Повернення - Сторінка 32

Практичності в цих хлопців набагато більше, ніж у нас, хоча вони й молодші.

Серед пар, які танцюють, помічаю граційну фігурку худенької швачки, з якою я виграв приз за ванстеп. Запрошую її на вальс і вже не розлучаюся з нею. Днями я отримав платню, тому замовляю кілька пляшок солодкого червоного вина. Ми повільно розпиваємо його, і що більше я п'ю, то сильніше опановує мене якийсь дивний смуток. Як говорив тоді Альберт? Потрібно мати близьку людину – здається, так?

Замислено прислухаюся до дівчини; вона щебече, як ластівка, – про подруг, про поштучну оплату за білизну, яку вона шиє, про нові танці та ще про тисячі різних дрібниць. Якби за штуку білизни платили на двадцять пфенігів більше, вона могла б обідати в ресторані і була б цілком задоволена. Я заздрю ясності та простоті її існування і все розпитую та розпитую. Мені хотілося б кожного, хто тут сміється й тішиться, розпитати про його життя. Може, я дізнався б що-небудь таке, що допомогло б мені жити.

Потім я проводжаю мою ластівку додому. Вона живе під самим дахом сірого густозаселеного будинку. Біля під'їзду ми зупиняємося. У своїй долоні я відчуваю тепло її руки. Смутно біліє в мороці її обличчя. Людське обличчя, рука, що криє в собі тепло й життя.

– Дозволь мені піти з тобою, – кажу я гаряче, – дозволь.

Ми обережно крадемося скрипучими сходами нагору. Я запалюю сірник, але дівчина негайно задуває його, бере мене за руку й веде за собою.

Вузенька кімнатка. Стіл, брунатний диван, ліжко, кілька картин на стінах, у кутку швейна машина, очеретяний манекен і кошик із недошитою білизною.

Дівчина швиденько дістає спиртівку й готує чай із яблучних шкірок і вже з десяток разів заварених і висушених чайних листків. Дві чашки, її сміх, трохи лукаве личко, зворушливо-блакитна сукня, привітна бідність кімнати, ластівка, єдине надбання якої – її юність. Сідаю на диван. Невже так починається кохання? Так легко, наче це гра? Для цього потрібно, мабуть, перестрибнути через самого себе.

Ластівка дуже мила, і, мабуть, так уже повелося в її маленькому житті, що хто-небудь приходить, бере її в обійми і йде геть; швейна машина дзижчить, приходить інший, ластівка сміється, ластівка плаче, і все шиє і шиє. Вона накидає на машинку маленьку строкату ковдру, і робоча сталева тварина перетворюється на гірку червоних і синіх шовкових квітів. Ластівка не хоче, щоб їй нагадували про її день. Вона згортається клубочком у мене на грудях і говорить, муркоче, шепоче, наспівує; у своїй легенькій сукні вона така худа й бліда, трохи недогодована; вона настільки легка, що її можна на руках перенести на ліжко, на залізне похідне ліжко; обличчя її таке зворушливе, коли вона, віддаючись, міцно обіймає мою шию руками й зітхає, і посміхається, дитя із заплющеними очима, і знову зітхає, і тремтить, і шепоче щось, і дихає глибоко, і злегка скрикує, бо я не відриваючись дивлюся на неї, я б хотів бути таким же, і я мовчки запитую себе: "Може, це воно?" А потім ластівка обсипає мене безліччю ласкавих імен і з сором'язливою ніжністю горнеться до мене, а коли я йду й запитую: "Ти щаслива, ластівко?" – вона цілує мене багато-багато разів, і показує різні міни, і махає мені, і киває, киває, киває.

А я спускаюся зі сходів нескінченно здивований. Вона щаслива; як мало їй потрібно! Цього я не можу зрозуміти. Хіба вона, як і до нашої зустрічі, не продовжує бути недоступною мені істотою, життям у собі, в яке я не можу проникнути? І хіба вона не залишилася б такою ж, навіть якби я палко кохав її? Ах, любов – факел, що летить у безодню, і тільки цієї миті можна побачити всю глибину цієї безодні!

