудись подалі.

– Якщо тобі обов'язково хочеться щось зробити, чому ти не приєднаєшся до революціонерів? – питаю я Ґеорґа. – Може, станеш військовим міністром.

– Ох, ця революція! – зневажливо відмахується Ґеорґ. – Її робили, тримаючи руки по швах, секретарі різних партій, які встигли вже злякатися своєї власної хоробрості. Ти тільки подивися, як вони вчепилися один одному у волосся, всі ці соціал-демократи, незалежні, спартаківці, комуністи. Тим часом дехто під шумок знімає голови нечисленним, справді цінним людям, але ніхто не помічає цього.

– Ні, Ґеорґу, – говорить Людвіґ, – це не так. У нашій революції було занадто мало ненависті, це правда, і ми від самого початку хотіли у всьому дотримуватися справедливості, від того все і стало таким немічним. Революція має вибухнути, як лісова пожежа, і тільки після неї можна почати сіяти; а ми захотіли оновлювати, не руйнуючи. У нас не було сил навіть для ненависті, – так утомила, так спустошила нас війна. А ти чудово знаєш, що від утоми можна й під пострілами заснути. Але, можливо, ще не пізно наполегливою працею надолужити те, що не було зроблено під час нападу.

– Працею! – зневажливо каже Ґеорґ і підставляє кристал під лампу, від чого той починає мінитися всіма барвами: – Ми вміємо битися, але працювати не вміємо.

– Ми повинні знову вчитися працювати, – спокійним голосом каже Людвіґ, який забився у кут дивана.

– Ми занадто зіпсуті для цього, – заперечує Ґеорґ.

Западає тиша. За вікнами шумить вітер. Рає великими кроками ходить туди-сюди по маленькій кімнаті, і здається, що йому справді не місце в цих заставлених книгами чотирьох стінах, у цій атмосфері тиші та праці, що його різко окреслене обличчя над сірим мундиром тільки й можна уявити собі в окопах, у битві, на війні. Спершись руками об стіл, він нахиляється до Люд-віґа. Світло лампи падає на його погони, за спиною в нього поблискує колекція каменів.

– Людвіґу, – обережно починає він, – що ми тут, по суті, робимо? Озирнись довкола, і ти побачиш, яке все немічне та безнадійне. Ми стали тягарем для себе й для інших. Наші ідеали знищено, наші мрії розбито, і ми рухаємося в цьому світі доброчесних практичних людців і спекулянтів, наче донкіхоти, які потрапили до чужої країни.

Людвіґ довго дивиться на нього:

– Я думаю, Ґеорґу, що ми хворі. Війна ще занадто глибоко сидить усередині нас.

Рає киває:

– Ми ніколи її не позбудемося.

– Позбудемося, – говорить Людвіґ, – по-іншому все було б марно.

Рає випростовується і стукає кулаком по столі:

– Усе й було марно, Людвіґу! Саме це й зводить мене з розуму! Згадай, як ми йшли на фронт, яка це була буря ентузіазму! Здавалося, сходить зоря нового життя, здавалося, що все старе, гниле, недосконале зникло геть. Ми були такою молоддю, як ніхто до нас!

Він стискає в кулаці кристал, як гранату. Руки його тремтять.

– Людвіґу, – продовжує він, – я багато провалявся по окопах, і всі ми, хто в напруженому очікуванні сидів навколо жалюгідного недогарка, поки нагорі, наче землетрус, лютував обстріл, усі ми були молоді; ми, однак, не були новобранцями і знали, що на нас чекає. Але, Людвіґу, в цих обличчях у напівтемряві підземелля було щось більше, ніж просто самоконтроль, більше, ніж мужність, і більше, ніж готовність померти. Воля до іншого майбутнього жила в наших непорушних, твердих рисах обличчя, ця воля жила в них і тоді, коли ми йшли в наступ, і навіть тоді, коли ми вмирали! З кожним роком ми затихали все більше, багато чого втратилося назавжди, і тільки одна ця воля залишилася. А тепер, Людвіґу, де вона? Хіба ти не бачиш, що вона загрузла в трясовині з порядку, обов'язків, жінок, розміреності та ще чорт знає чого, що вони тут називають життям? Ні, жили ми саме тоді, і навіть якщо ти мені тисячу разів скажеш, що ненавидиш війну, я однаково відповім: ми жили тоді, бо були разом, тому що в нас горів вогонь, який означав більше, ніж уся ця разом узята тутешня мерзота!

Він важко дихає.

– Адже було щось, Людвіґу, задля чого все це відбувалося! Одного разу, лише на мить, коли пролунав клич: "Революція!", я подумав: ось воно, нарешті, – звільнення, тепер течія поверне назад і в своєму потужному русі знесе старі та викопає нові береги, і – присягаюсь! – Я не опинився би осторонь! Але потік розбився на тисячі струмків, революція перетворилася на яблуко розбрату навколо більших і дрібних посад; вона висохла, забруднилася, її всотали в себе всі ці високі пости, інтриги, чвари, сімейні та партійні справи. У цьому я не бажаю брати участі. Я йду туди, де знову зможу знайти дружнє середовище.

