Повернення - Сторінка 31

Коли я подивлюся на нього, він чемно посміхатиметься, а щойно я відвернуся, скривиться; він збреше, не замислюючись, якщо запитаєш, чи переписав він твір, і за першої зручної нагоди плюне мені на штани або підставить кнопку на мій стілець. А найкращий учень (зараз, на волі – це вельми жалюгідна фігура) тут, у класній кімнаті, відразу виростає; коли Дам-гольт не зможе відповісти і, розлючений, приречено чекатиме на свою традиційну двійку, перший учень самовпевнено підніматиме руку. Перший учень усе знає, знає він і це. Але Дамгольт, якого, власне, слід було б покарати, мені в тисячу разів симпатичніший за бліденького зразкового учня.

Я знизую плечима. Хіба під час зустрічі нашого полку в ресторані Конерсманна не було так само? Хіба професія не стала важливішою за людину, хоча раніше все було навпаки? Я хитаю головою. Що ж це за світ, у який ми повернулися?

Голос Дамгольта дзвенить на весь майданчик. Цікаво, чи не дало б навчання кращі результати, якби вчителі ставилися до учнів більш по-товариськи, думаю я? Не знаю, не знаю. Такий підхід, можливо, покращив би стосунки, дозволив би уникнути деяких проблем. Але, по суті, це був би самообман. Я з власного досвіду знаю: молодь прониклива й непідкупна. Вона тримається згуртовано, утворює єдиний фронт проти дорослих. Вона не знає сентиментальності; до неї можна наблизитися, але влитися в її ряди не вдасться. Вигнаний із раю в рай не повернеться. Існує закон вікової різниці. Кмітливий Дамгольт цинічно прийняв би товариське ставлення вчителя і витягнув би з нього вигоду. Не виключено, що й він прив'язався б до вчителя, але це не завадило б йому використовувати вигідність свого становища. Вихователі, яким здається, що вони розуміють молодь, – це мрійники. Юність зовсім не хоче, щоб її розуміли, вона хоче одного: залишатися собою. Дорослий, який занадто завзято нав'язує їй свою дружбу, так само смішний у її очах, як у випадку, якби він начепив на себе дитячий одяг. Ми можемо відчувати те саме, що й молодь, але молодь не відчуває того, що ми. У цьому її порятунок.

Дзвінок. Перерва закінчилася. Дамгольт неохоче стає з кимось у пару перед дверима класу.

Я бреду через село в степ; Вовк біжить попереду. Раптом із якогось двору кулею вилітає собака й кидається на Вовка. Вовк не помітив його наближення, тому собаці вдається звалити його. Наступної миті по землі качається з глухим гарчанням клубок із пилу та зчеплених собачих тіл.

З двору з кийком у руках вибігає селянин і ще здалеку кричить:

– Заради Бога, вчителю, гукніть вашого собаку! Плутон роздере його на шматки!

Я відмахувався.

– Плутоне, Плутоне, ах ти стерво, ах ти проклятий, іди сюди! – схвильовано кричить селянин; захекавшись, підбігає він до собак і намагається розчепити їх. Але запилюжений вихор із відчайдушним гавкотом відкочується метрів на сто далі та знову сплітається в клубок.

– Пропав ваш пес, – стогне селянин і опускає руку з кийком. – Але я кажу вам наперед: платити за нього я не буду. Ви могли покликати його.

– Хто пропав? – перепитую я.

– Ваш пес, – слабким голосом повторює селянин. – Цей триклятий дог загриз уже більше десятка собак.

– Ну, що стосується Вовка, то ми ще подивимося, – кажу я. – Це не просто вівчарка, шановний; це фронтовий пес, старий солдат, зрозуміло?