Я минаю вулицю за вулицею, прямую до вокзалу. Ні, все це не те, не те. Відчуваєш себе ще більш самотнім.

III

Настільна лампа окреслює на столі жовте коло. Переді мною пачка синіх зошитів. Поруч – пляшечка з червоним чорнилом. Я переглядаю зошит, підкреслюю помилки, вкладаю промокальний папір і беру наступний зошит.

Потім встаю з-за столу. І це життя? Ось ця монотонна зміна днів і годин? Як мало, по суті, вона заповнює мій мозок. Занадто багато часу залишається для роздумів. Я сподівався, що одноманітність заспокоїть мене. Але від неї тільки тривожніше. Як нескінченно тягнуться тут вечори!

Я проходжу через сіни. У напівтемряві пирхають і постукують копитами корови. Поруч, збираючись доїти, зігнулися на низеньких табуретках служниці. Кожна сидить наче в окремій клітці, стінами для якої служать темні плямисті тіла тварин. У теплих випарах корівника блимають слабкі вогники, тонкими цівками бризкає у відра молоко, і груди дівчат під блакитними ситцевими сукнями підстрибують у такт. Доярки піднімають голови, посміхаються, зітхають, показуючи свої здорові білі зуби. Очі їхні блищать у напівтемряві. Пахне сіном і худобою.

Постоявши трохи біля дверей, повертаюся і йду до себе. Сині зошити лежать під лампою. Вони завжди будуть так лежати. Невже і я завжди буду сидіти тут, і непомітно насунеться старість, а там і смерть? Мені хочеться спати.

Повільно пливе над дахом сараю червоний диск місяця, кидаючи на підлогу тінь від віконної рами – кривий чотирикутник із хрестом посередині; місяць піднімається вище, і хрест поступово пересувається; через годину тінь заповзе на ліжко й опуститься мені на груди.

Я лежу на великій селянській перині в синю та червону клітинки та марно намагаюсь заснути. Часом повіки мої злипаються, і я миттєво провалююся в якусь безодню, але в останню мить здригаюся від раптового страху, прокидаюся і знову чую, як б'є годинник на церковній вежі, і чекаю, чекаю, перевертаюся з боку на бік.

Закінчується тим, що я встаю, одягаюся, вилажу через вікно, витягую за собою собаку, стрибаю на землю і біжу в степ. Місяць світить, свистить у вухах повітря, і широко стелиться попереду рівнина. Темніє полотно залізниці.

Сідаю під кущем ялівцю. Трохи згодом на лінії спалахує ланцюг сигнальних вогнів. Підходить нічний поїзд. Тихим металевим дзвоном гудуть рейки. Фари локомотива, блиснувши на горизонті, женуть перед собою хвилю світла. Поїзд мчить повз мене, усі вікна освітлені, і на мить купе з ув'язненими в них валізами й людськими долями пролітають зовсім близько від мене, й ось їх уже відносить все далі й далі, знову поблискують у нічний вогкості рейки, і лише десь далеко зловісно світять, не кліпаючи, як вогняні очі, червоні ліхтарі на останньому вагоні.

Місяць жовтіє і світить чимраз яскравіше, я біжу крізь блакитні сутінки березового гаю, з гілок на потилицю мені бризкають дощові краплі, я зашпортуюся об коріння й каміння; коли я повертаюся, вже видніється свинцевий світанок. Лампа все ще горить. Я у відчаї оглядаю кімнату. Ні, цього я не витримаю.

Якби я був років на двадцять старшим, я, може, змирився б і звик, але не зараз.

Утомлений і знесилений, безуспішно намагаюся роздягнутися. Сон валить мене з ніг. І, засинаючи, я все ще стискаю кулаки – ні я не здамся, я ще не здамся.

