Пригоди Гекльберрі Фіна - Сторінка 21

Річ у тім, що малярка хотіла спочатку подивитися, як же воно буде найкраще, а всі зайві руки мала потім стерти, але, як я вже казав, вона померла, перш ніж вирішила це питання, і тепер картина висіла у головах ліжка в її кімнаті, і кожного дня її народження картину прикрашали квітами. Весь інший час її було запнуто завісочкою. І хоча жінка на тому малюнку мала досить приємне обличчя, але зайві руки робили її подібною до павука,— так я собі думав.

Ця дівчинка за життя завела собі альбом і наклеювала туди вирізані з "Пресвітеріанського оглядача" некрологи, повідомлення про похорони, замітки про нещасливі випадки та про довготерплячих страдників, і щоразу сама складала про них вірші. То були дуже гарні віршики. Ось що, наприклад, написала вона про хлопчика, на ім՚я Стівен Даулінг Ботс, який упав у криницю й потонув.

ОДА НА СМЕРТЬ СТІВЕНА ДАУЛІНГА БОТСА

Чи занедужав Стівен?

Чи вмер він від хвороби?

І чи тужив хто з близьких,

Ридаючи над гробом?

Ні, ні!.. Послала доля

Всім рідним тяжче горе...

І як не голосили,

Та вмер Ботс не від кору!

Не свинка люта сіла

Йому враз поза вухом.

І не гарячка вбила

Його отруйним духом.

Й жіночі всі принади

Його не чарували.

Ані різачка в шлунку

Йому не дошкуляла.

О ні!.. Не плачте гірко,-

Ось слухайте, що сталось!

Упав Стів у колодязь,

І з ним душа розсталась.

Й хоч витягли бідаху,

Та вже заклякло тіло.

Туди, де вічний спокій,

Душа його злетіла.

Якщо Еммеліна Гренджерфорд уміла складати такі вірші, коли ще не мала чотирнадцяти років, то ви можете собі уявити, що вона могла б створити згодом! Бак казав, що вірші просто вилітали з неї. Вона навіть і не замислювалась над ними. Він казав, що вона ото накидає рядок, а якщо не може добрати до нього рими, то закреслює, напише новий і строчить, і строчить... Вона не перебирала й залюбки складала вірші про що завгодно, аби воно було сумне. Бувало, якийсь чоловік, чи жінка, чи дитина ще сконати не встигнуть, а вона вже тут із готовим віршиком. Вона називала ті вірші "даниною небіжчикові". Сусіди казали, що перший завжди приходив лікар, потім Еммеліна, а вже після неї трунар; трунареві тільки один раз пощастило випередити Еммеліну, та й то через те, що вона ніяк не могла підібрати рими до прізвища небіжчика, якого звали Вістлер. Відтоді вона якось одразу змінилася, хоч і не скаржилася ні на яку хворобу, але почала сохнути й марніти та так невдовзі й померла. Бідолашне створіння! Я часто заходив до її кімнати, діставав її старенького альбома та перечитував його, особливо коли її малюнки починали мене дратувати і я трошки на неї злостився. Вся родина Гренджерфордів припала мені до серця, і ті, що померли, і ті, що жили, і я не хотів, щоб поміж нами перебіг чорний кіт. Бідна Еммеліна писала за життя вірші для всіх небіжчиків, і мені здавалося несправедливим, що тепер, коли вона померла, нема кому про неї написати! Я сам був спробував видушити з себе якого віршика, але нічого з того не вийшло.

Господарі держали кімнату Еммеліни дуже чисто й охайно, і всі речі були розміщені так, як їй за життя подобалось, і ніхто ніколи, звісно, там не спав. Стара пані завжди порядкувала в тій кімнаті сама, хоча в домі було повно негрів; вона раз у раз сиділа там за шитвом і майже завжди читала там Біблію.