Стовп пилу розсіюється. Собаки викотилися на галявину. Я бачу, як Плутон намагається насісти на Вовка та вкусити його за спину. Якщо це йому вдасться, то собака мій справді пропав, – дог розчавить йому хребці. Але вівчарка, вертка як вуж, на відстані сантиметра вислизає від свого супротивника і, перекинувшись, знову накидається на дога. Той гарчить і гавкає. Вовк нападає беззвучно.

– Ах, чорт! – бурчить селянин.

Дог обтрушується, підскакує, хапає повітря, люто повертається, знову підскакує – і знову лише клацає зубами в повітрі, здається, ніби дог там один, настільки непомітною є вівчарка. Вона стрибає, як кіт, майже на рівні землі (навичка зв'язкового собаки), прослизає у дога між ніг, кусає його знизу, кружляє навколо нього, женеться за ним, несподівано хапає його зубами за живіт і міцно, не випускаючи, тримає.

З шаленим виттям дог припадає до землі, намагаючись так само схопити Вовка. Але, скориставшись цим, вівчарка вже відпустила свого супротивника і, промайнувши, як тінь, ривком ухопила дога за горло. І лише тепер, коли Вовк міцно тримає дога, який відчайдушно б'ється і качається по землі, я вперше за час цієї сутички чую глухе, злісне гарчання свого собаки.

– Заради Бога, учителю, – кричить селянин, – покличте свого пса! Він роздере Плутона на шматки!

– Я можу кликати його скільки завгодно, він тепер все одно не прийде, – кажу я. – І правильно зробить. Нехай спочатку впорається з цим паршивим Плутоном.

Дог скиглить і скавулить. Селянин піднімає ломаку, щоб відігнати Вовка. Я вириваю її в нього з рук, хапаю його за груди та кричу:

– Не смійте! Ваш пес перший почав!

Я готовий побити його.

На щастя, мені видно, як Вовк раптово залишає дога та мчить до нас: йому здалося, що на мене нападають. Мені вдається перехопити його, інакше селянин залишився б щонайменше без куртки.

За цей час Плутон непомітно зник. Я поплескую Вовка по шиї, заспокоюючи його.

– Та це просто диявол! – бурчить переляканий селянин.

– Так і є, – з гордістю кажу я, – це старий солдат. Такого зачіпати не можна.

Ми йдемо далі. За селом розкинулися спочатку луки, а потім починається степ, укритий ялівцем та курганами. На узліссі березового гаю пасеться стадо овець. У променях призахідного сонця їхні пухнасті спини відливають матовим золотом.

Раптом Вовк рвучко зривається з місця і стрибками мчить до стада. Побоюючись, що він ще розлючений після сутички з догом, біжу за ним, щоб запобігти кривавій бійці.

– Бережись! Стеж за собакою! – кричу я пастухові.

Пастух сміється:

– Та це вівчарка, вона не чіпатиме овець.

– Ні, ні, ви не знаєте, – хвилююся я, – він таких речей не розуміє. Це фронтовий собака!

– Припиніть, – говорить пастух, – вівчарка – це вівчарка, фронтова чи не фронтова – не має значення. Вона нічого їм не зробить. Ось дивіться, ну, подивіться ж! Молодець, пес, чудово! Лови їх, лови!

Я не вірю очам своїм. Вовк, мій Вовк, який у своєму житті не бачив жодної вівці, зганяє докупи стадо, ніби ніколи нічим іншим не займався. Великими стрибками він із гавкотом мчить за двома ягнятами, які відбилися від стада, і заганяє їх назад. Щоразу, коли якась овечка відбігає вбік або зупиняється, він перепиняє їй дорогу та щипає за ноги, тож вона хоч-не-хоч біжить до стада.

– Чудовий пес! – захоплюється пастух. – Бачите, він тільки пощипує їх. Ох, молодець!

Собаку не впізнати. Очі виблискують, розірване вухо теліпається. Він пильно оббігає стадо, і я бачу, як він незвичайно збуджений.

