Повернення - Сторінка 33

Нестримно рветься з моїх грудей крик, дикий, пронизливий, я не можу зупинити себе, у крик мій вплітаються якісь вигуки, хтось стискає мені руки, я когось відштовхую, хтось наступає на мене, мені вдається схопити гвинтівку, я намацую прикриття, хапаю ворога за плечі, пригинаю до землі та кричу, кричу; потім – наче гострий ніж блиснув і розрубав вузол: Біркгольц! І знову: Біркгольц! Я зірвався; прийшла допомога, я повинен пробитися за будь-яку ціну, вириваюся, біжу, дістаю удар по колінах, провалююся в м'яку яму, на світло, у яскраве трепетне світло. Біркгольц!

Біркгольц! Тільки крик мій усе ще відлунює у просторі. Але ось обірвався і він.

Біля мене стоять господар і господиня. Я лежу поперек ліжка, ноги звісилися на підлогу, наймит міцно тримає мене, я стискаю в руці палицю, немов гвинтівку; мабуть, я в крові; ні, це собака лиже мені руку.

– Учителю, – тремтячим голосом каже господиня, – що з вами?

Я нічого не розумію.

– Як я потрапив сюди? – хрипко питаю я.

– Учителю, послухайте, учителю! Прокиньтеся! Вам щось наснилося.

– Наснилося? – питаю я. – По-вашому, все це мені наснилося? – Я починаю реготати, реготати так, що мене всього трясе, так, що мені стає боляче. Я регочу, регочу безупинно.

І раптом сміх мій обривається.

– Це був англійський капітан, – шепочу я, – той самий, який тоді…

Наймит потирає подряпану руку.

– Вам щось наснилося, учителю, і ви впали з ліжка, – говорить він. – Ви нічого не чули й мало мене не вбили.

Я не розумію, про що він говорить, відчуваю нескінченну слабкість і повну знемогу. Раптом помічаю, що палиця все ще в мене в руках. Відставляю її і сідаю на ліжко. Собака притуляється до моїх ніг.

– Дайте мені склянку води, тітонько Шомакер, і лягайте спати.

Але сам я не лягаю більше, а закутуюсь у ковдру та сідаю біля столу. Світло не гашу.

Так я сиджу довго-довго, нерухомо та з відсутнім поглядом, – тільки солдати можуть так сидіти, коли вони на самоті. Поступово починаю відчувати якийсь неспокій, немов у кімнаті ще хтось є. Я відчуваю, як повільно, без найменшого зусилля з мого боку, до мене повертається здатність дивитися й бачити. Розплющую очі й бачу, що сиджу прямо навпроти дзеркала над рукомийником. З нерівного скла дивиться на мене обличчя, все в тінях, з темними западинами очей. Моє обличчя.

Я встаю, знімаю дзеркало з гака та ставлю його в кут склом до стіни.

Настає ранок. Я йду до себе в клас. Там, слухняно склавши руки, вже сидять малюки. У їхніх великих очах ще живе боязке здивування дитинства. Вони дивляться на мене так довірливо, з таким сподіванням, що в мене стискається серце.

Ось я стою перед вами, один із сотень тисяч банкрутів, чиї віру та сили зруйнувала війна. Стою і відчуваю, наскільки ви енергійніші, наскільки міцнішими нитками пов'язані з життям. Ось стою я перед вами, ваш учитель і наставник. Чого мені вчити вас? Розповісти вам, що через двадцять років ви перетворитеся на калік зі спустошеними душами, що всі ваші бажання будуть безжально витравлені, поки з вас робитимуть стадо сірих посередностей? Розповісти вам, що вся освіта, вся культура, вся наука – не що інше, як жорстоке знущання, поки люди в ім'я Господа Бога й гуманності випускають одне на одного отруйні гази, залізо, порох і вогонь? Чого ж мені вчити вас, маленькі створіння, вас, які тільки й залишилися чистими в ці жахливі роки?

