Повернення - Сторінка 29

Я радий, що отримав роботу. Мені набридло безцільно тинятися цілими днями. Це змушувало мене постійно зосереджуватися на собі, надмірно звертати увагу на настрої, лінуватися. Тепер я буду працювати.

Я пакую валізи, і ми разом із Віллі вирушаємо до місця роботи. Нам пощастило: ми з ним виявилися сусідами. Села, де ми будемо вчителювати, знаходяться менш ніж за годину пішки одне від одного.

Мене поселили в старій селянській садибі. Перед вікнами – величезні дуби, з хліва долинає лагідне мекання овець. Господиня садовить мене в крісло з високою спинкою і зараз же накриває на стіл. Вона переконана, що всі городяни мало не вмирають з голоду, і вона має рацію. З тихим розчуленням я дивлюся, як на столі з'являються давно забуті речі: величезний шматок шинки, майже метр ковбаси, білосніжний пшеничний хліб і гречані налисники з великим вічком сала посередині, які любить Тьяден. їх навалена тут така гора, що вистачило б на цілу роту.

Я починаю поїдати все підряд, а селянка, впершись руками в боки й широко посміхаючись, стоїть і тішиться, дивлячись на мене. Через годину, охаючи та зітхаючи, я змушений зупинит-ся, хоча тітонька Шомакер умовляє мене продовжувати їсти.

Цієї хвилини з'являється Віллі, який зайшов мене провідати.

– Ну, тітонько Шомакер, тепер дивіться уважно, – кажу я, – зараз перед вами буде гідне видовище. У порівнянні з цим хлопцем я просто сирітка.

Віллі знає, що йому, як солдату, слід робити. Він довго не роздумує, він діє відразу. Після небагатослівного запрошення тітоньки Шомакер Віллі починає з налисників. Коли він добирається до сиру, господиня, притулившись до шафи й широко розкривши очі, дивиться на Віллі, як на восьме чудо світу. У захваті вона тягне на стіл ще велику миску з пудингом; Віллі подужав і пудинг.

– Так, – каже він, відсапуючись, – а ось тепер я б із задоволенням як слід повечеряв.

Цією фразою Віллі назавжди підкорив серце тітоньки Шомакер.

Я знічений і невпевнений у собі, я сиджу на кафедрі. Пере-ді мною сорок дітей. Це – наймолодші. Вони сидять на восьми лавах, ряд за рядом, ніби вирівняні під одну лінійку, і тримають у пухких рученятах грифелі й пенали, розклавши перед собою зошити й дошки. Найменшим – по сім років, найстаршим – по десять. У школі всього три класні кімнати, тому в кожній із них вчаться разом діти різного віку.

Дерев'яні черевики човгають по підлозі. У грубці потріскує торф. Багато дітей живуть на відстані двох годин пішки від школи і приходять закутані у вовняні шалики, зі шкіряними ранцями за спиною. Речі їхні мокрі, і тепер, у перегрітому, сухому повітрі класу, від них іде пара.

Круглі, як яблука, обличчя малюків звернені до мене. Кілька дівчаток крадькома підсміюються. Білявий хлопчина самозабутньо колупається в носі. Інший, сховавшись за спину товариша, який сидить попереду, запихає в рот товстий кусень хліба з маслом. Але всі уважно стежать за кожним моїм рухом.

З неприємним почуттям совався я на своєму стільці за кафедрою. Тиждень тому я ще сам сидів на шкільній лаві та споглядав плавні жести Голлермана, який розповідав про поетів епохи визвольних воєн. А тепер я сам став таким же Голлерманом. Принаймні для тих, хто сидить переді мною.

– Діти, – кажу я, підійшовши до дошки, – ми зараз напишемо велике латинське "Л". Десять рядків "Л", потім п'ять рядків "Ліна" і п'ять рядків "ластівка".