І знову провалююся кудись у безодню й обережно пробираюсь уперед. Повільно – сантиметр за сантиметром. Сонце горить на жовтих схилах, цвіте дрік, спека й тиша в повітрі, на горизонті аеростати й білі хмаринки – розриви зенітних снарядів. На рівні мого шолома колишуться червоні пелюстки маку.

Слабкий, ледь помітний шерех долинає крізь чагарі з протилежного боку. І знову – тихо. Я чекаю. Жучок із золотисто-зеленими крильцями повзе по стеблу ромашки. Щупальцями перебирає він зубчасті пелюстки. І знову в полудневій тиші – ледь чутний шелест. Ось понад кущами виринув край шолома. Під ним – чоло, світлі очі, твердо окреслений рот; очі уважно оглядають місцевість і повертаються до білого аркуша блокнота. Не підозрюючи небезпеки, людина робить рисунок ферми, яка знаходиться навпроти.

Я витягаю гранату. Повільно, дуже повільно. Нарешті вона біля мене. Лівою рукою зриваю кільце, беззвучно цілюся і кидаю гранату в кущі ожини. Граната описує пласку дугу, а я зіслизаю назад у яму, щільно притискаються до землі, зариваюся обличчям у траву й відкриваю рот.

Гуркіт вибуху рве повітря, вихором кружляють осколки, лунає крик – протяжний, божевільний, повний жаху. У руці в мене приготована друга граната, і я спостерігаю з прикриття. Англієць лежить на відкритому місці, обидві гомілки в нього відірвані, кров так і струмує фонтаном. Розмотані, тягнуться за ним довгі онучі, як розпущені стрічки; він лежить на животі, руками немов гребе по траві, рот його широко розкритий, він кричить.

Англієць кидається з боку в бік і раптом помічає мене. Упираючись руками в землю, здиблений, як тюлень, він кричить мені щось і помирає, стікає кров'ю. Потім червоне обличчя його блідне і немов западає, погляд гасне, очі й рот перетворю-ються на темні провалля вмирущого людського обличчя, воно повільно схиляється до землі й падає в ромашки. Кінець.

Я відсуваюсь, хочу поповзти назад до наших окопів, але озираюся ще раз. Що це? Небіжчик ожив, він встає, збирається бігти за мною. Я витягую другу гранату й кидаю в нього. Граната падає за метр від нього, відкочується вбік, лежить – я рахую, рахую. Чому вона не вибухає? Небіжчик тепер стоїть, оголивши у страшній усмішці ясна, я кидаю ще одну гранату. Знову немає вибуху. А той уже зробив кілька кроків, він біжить на своїх обрубках, посміхається, тягне до мене руки. Я кидаю останню гранату. Вона потрапляє йому в груди, але він змахує її, я зірвався, хочу бігти, але коліна розм'якли, як масло, не слухаються, я волочу ноги нескінченно повільно, вони наче прилипли до землі, я відриваю їх, кидаюся вперед, уже чую за собою важке дихання переслідувача, руками підхоплюю ноги, які підкошуються. Але ззаду вже вчепилися мені в шию дві руки, притискаючи мене до землі, небіжчик колінами стає мені на груди, підбирає онучі, які волочаться слідом, намотує їх мені на шию. Я повертаю голову, напружую всі м'язи, кидаюся вправо, намагаючись уникнути петлі. Поштовх, душить тупий біль у горлі, небіжчик тягне мене просто до вапняної ями, він штовхає мене вниз, я втрачаю рівновагу, але намагаюся втриматися, я ковзаю, падаю, кричу, падаю довго, нескінченно довго, кричу, б'юся, кричу.

Велетенськими шматками розколюється морок під моїми руками, які шкребуть порожнечу, щось із тріском падає біля мене, я натикаюся на камені, виступи, залізо.