Чого я можу навчити вас? Показати вам, як зривають кільце з ручної гранати та кидають її в людину? Показати вам, як заколюють людину багнетом, вбивають прикладом або саперною лопатою? Показати, як скеровують дуло гвинтівки на таке незбагненне чудо, як груди, які дихають, легені, які пульсують, серце, що б'ється? Розповісти, що таке правець, розкритий спинний мозок, зірваний череп? Описати вам, як виглядає розбризканий мозок, розтрощені кістки, нутрощі, які вилазять назовні? Зобразити, як стогнуть, коли куля влучає у живіт, як хриплять прострілені легені та який свист виривається з горла в поранених у голову? Крім цього я нічого не знаю! Крім цього, я нічого не навчився!

Або підвести вас до зелено-сірої географічної карти, провести по ній пальцем і сказати, що тут було вбито любов? Пояснити вам, що книги, які ви тримаєте в руках, – це сіті, якими виловлюють ваші довірливі душі, щоб запроторити їх у густі зарості фраз, у колючий дріт фальшивих понять?

Ось я стою перед вами, заплямований, винний, і не вчити, а молити вас хотілося б мені: залишайтеся такими, які ви є, і не дозволяйте роздувати тепле сяйво вашого дитинства в гостре полум'я ненависті! Ваше чоло ще овіяне диханням непорочності – не мені вчити вас! За мною ще женуться криваві тіні минулого – хіба смію я хоча б наблизитися до вас? Чи не повинен сам я спочатку знову стати людиною?

Я відчуваю, як увесь стискаюся, перетворююся на камінь, готовий розсипатися в пісок. Повільно опускаюся на стілець і ясно усвідомлюю: я більше не можу тут залишатися. Намагаюся зібратися з думками, але марно. Лише через кілька хвилин заціпеніння минає. Я встаю.

– Діти, – насилу кажу я, – діти, ви можете йти. Сьогодні занять не буде.

Малюки дивляться на мене: не розуміють, що це за жарти.

– Так, так, діти, це правда. Ідіть бавитися. Ви можете сьогодні цілий день гратися в лісі. Біжіть у ліс або бавтеся вдома зі своїми собаками й котами. До школи прийдете тільки завтра.

І діти з шумом кидають свої пенали в ранці й тісняться до виходу, щебечуть і не тямлять себе від радості.

Я йду до себе, пакую валізу й вирушаю до сусіднього села попрощатися з Віллі. Він сидить біля вікна без куртки та вчиться грати на скрипці п'єсу "Все оновлює чудесний травень". На столі – щедрий сніданок.

– Це сьогодні третій, – із задоволенням повідомляє Віллі. – Я помітив, що можу їсти про запас, як верблюд.

Кажу йому, що збираюся сьогодні ввечері виїхати. Віллі не з тих, хто багато розпитує.

– Знаєш, Ернсте, що я тобі скажу, – замислено вимовляє він, – нудно тут, це правда, але поки так годують, – він показує на накритий стіл, – мене з цієї стайні Песталоцці й десятком коней не витягнеш.

Він лізе під диван і дістає звідти ящик із пивом.

– Струм високої напруги, – посміхається він, тримаючи етикетку на світлі.

Я довго дивлюся на Віллі.

– Ех, брате, хотів би я бути таким, як ти! – кажу я.

– Ну ще б пак! – він посміхається і з тріском відкорковує пляшку.

Коли я виходжу з дому, щоб іти на вокзал, з сусіднього двору вибігають кілька дівчаток із вимазаними обличчями й бантиками в косичках. Вони щойно поховали в саду крота й помолилися за нього. Вони вітаються зі мною кніксеном і потискають на прощання руки:

– До побачення, пане вчителю.

ЧАСТИНА VI

І

– Ернсте, мені треба поговорити з тобою, – звертається до мене батько.

