Повернення - Сторінка 30

Приносять коньяк. Віллі запихає склянки їм до рук:

– Ваше здоров'я!

Вони тільки витріщають на нас очі.

– До дна! – репетує Віллі. Його шевелюра вогнисто виблискує. – Випити одним ковтком!

Писар намагається ухилитися, але Віллі не відстає.

– За чотири ковтки! – благає староста.

– Ні! Одним! – наполягає Віллі. Він встає і цокається з писарем. Я теж підхоплююся.

– Ваше здоров'я! Будьмо! – ревемо ми приголомшеним селянам.

Вони дивляться на нас, як телята, яких ведуть на забій, і відпивають по ковтку.

– До дна! Не хитрувати! – гаркає Віллі. – Встати!

Хитаючись, ті встають і п'ють. Вони намагаються не допити, але ми, крекчучи, показуємо на свої склянки:

– Ваше здоров'я! До дна! Будьмо!

І вони проковтують усе. Зі скляними очима, повільно, проте неухильно зіслизають вони на підлогу. Ми перемогли; якби ми пили повільніше, то вони, мабуть, виявилися б витривалішими, але в швидкому перекиданні чарок у нас великий досвід. Ми добре зробили, нав'язавши їм свій темп.

Погано тримаючись на ногах, одначе з гордим усвідомленням перемоги, оглядаємо ми поле битви. Лежать усі, крім нас. Листоноша, він же господар шинку, опустивши голову на стійку, плаче за дружиною, яка померла від пологів, коли він був на фронті.

– Марта, Марта, – схлипує він неприродно високим голосом.

– О цій порі дня він завжди такий, – розповідає служниця.

Плач господаря неприємно ріже слух. Та й час уже йти.

Віллі згрібає старосту, я підхоплюю легшого писаря, і ми тягнемо їх по домівках. Це вершина нашого тріумфу. Писаря ми вкладаємо біля ґанку та стукаємо, поки у вікні не з'являється світло. Старосту чекають. Дружина його стоїть у дверях.

– Господи Ісусе, – верещить вона, – так це наші нові вчителі! Такі молоді й уже такі пияки! Що ж далі буде!

Віллі намагається пояснити їй, що це було справою честі, але заплутується.

– Куди його занести? – питаю я нарешті.

– Покладіть ви цього п'яничку поки сюди, – рішуче говорить вона. Ми валимо його на диван. Посміхаючись якось зовсім по-дитячому, Віллі просить у господині кави. Та дивиться на нього, як на готтентота.

– Адже ми вам доправили вашого чоловіка, – говорить він, посміхаючись.

Перед таким неймовірним, але незлостивим нахабством капітулює навіть ця сувора жінка. Похитуючи головою і читаючи мораль, вона наливає дві великі чашки кави. На всі її слова ми незмінно відповідаємо: "Так", – що у такий момент найправильніше.

Від цього дня нас у селі поважають як справжніх чоловіків.

II

Одноманітно й розмірено минають дні за днями. Чотири години шкільних занять вранці, дві години – після обіду; а поміж тим – нескінченно довгі години сидінь або ходінь наодинці з собою і зі своїми думками.

Найгірше буває в неділю. Якщо не сидиш у шинку, то дні ці просто нестерпні. Старший учитель – крім мене є ще й такий – живе тут тридцять років. За цей час він став прекрасним свинарем, за що отримав декілька нагород. Крім свинарства, з ним ні про що не можна говорити. Коли я дивлюся на нього, мені хочеться негайно втекти звідси: сама думка про можливість перетворитися на щось подібне до нього змушує мене здригнутися. Є ще й учителька – немолоде і старанне створіння; вона здригається, якщо при ній скажеш: "До чортової матері". Теж не дуже весело.

Віллі пристосувався краще за мене. Його кличуть як почесного гостя на всі весілля та хрестини. Коли в когось хворіє кінь або не може отелитися корова, Віллі допомагає словом і ділом.

А вечорами сидить із селянами в корчмі та ріжеться в скат, здираючи зі своїх партнерів по три шкури.