Людвіґ підводиться. Чоло його почервоніло. Очі горять. Він підходить впритул до Рає:

– А чому все це так, Георґу, чому? Тому що нас обдурили, обдурили, хоча ми й досі ще не розкусили всього цього обману! Нас просто зрадили. Говорили: "батьківщина", а мали на увазі загарбницькі плани жадібної індустрії; говорили: "честь", а мали на увазі жагу влади й гризню серед жменьки пихатих дипломатів та князів, говорили: "нація", а мали на увазі свербіж діяльності нічим не зайнятих панів генералів. – Людвіґ трясе Рає за плечі: – Хіба ти цього не розумієш? Слово "патріотизм" вони начинили своїм фразерством, спрагою слави, владолюбством, брехливою романтикою, своєю дурістю і купецькою жадібністю, а нам піднесли його як променистий ідеал. І ми сприйняли все це як звуки фанфар, які сповіщають про нове, прекрасне, яскраве існування! Хіба ти цього не розумієш? Ми вели війну проти самих себе, хоча й не усвідомлювали цього! І кожен влучний постріл потрапляв у одного з нас! Тож слухай, я кричу тобі в самі вуха: молодь усього світу піднялася на боротьбу, і в кожній країні вона вірила, що бореться за свободу! І в кожній країні її обманювали та зраджували, в кожній країні вона билася за чиїсь матеріальні інтереси, а не за ідеали; у кожній країні її косили кулі й вона власними руками знищувала сама себе! Хіба ти не розумієш? Є тільки один вид боротьби: це боротьба проти брехні, непослідовності, компромісів, пережитків! А ми заплуталися в павутині їхніх фраз і замість того, щоб боротися проти них, боролися на їхньому боці. Ми думали, що воюємо за майбутнє, а воювали проти нього. Наше майбутнє мертве, бо молодь, яка була його носієм, померла. Ми – лише вцілілі залишки її! Зате живе й процвітає інше – сите, задоволене, і воно ще більш сите та вдоволене, ніж будь-коли! Бо не-задоволені, неспокійні, бунтівники померли за нього! Подумай про це! Ціле покоління знищене! Ціле покоління надій, віри, волі, сили, таланту піддалося гіпнозу взаємного знищення, хоча в усьому світі в цього покоління були одні й ті самі цілі!

Голос Людвіґа зривається. У палаючих очах – стримане ридання і лють. Ми всі схоплюємося зі своїх місць.

– Людвіґу! – кажу я, обіймаючи його за плечі.

Рає бере кашкет і кидає мінерал в ящик:

– До побачення, Людвіґу, до побачення, друже!

Людвіґ стоїть навпроти нього. Губи в нього міцно стиснуті.

Вилиці напружені.

– Ти йдеш, Ґеорґу, – із зусиллям говорить він, – а я поки залишаюся! Я ще не здамся!

Рає довго дивиться на нього. Потім спокійно каже:

– Це безнадійно, – і поправляє ремінь.

Я проводжаю Ґеорґа вниз. Крізь щілину дверей уже просочується свинцевий світанок. Наші кроки гучно відлунюють на

кам'яних сходах. Ми виходимо, немов із бліндажа. Довга сіра вулиця безлюдна. Рає показує на ряди будинків:

– Усе це окопи, Ернсте, траншеї, а не житло. Війна триває, але війна підступна, війна поодинці.

Ми подаємо один одному руки. Я не в змозі вимовити ні слова. Рає посміхається:

– Що з тобою, Ернсте? Там, на сході, зараз немає ніякого справжнього фронту! Головне не розкисати, ми ж солдати. Не вперше розлучаємося.

– Уперше, Ґеорґу, – жваво заперечую я, – мені здається, що ми розлучаємося вперше.

Хвилину ще він стоїть переді мною. Потім повільно киває мені та йде. Ґеорґ спускається вулицею, не озираючись, стрункий, спокійний, і ще довго після того, як він зникає з поля зору, я чую його кроки.

ЧАСТИНАV

І

Щодо випускного іспиту є розпорядження: фронтовиків питати з усією можливою поблажливістю. Розпорядження це справді виконується. Тому ми всі до єдиного здаємо іспит. Для наступної групи, куди входять Альберт і Людвіґ, іспит буде через три місяці. їм доведеться ще стирчати в школі, хоча ці двоє написали письмові роботи за всіх нас, чотирьох.

Через кілька днів після складання екзамену нам дали призначення у навколишні села бути тимчасовими заступниками на вільні вчительські посади.