Сага про Форсайтів - Сторінка 22

Сомс зауважив:

— Чому в нас нема іспанських оливок?

Але ніхто не відповів.

Оливки забрали. Піднявши свій бокал, Джун попросила:

— Прошу, налийте мені води.

Їй налили води. Принесли срібний таріль з німецькими сливами. Настала довга пауза. Всі зосереджено їли сливи.

Босіні лічив кісточки:

— Скоро — не скоро, завтра...

Айріні тихо закінчила:

— Ніколи. Сьогодні так гарно заходило сонце. Небо й досі наче рубінове — аж очі вбирає!

Босіні відповів:

— А вгорі темрява.

Їхні очі зустрілися, і Джун зневажливо вигукнула:

— Звичайнісінький лондонський захід!

Подали єгипетські сигарети в срібній скриньці. Сомс, беручи сигарету, запитав:

— Коли починається вистава?

Ніхто йому не відповів; принесли турецьку каву в емальованих чашечках.

Замислено усміхаючись, Айріні сказала:

— От якби...

— Якби що?— спитала Джун.

— Якби завжди була весна!

Подали бренді, воно було безбарвне, старе.

Сомс сказав:

— Босіні, раджу вам випити бренді.

Босіні випив чарку; всі повставали.

— Покликати вам кеб?— запитав Сомс.

Джун відповіла:

— Не треба, Білсон, принесіть, будь ласка, мою мантилью.

Принесли мантилью.

Айріні, стоячи біля вікна, стиха мовила:

— Який чудовий вечір! Уже засвітилися зорі!

Сомс докинув:

— Бажаю вам приємно провести вечір.

Джун відповіла з порога:

— Дякую. Ходімо, Філе.

Босіні озвався:

— Я йду.

Сомс глузливо посміхнувся й сказав:

— Нехай вам щастить!

Айріні, стоячи на порозі, дивилася їм услід. Босіні гукнув:

— На добраніч!

— На добраніч!— відповіла вона тихо...

В омнібусі Джун сказала нареченому, що хоче нагору, на свіже повітря; вона сиділа мовчки, підставивши обличчя подихам вітру.

Кучер обернувся був разів зо два, маючи намір заговорити, але передумав. Дуже весела пара! У жилах його теж грала весняна кров; йому кортіло дати вихід своїм почуттям, і він клацав язиком, вимахував батогом, повертаючи коней — навіть вони, бідолахи, вчули весну і з півгодини весело вицокували копитами по бруку.

Ожило все місто: дерева, вбравшися в молоду зелень, простягли назустріч леготу своє гілля, ніби чекали від нього якогось дарунка. Щойно засвічені ліхтарі розганяли сутінки, й обличчя перехожих блідли в їхньому сяйві, а у високості по пурпуровому небу швидко й нечутно пливли великі білі хмари.

Чоловіки у вечірніх костюмах, розгорнувши поли пальт, жваво бігли сходами до дверей клубів; робочий люд вештався вулицями; а жінки — ті жінки, що ввечері блукають самотні, самотні пливуть за людською течією,— простували поволі очікувальною ходою, мріючи про добре вино, добру вечерю або — зрідка — про поцілунки щирого кохання.

Усіх цих людей, що плавом пливли у світлі ліхтарів під небом, де мчали хмари, усіх їх до одного подих весни напоїв радісним неспокоєм. І всі вони до одного, як ті завсідники клубів у розстебнутих пальтах, поскидали покрови своєї касти, віри, своїх звичок і, збивши набакир капелюха, пришвидшивши ходу, своїм сміхом чи своєю мовчанкою виявили те, що ріднило їх усіх під цим гарячим небом.

Босіні з Джун зайшли в театр мовчки, їхні місця були в ложі верхнього ярусу. Вистава щойно почалася, і напівтемна зала з рядами людей, що дивилися в один бік, нагадувала величезний квітник, де всі квіти повернули голівки до сонця.