Легко уявити собі, що він скаже далі. Уже кілька днів він ходить навколо мене із заклопотаним обличчям і робить багатозначні натяки. Але досі мені вдавалося ухилятися від розмови – я мало буваю вдома.

Ми йдемо в мою кімнату. Батько вмощується на диван і уважно розглядає оббивку.

– Нас турбує твоє майбутнє, Ернсте.

Я знімаю з книжкової полиці ящик сигар і пропоную йому закурити. Обличчя в нього трохи проясняється: сигари хорошої марки, мені дав їх Карл, а Карл букового листя не курить.

– Ти справді відмовився від місця вчителя? – запитує батько.

Я киваю.

– Чому ти це зробив?

Я знизую плечима. Як йому пояснити? Ми з ним абсолютно різні люди й досі знаходили спільну мову тільки завдяки тому, що між нами взагалі не було жодних стосунків.

– Що ж буде далі? – продовжує він допитуватися.

– Щось та й буде, – кажу я, – яка різниця, що саме.

Він перелякано дивиться на мене й починає говорити про хорошу, гідну поваги професію, про просування вперед на обраному терені, про місце в житті. Я слухаю його з почуттям розчулення та нудьги та думаю: як дивно, що ось ця людина – мій батько, який колись розпоряджався моїм життям. Але захистити мене від жахів війни він не міг, він навіть не міг би допомогти мені в казармі, де будь-який унтер-офіцер був сильнішим за нього. Мені довелося самому все долати, і було абсолютно байдуже, є в мене батько чи ні.

Коли батько скінчив говорити, я налив йому чарку коньяку.

– Бачиш, батьку, – кажу я, сідаючи поруч із ним на диван, – можливо, ти й маєш рацію. Але я навчився жити в печері, виритій під землею, і задовольнятися скоринкою хліба з порожньою юшкою. Мені вистачало, щоб не стріляли, і я вже був задоволений. Який-небудь напіврозвалений барак здавався мені палацом, а мішок, набитий соломою, – райським ложем. Зрозумій мене! Одне те, що я живий і навколо немає стрілянини, мене поки що цілком задовольняє. На скромний шматок хліба я якось зароблю, а для всього іншого – ціле життя попереду.

– Так, але ж це не життя, – заперечує батько, – це позбавлене сенсу існування.

– Як на чий погляд, – кажу я. – А по-моєму, не життя, це якщо в підсумку тільки й можеш сказати, що ти тридцять років поспіль, день у день, заходив в одну й ту саму класну кімнату або в одну й ту саму контору.

З подивом вислухавши мене, батько каже:

– Однак я, наприклад, двадцять років ходжу на картонну фабрику й досягнув, як бачиш, того, що став самостійним майстром.

– А я нічого не хочу досягати, батьку, я просто хочу жити.

– І я прожив своє життя правильно й чесно, – каже він не без гордості, – недарма ж мене обрали в правління союзу ремісників.

– Тішся, що життя твоє пройшло так спокійно, – відповідаю я.

– Але ти ж повинен робити хоч щось, – наполягає батько.

– Зараз я можу піти на службу до одного мого фронтового товариша, він запропонував мені працювати в нього, – кажу я, щоб заспокоїти батька. – На життя зароблю.

Він докірливо хитає головою:

– І задля цього ти відмовляєшся від прекрасного місця?

– Мені вже не раз доводилося від чогось відмовлятися, батьку.

Він сумно пахкає сигарою:

– А в старості ти б мав право на пенсію.

– Ех, – кажу я, – хто з нас, солдатів, доживе до шістдесяти років? У наших кістках засіло стільки всякої гидоти, що це неодмінно дасть себе відчути рано чи пізно. Ми точно повмираємо раніше. При всьому бажанні ніяк не можу собі уявити, що доживу до шістдесятирічного віку. Я занадто часто бачив, як помирають у двадцять років.

У задумі, покурюючи сигару, дивлюся на батька.