Ну, добре, але ж я ще не скінчив про вітальню; там на вікнах висіли чудові завіси: білі, з різними малюнками — замки з мурами, обвитим плющем, та худоба на водопої. У вітальні стояло стареньке піаніно, звук якого нагадував брязкіт бляшаних тазів, проте мені приємно було слухати, коли панночки виспівували "Все скінчено між нами" або грали "Бій під Прагою". Стіни в кімнатах були потиньковані, на підлогах майже скрізь лежали килими, а знадвору будинок був чисто побілений.

Будинок був з двох половин, а поміж ними зробили дах і настелили підлогу; отож іноді там накривали стіл до обіду, і те місце було прохолодне і дуже затишне. Нічого не могло бути краще! Та ще й готували в них дуже смачно, а страв — скільки душа бажає.

Розділ XVIII

Полковник Гренджерфорд був джентльмен, справжній джентльмен з голови до п՚ят; така ж і сім՚я його вдалася. Був він, сказати б, доброї породи, а для людини це так само важливо, як і для коня, казала Дугласова вдова, а ніхто не заперечував, що в її жилах текла найаристократичніша кров у цілому нашому місті; та й батько мій також це казав, хоча вся його родина — кумового наймита дитина. Полковник Гренджерфорд усім узяв — і стрункий, і ставний, обличчя мав смагляве, але разом з тим бліде, без найменших ознак рум՚янців на щоках; щоранку він старанно голив своє сухорляве обличчя; в нього були надзвичайно тонкі губи й тонкі ніздрі, горбатий ніс і густі брови, а очі чорні, як смола, й такі глибокі, що, здавалося, дивилися на тебе з печери. Чоло в нього було високе, а волосся — сиве, пряме і спадало на плечі. Руки — худі, з довгими пальцями. Він щодня надягав чисту сорочку та полотняний костюм такий сліпучо-білий, що аж очі різало, а по неділях убирався в синій фрак із мідними гудзиками. Він ніколи не розлучався з паличкою червоного дерева, прикрашеною срібною головкою. В ньому не було й сліду легковажної жартівливості, і говорив він стиха. Завжди був такий добрий, що й сказати годі,— кожен відразу те відчув і мав до нього довір՚я. Часом він усміхався, і було дуже приємно на те дивитися; а вже коли, бува, випростається, як травневий стовп, та почне кидати з-під кошлатих брів блискавиці, то спершу хотілося видряпатися на дерево, а звідтіля вже питати, в чому річ. Йому ніколи не доводилося нагадувати будь-кому про пристойність: в його присутності всі поводились як слід. Кожен щиро тішився з його товариства; він був для всіх наче сонячний промінь — здавалося, немов усе навколо яснішає, тільки-но він з՚являвся. Коли обличчя його затьмарювалося,— то це тривало всього півхвилини, і того було досить; потім цілий тиждень уже йшло як по маслу.

Коли він зі своєю старенькою дружиною входив уранці до їдальні, вся сім՚я схоплювалася зі стільців, усі бажали їм доброго ранку й не сідали доти, доки не сядуть вони. Тоді Том із Бобом ішли до буфета, де стояла карафка, й наповнювали склянку віскі та передавали батькові, а той тримав її в руці, поки Том із Бобом і собі наллють; а тоді сини вклонялися й казали: "За ваше здоров՚я, тату! За ваше здоров՚я, матусю!" — а полковник з полковницею злегка кивали головою й дякували, і всі троє пили; після того Боб і Том наливали ложку води на цукор і трошечки віскі чи яблунівки на денце своїх склянок і давали мені й Бакові, і ми також пили за здоров՚я старого подружжя.

Боб був найстарший, за ним ішов Том; обидва високі, вродливі, плечисті, з засмаглими обличчями, довгим чорним волоссям та чорними очима. Вони вдягалися в усе біле від голови й до п՚ят, як і полковник, і носили крислаті панами.

Ще була міс Шарлотта — років двадцяти п՚яти, висока, горда, велична, але страшенно добра, якщо її не дратували; коли ж розгнівається та гляне — ну чисто як її батько,— тобі зі страху аж у п՚ятах коле. Вона була красуня.