– Куплю вашого собаку не торгуючись, – говорить пастух. – Він упорається зі стадом не гірше за мене. Ви тільки подивіться, як він жене овець до села! Його й учити не треба.

Я не знаю, що зі мною відбувається.

– Вовк, – кличу, – Вовк! – і відчуваю, що зараз заплачу, дивлячись на нього. Адже ось він теж виріс під кулями, а тепер, хоча ніхто ніколи не вчив його, він одразу знаходить своє покликання.

– Сто марок готівкою і на додачу вівцю заколю, – пропонує пастух.

Я мотаю головою:

– Ні за які мільйони. Зрозумів?

Пастух здивовано знизує плечима.

Жорсткі вінички вересу лоскочуть обличчя. Я згинаю їх і кладу голову на руки. Собака спокійно дихає, лігши поруч. Спокій і тиша. І тільки здалеку долинає слабке брязкання дзвіночків: десь пасуться стада.

Вечірнім небом повільно пливуть хмари. Сонце заходить. Темна зелень ялівцю стає густо-брунатною, і я відчуваю, як у далеких лісах тихенько піднімається нічний вітер. Через годину він зашумить і тут, у березовому гайку. Солдатам природа так само близька, як селянам і жителям лісів, – солдати живуть просто неба, вони знають усе про вітри й густий цинамоновий аромат схованих у густому диму вечорів, їм знайомі тіні, які біжать над землею, коли хмари викрадають світло, їм відомі шляхи місяця.

Одного разу, у Фландрії, після шаленої артилерійської атаки, одному пораненому довелося довго чекати, поки прийшла допомога. Ми витратили на нього всі свої перев'язувальні пакети, обмотали його всім, чим могли, але рана продовжувала кровоточити, він просто стікав кров'ю. А за ним, на вечірньому небі, нерухомо стояла величезна хмара, одна-єдина хмара, але це був цілий гірський ланцюг – сліпучо-білий, золотавий і пурпуровий. Хмара розкинулася над розтерзаної бурою землею, нерухомо, випромінюючи світло, а вмирущий лежав, стікаючи кров'ю; між ними було щось споріднене, і мені здавалася незбагненною така байдужа краса на небі, коли помирає людина.

Останні промені сонця фарбують степ зловісним червоним відблиском. Із жалібним криком злітають чайки. Кричить бугай на озері. Я дивлюся на широкий пурпурово-золотистий простір. В одному місці під Готгольстом росло стільки маку, що луки були суцільно червоними. Ми називали їх кривавими, тому що в грозу вони набували тьмяного відтінку щойно пролитої, ще свіжої крові. Там збожеволів Келер, коли ми одного разу, світлої ночі, змучені та втомлені, проходили повз поле.

У непевному світлі місяця луки здалися йому озерами крові, і він усе рвався туди.

Мене морозить, і я піднімаю очі. Що це означає? Чому ці спогади стали так часто повертатися? І якісь вони дивні, насправді все було інакше. Чи не тому це, що я занадто багато буваю сам?

Вовк ворушиться і гавкає уві сні верескливо та глухо. Можливо, йому сниться стадо? Я довго дивлюся на нього. Потім буджу, і ми повільно бредемо назад.

Сьогодні субота. Я зайшов до Віллі запитати, чи не поїде він зі мною в неділю до міста. Але Віллі й чути не хоче.

– Завтра у нас фарширована гуска, – говорить він, – цього я ніяк не можу пропустити. А тобі навіщо в місто?

– Мені дуже важко тут у вихідні, – кажу я.

– Не розумію тебе. Тут так годують!

Я їду сам. Увечері з якоюсь невизначеною надією йду до Вальдмана. Там дуже весело. Деякий час тиняюся з місця на місце та придивляюся до публіки. У залі товчеться багато зовсім молодих хлопців, яких війна не встигла зачепити. Вони са-мовпевнені й знають, чого хочуть. Усе для них із самого початку ясно, і мета в них одна – успіх.