А мені набридли шинки, і я залишаюся у себе в кімнаті. Але на самоті час тягнеться нестерпно повільно, і часто, коли сидиш сам, з кутів виповзають дивні думки; наче бліді хирляві руки, вони махають і погрожують. Це тіні примарного вчорашнього дня, химерно видозмінені, спогади, які спливають знову і знову, сірі, безтілесні обличчя, скарги та звинувачення.

Однієї дощової неділі я піднявся рано, одягнувся і пішов на станцію. Мені захотілося відвідати Адольфа Бетке. Це гарна ідея: я хоч трохи побуду з близькою, по-справжньому близькою мені людиною, а коли приїду назад, нудний недільний день закінчиться.

До Адольфа я потрапляю в другій половині дня. Скрипить хвіртка. У буді гавкає пес. Швидко проходжу вздовж фруктової алеї. Адольф удома. І його дружина теж. Коли я заходжу й простягаю йому руку, вона виходить. Сідаю. Помовчавши, Адольф запитує:

– Ти здивований, Ернсте?

– Чим, Адольфе?

– Тим, що вона тут.

– Ні. Тобі видніше.

Він підсуває до мене тарілку з фруктами:

– Яблуко хочеш?

Вибираю собі яблуко й простягаю Адольфові сигару. Він відкушує кінчик і каже:

– Знаєш, Ернсте, я все сидів тут і сидів та мало не здурів від цього сидіння. Самому в такому домі нестерпно. Проходиш кімнатами – тут висить її блузка, там – кошик із голками й нитками, тут стілець, на якому вона завжди сиділа, коли шила; а ночами – це порожнє біле ліжко поруч; кожну хвилину дивишся туди, і перевертаєшся з боку на бік, і не можеш заснути. У такі хвилини, Ернсте, багато передумаєш.

– Уявляю собі, Адольфе!

– А потім вибігаєш із дому, напиваєшся і робиш усякі дурниці.

Я киваю. Годинник цокає. У грубці потріскують дрова. Жінка нечутно заходить, ставить на стіл хліб, масло та знову виходить. Бетке розгладжує скатертину:

– Так, Ернсте, і вона ж теж так мучилася, теж сиділа тут усі ці роки. Лягаючи спати, постійно чогось боялася, лякалася невідомості, без кінця про все роздумувала, прислухалася до кожного шереху. Так, зрештою, це і сталося. Я впевнений, що спочатку вона зовсім не хотіла цього, а коли вже сталося, не зуміла впоратися з собою. Так і пішло.

Жінка приносить каву. Я хочу з нею привітатися, але вона не дивиться на мене.

– Чому ти не ставиш горнятко й для себе? – запитує її Адольф.

– Мені ще треба на кухню, – говорить вона. Голос у неї тихий і глибокий.

– Я сидів тут і казав собі: ти охороняв свою честь і вигнав свою дружину. Але від цієї честі тобі ні тепло, ні холодно, ти самотній, і з честю тобі не легше, ніж без неї. І я сказав їй: залишайся. Кому, справді, потрібні всі ці дрібниці, адже ти страшенно втомився і живеш, зрештою, якихось кілька десятків років, а якби я не дізнався про те, що трапилося, все залишалося б по-старому. Хто знає, що б робили люди, якби вони завжди все знали.

Адольф нервово постукує по спинці стільця:

– Пий каву, Ернсте, і масло бери.

Я наливаю собі та йому по чашці, і ми п'ємо.

– Ти розумієш, Ернсте, – тихо каже Бетке, – вам легше: у вас є ваші книги, ваша освіта й усяке таке, а в мене нічого й нікого в цілому світі, крім дружини.

Я не відповідаю, він мене однаково не зрозуміє зараз: він не той, що на фронті, та і я змінився.

– А що вона каже? – питаю я, помовчавши.