Я повільно виводжу крейдою букви та слова на дошці. За спиною чую шарудіння і шурхіт. Я чекаю, що мене піднімуть на сміх, і обертаюся. Але це діти відкрили свої зошити й приготували дошки для писання – нічого більше. Сорок дитячих голівок слухняно схилилися над завданням. Я просто вражений.

Скриплять грифелі, дряпають пера. Я ходжу туди-сюди між лавами.

На стіні висять розп'яття, опудало сови й карта Німеччини. За вікнами без кінця пролітають низькі хмари.

Карта Німеччини розфарбована двома кольорами: зеленим і брунатним. Я зупиняюся перед нею. Кордони заштриховані червоним; дивною кривулястою лінією тягнуться вони зверху вниз. Кельн – Аахен, а ось і тонкі чорні нитки залізниць. Гербесталь, Льєж, Брюссель, Лілль. Я стаю навшпиньки. Рубе, Аррас, Остенде. А де ж гора Кеммель? Вона взагалі не позначена. Але ось Лангемарк, Іпр, Біксшоте, Стаден. Які вони крихітні на карті, крихітні цятки, тихі, крихітні цятки. А як там гриміло небо й тряслася земля тридцять першого липня під час спроби великого прориву, коли ми за один день втратили всіх наших офіцерів.

Відвертаюся від карти й оглядаю світлі та темні голівки, старанно схилені над словами "Ліна" і "ластівка". Хіба не дивно: для них ці крихітні цятки на карті будуть лише заданими уроками, кількома новими назвами місцевостей і кількома новими датами для зубріння на уроках світової історії, які нічим не відрізняються від дат Семирічної війни або битви в Тевтобурзькому лісі.

У другому ряду схоплюється хлопчик і високо піднімає над головою зошит. У нього готові всі двадцять рядків. Я підходжу до нього й показую, що нижнє заокруглення букви "Л" у нього надто широке. Погляд вологих дитячих очей такий осяйний, що на мить я розгублююся. Швидко йду до дошки й пишу знову два слова, вже з новою великою літерою: "Карл" і… рука моя на секунду затримується, але я не можу побороти себе, немов інша, невидима рука виводить за мене: "Кеммель".

– Що таке "Карл"? – запитую я.

Піднімається ліс рук.

– Людина! – кричить той самий малюк.

– А Кеммель? – питаю я, помовчавши, і туга стискає серце.

Мовчання. Нарешті одна дівчинка піднімає руку.

– Це з Біблії, – нерішуче вимовляє вона.

Деякий час я не зводжу з неї очей.

– Ні, – відповідаю я, – ти помилилася. Ти, напевно, думала Кедрон або Ліван, чи не так?

Дівчинка злякано киває. Я гладжу її по голові.

– Ну, тоді напишемо краще "Ліван". Це дуже красиве слово.

Я знову замислено ходжу туди-сюди між лавами. Час від часу відчуваю на собі допитливий погляд, спрямований понад зошитами. Зупиняюся біля печі й оглядаю дитячі обличчя. Більшість схожі на старанні посередності, деякі – шахраюваті, ще інші – тугодуми, але трапляються обличчя, в яких світиться щось яскраве. Цим у житті не все буде здаватися само собою зрозумілим, у них не все буде йти гладко.

Раптово відчуваю напад страху. Ось завтра ми пройдемо займенники, думаю я, а наступного тижня напишемо диктант; через рік ви будете знати напам'ять п'ятдесят питань із катехізису, через чотири роки почнете таблицю множення другого десятка; ви виростете, і життя візьме вас у свої лещата; в одних ці лещата будуть тугішими, в інших – слабшими, хтось житиме спокійніше, а хтось – неспокійно, хтось щасливіше, хтось – нещасніше. У кожного буде своя доля, така чи інша, хочете ви того чи ні.

Чим я можу допомогти вам? Дієвідмінами чи переліком німецьких річок? Вас сорок, сорок різних життів стоять за вашими плечима й чекають на вас. Якби я міг допомогти вам, із якою радістю я зробив би це! Але хіба в нас людина може підтримати людину? Хіба можу я чимось допомогти хоча б Адольфу Бетке?