Її сестра, міс Софія, теж була красуня, але вдача в неї була ніжна й лагідна, наче в голубки; їй тільки-но сповнилося двадцять.

Кожне з них мало собі негра для послуг. Бак також. Мій негр байдикував, бо я не звик до того, щоб мені слугували, зате Баковому доводилося тяжко — він не присідав годинами.

Отака була тепер їхня сім՚я, а раніше було ще троє синів — їх усіх трьох убили — та Еммеліна, що померла.

У старого джентльмена було багато ферм та понад сотню негрів. Часом із околиць наїздило чимало гостей верхи, миль за десять, за п՚ятнадцять звідси, та й гостювали в нас яких п՚ять-шість днів, все бенкетували, каталися човнами по річці, вдень гуляли в лісі, а ввечері танцювали в господі. Здебільшого це були родичі. Чоловіки приїздили в гості зі своїми рушницями. То все було пишне панство, запевняю вас.

Тут же поруч жив іще один аристократичний рід, п՚ять чи шість сімей — переважно Шепердсони на прізвище. Всі вони були так само добре виховані, такі ж шляхетні, заможні й високородні, як і Гренджерфорди. Шепердсони й Гренджерфорди тримали спільну пристань, що містилася за дві милі вище нашого дому; часом, коли я бував на пристані з моїми хазяями, то стрічав там декого з Шепердсонів верхи на чудових конях.

Якось, полюючи з Баком у лісі, ми почули раптом, що наближається кінський тупіт. Ми саме переходили через дорогу. Бак гукнув:

— Мерщій! Тікаймо до лісу!

Ми сховалися, а потім із-за кущів стали стежити за дорогою. Невдовзі з՚явився вродливий юнак, схожий на військового; він намагався стримати свого коня, який усе поривався йти галопом. Рушниця вершника лежала впоперек луки. Я вже не раз його бачив. То був молодий Гарні Шепердсон. Враз Бакова рушниця стрельнула коло самісінького мого вуха, й Гарні зірвало капелюха з голови. Він ухопив свою рушницю й поскакав просто до того місця, де ми ховалися. Але ж ми на нього не чекали й кинулися через ліс навтікача. Ліс був не дуже густий, і я раз у раз обертався, щоб глянути, чи не загрожує мені куля, і двічі бачив, як Гарні прицілився в Бака з рушниці, та за хвилину повернув назад у той бік, звідки й прискакав,— мабуть, щоб підняти капелюха; так я гадаю, хоч сам того не бачив. Ми мчали, не спиняючись, аж поки опинилися вдома. Очі в старого джентльмена блиснули на мить — мабуть, від задоволення, подумав я,— а потім обличчя його немов пом՚якшало, і він промовив досить лагідно.

— Не подобається мені та стрілянина з-за кущів. Чому ти не вийшов на дорогу, мій хлопче?

— Шепердсони ніколи того не роблять, батьку. Вони використовують усяку слушну нагоду.

Міс Шарлотта підвела голову й тримала її гордо, наче королева, поки Бак розповідав нашу пригоду; ніздрі її роздималися, очі блищали. Обидва старші брати спохмурніли, проте не зронили й слова. Міс Софія зблідла, але рум՚янці знову вернулися на її щоки, коли вона почула, що Гарні лишився цілий.

Зустрівшись після того з Баком сам на сам під деревами коло клунь, я запитав:

— Ти справді хотів його вбити, Баку?

— Ну певно, що так.

— Що ж він тобі зробив?

— Він? Анічогісінько він мені не зробив.

— Отакої! То за що ж ти хотів його вбити?

— Ані за що! Просто через нашу криваву помсту.

— А що воно за штука, та родова помста?

— Ото! Де ж тебе такого виховували? Невже ти й справді не знаєш, що таке родова помста?

— Зроду про те не чував.