Адольф безпорадно опускає руку:

– Вона говорить мало, від неї важко чогось домогтися, вона все тільки сидить, мовчить і дивиться на мене. Хіба що заплаче. – Він відставляє свою чашку. – Іноді вона каже, ніби все це трапилося тому, що їй хотілося, аби хто-небудь був поруч. А іншого разу каже, що вона сама себе не розуміє, вона не думала, що заподіє мені кривду, їй нібито здавалося, що це я і був. Не дуже-то зрозуміло все це, Ернсте; в таких речах завжди все непросто. А взагалі вона розсудлива.

Я замислююся.

– Можливо, Адольфе, вона хоче сказати, що всі ці роки була немов сама не своя, жила як уві сні?

– Можливо, – відповідає Адольф, – хоча я цього не розумію. Але все це, здається, не так довго й тривало.

– А того, іншого, вона тепер, мабуть, і бачити не хоче? – питаю я.

– Вона каже, що її дім тут.

Я знову замислююся. Про що ще тут розпитувати?

– Але ж тобі так краще, Адольфе?

Він дивиться на мене:

– Не сказав би, Ернсте! Поки що ні. Одначе, думаю, все налагодиться. Як по-твоєму?

Вигляд у нього такий, ніби він не дуже в цьому впевнений.

– Звичайно, налагодиться, – кажу я і кладу на стіл кілька сигар, які привіз для нього. Деякий час ми розмовляємо. Нарешті я збираюся додому. У сінях стикаюся з Марією. Вона намагається непомітно прослизнути повз мене.

– До побачення, фрау Ветке, – кажу я, простягаючи їй руку.

– До побачення, – вимовляє вона, відвернувшись від мене, і потискає мою руку.

Адольф іде зі мною на станцію. Завиває вітер. Я скоса поглядаю на Адольфа й згадую його усмішку, коли ми в окопах починали говорити про мир. Як усе тепер змінилося!

Поїзд рушає.

– Адольфе, – поспішно кажу я йому з вікна, – Адольфе, повір мені, я тебе дуже добре розумію, ти навіть не знаєш, наскільки добре.

Він самотньо бреде полем додому.

Десята година. Дзвінок на велику перерву. Я щойно закінчив урок у старшому класі. І ось чотирнадцятилітні хлопці стрімко біжать повз мене на волю. Я спостерігаю за ними з вікна. Протягом декількох секунд вони абсолютно змінюються, струшують з себе гніт школи і знову стають жвавими й безпосередніми, якими й слід бути в їхньому віці.

Коли вони сидять переді мною на своїх лавах, вони не справжні. Це або скромники та підлабузники, або лицеміри, або бунтарі. Такими зробили їх сім років школи. Вони прийшли сюди незіпсовані, щирі, невинні, як юні звірята, прийшли просто зі своїх зелених галявин, відірвалися від ігор і мрій. Ними керував ще простий закон усього живого: найпрудкіший і найсиль-ніший ставав у них ватажком, вів за собою інших. Але тижневі порції освіти поступово прищеплювали їм інший, штучний закон: того, хто акуратніше за всіх виїдав свої порції, відзначали, оголошували найкращим. Його товаришам рекомендували брати з нього приклад. Не дивно, що найбільш жваві діти чинили опір. Але вони змушені були підкоритися, бо хороший учень – це раз і назавжди ідеал школи. Але що це за жалюгідний ідеал! На що перетворюються з роками хороші учні! У тепличній атмосфері школи вони квітнуть коротким цвітінням пустоцвіту, а потім назавжди вгрузають у болото посередності й бездарності. Своїм рухом уперед світ зобов'язаний лише поганим учням.

Я дивлюся на дітей, які бавляться. Верховодить сильний і спритний хлопчик, кучерявий Дамгольт; своєю енергією він тримає в руках весь майданчик. Очі іскряться войовничим запалом і задоволенням, усі м'язи напружені, і хлопці беззаперечно підкоряються йому. А через десять хвилин на шкільній лаві цей хлопчина перетвориться на впертого, норовливого учня із вічно не зробленим домашнім завданням, якого навесні напевно залишать на другий рік.