Дзвенить дзвінок. Перший урок завершився.

Наступного дня ми з Віллі одягаємо наші візитки – мою якраз вчасно надіслали – і вирушаємо з візитом до пастора. Це входить у наші обов'язки.

Пастор приймає нас люб'язно, але стримано: після нашого бунту в семінарії в солідних колах про нас пішла погана слава. Увечері нам ще належить відвідати громадського старосту – це теж входить у наші обов'язки. Але зі старостою ми зустрічаємося в шинку, який одночасно слугує і поштовим відділенням.

Староста – хитрий селянин зі зморшкуватим обличчям; першим ділом він пропонує нам кілька склянок горілки. Ми не відмовляємося. Переморгуючись, до нас підходять ще кілька селян. Вони кланяються, і кожен у свою чергу пропонує нам по скляночці. Ми ввічливо цокаємося. Вони нишком підштовхують один одного ліктями – мовляв, бідні курчата. Ми, звісно, одразу зауважуємо, що їм хочеться нас напоїти та посміятися з нас. Мабуть, вони проробляли такі жарти не раз: зі сміхом розповідають вони про колишніх молодих учителів, які викладали в тутешній школі. Вони впевнені, що ми скоро здамося; на те є три причини: по-перше, городяни без сумніву менш витривалі, ніж селяни, по-друге, вчителі – люди освічені й тому не дуже вміють пити, по-третє, у таких молодих хлопців, ясно, і досвіду немає у цій справі. Можливо, щодо колишніх семінаристів це й було так, але в нашому випадку вони випустили з уваги важливу обставину: що ми кілька років були солдатами й пили горілку великими кількостями. Ми приймаємо виклик. Селяни хочуть лише злегка пожартувати з нас, ми ж тричі захищаємо свою честь, і це додає нам відваги.

З нами за столом сидять староста, писар і кілька дужих селян. Цілком імовірно, що з тутешніх п'яничок вони найміцніші.

З легкою, по-селянськи хитрою посмішкою вони цокаються з нами. Віллі робить вигляд, що він уже напідпитку. Сміх навколо посилюється.

Ми теж купуємо всім по пиву з горілкою. Потім, без перепочинку, випиваємо ще сім склянок, від кожного з присутніх. Селяни вважають, що тут нам і кінець. Трохи оторопіло дивляться вони, як ми, не кліпнувши оком, осушуємо склянки. У поглядах, якими вони дивляться на нас, з'являється повага. Віллі з незворушним виглядом замовляє всім ще по одній.

– Пива не потрібно, тільки міцні напої! – кричить він господареві.

– Тільки горілку? От чорт! – говорить староста.

– Не сидіти ж нам тут до ранку, – спокійно зауважує Віллі, – адже від пива тільки тверезієш!

В очах у старости з'являється подив. Ледве повертаючи язиком, один із наших колег по застіллю визнає, що ми вміємо пити. Двоє мовчки встають з-за столу та зникають. Дехто з наших супротивників намагається крадькома вилити вміст склянок під стіл. Але Віллі стежить за тим, щоб ніхто не сачкував. Він вимагає, щоб руки у всіх лежали на столі, а склянки спорожнялися тільки в горлянки. Сміх припинився. Ми явно виграємо.

Через годину більшість селян із позеленілими обличчями валяється по кутках кімнати або, похитуючись, бреде надвір. Група за столом постійно зменшується, крім нас залишаються тільки староста й писар. Починається поєдинок між цією парою і нами. Правда, і у нас двоїться в очах, але ті вже давно белькочуть щось нерозбірливе. Це додає нам сили.

Ще через півгодини, коли обличчя в нас уже стали багряно-синіми, Віллі завдає головного удару.

– Чотири чайних склянки коньяку! – кричить він шинкареві.

Староста злякано відсахується.