Джун іще ніколи не доводилося сидіти в верхньому ярусі. Відколи їй минуло п'ятнадцять років, вона завжди ходила з дідусем до партеру, і не просто до партеру — вони сиділи на щонайкращих місцях, посередині третього ряду. Старий Джоліон замовляв їх задовго до вистави у Грогана й Бойна, вертаючись із Сіті додому; квитки він клав у кишеню пальта, де вони лежали разом із портсигаром і лайковими рукавичками, а потім віддавав Джун, і вона берегла їх до урочистого вечора. Сидячи на тих місцях, вони — спокійний сивоголовий старий із прямою поставою і тендітна дівчина, напружена й зосереджена, з червоно-золотавою голівкою,— додивлялися до кінця будь-яку п'єсу, а дорогою додому старий Джоліон завжди казав про актора, що виконував головну роль: "Ні те ні се! От якби ти побачила Бобсона!"

Джун чекала цього вечора, наперед упиваючись втіхою: вони вибралися до театру потай без супроводу, на Стенгоупгейт про це нічого не знали — там вважали, що Джун гостює у Сомса. Дівчина сподівалася винагороди за свої хитрощі, до яких вона вдалася заради нареченого, сподівалася розвіяти густу холодну хмару, змінити їхні стосунки, які останнім часом стали такі дивні, такі болісні, зробити їх знову радісними й простими, які вони були до зими. Вона прийшла з твердим наміром поговорити про все відверто і тепер дивилася на сцену, насупивши брови, нічого не бачачи, стискаючи на колінах руки. Її жалила й жалила ревнива підозра.

Може, Босіні й здогадувався про її душевні муки, але не подавав про це знаку.

Завіса опустилася. Перша дія закінчилась.

— Тут страшенна задуха,— мовила дівчина.— Я хочу на свіже повітря.

Вона дуже зблідла і напевно знала — нерви її були напружені до краю, і нічого не минало її уваги,— що він збентежений, що йому ніяково.

В глибині театру був балкон, який виходив на вулицю. Джун його захопила і мовчки схилилася на поруччя, чекаючи, що Босіні почне розмову.

Нарешті вона не витримала й мовила:

— Мені треба дещо сказати тобі, Філе.

— Слухаю.

Від його настороженого тону кров прилила їй до лиця, а з вуст зірвалися слова:

— Ти не хочеш, щоб я була ніжна з тобою, давно вже не хочеш!

Босіні дивився вниз, на вулицю. Він не відповідав.

Джун палко вигукнула:

— Ти ж знаєш: для тебе я ладна зробити все, що завгодно, я хочу бути для тебе всім...

З вулиці линув гамір, його пронизав різкий дзвінок: починалася друга дія. Джун не зрушила з місця. В душі її кипіла жорстока боротьба. Може, слід піти на ризик? Дати бій тому впливові, тій звабі, яка манить його від неї? Вдача в неї була войовнича, і дівчина сказала:

— Філе, візьми мене з собою у неділю, я хочу подивитися на будинок!

Усміхаючись тремтливою усмішкою, що раз у раз гасла на її вустах, і намагаючись — через велику силу намагаючись! — не показати своєї напруженої уваги, Джун вдивлялася в його обличчя, побачила, як з'явились на ньому нерішучість, вагання, побачила, як стурбовано насупились його брови, як кинулася йому в обличчя кров. Він відказав:

— Ні, серденько, в неділю я не можу. Нехай іншим разом!

— Чому не в неділю? В неділю я тобі не заважатиму.

Босіні зробив очевидне зусилля і сказав:

— У мене є справа.

— Ти хочеш узяти...

Очі його сердито блиснули, він знизав плечима й відповів:

— Через цю справу я не можу взяти тебе до Робін-Гіла й показати будинок!

Джун закусила губу до крові й пішла в залу, не кажучи ані слова, але вона не могла стримати гнівних сліз, які котилися з її очей. На щастя, в залі вже було темно і ніхто не бачив, що з нею діялося.

А проте в цьому світі, світі Форсайтів, ніхто не може сховатися від цікавого ока.

З третього ряду за ними стежила Юфімія, наймолодша Ніколасова дочка, та її заміжня сестра, місіс Твітімен.

Вони розповіли у Тімоті про те, що бачили в театрі Джун із її нареченим.

— В партері?

— Ні, не в...

— Ага, напевно, в бельетажі. Теперішня молодь вважає, що сидіти в бельетажі дуже модно!

Та, власне... Вони сиділи в... У кожному разі ті заручини довго не триватимуть. Маленька Джун була насуплена, як грозова хмара! З сльозами втіхи на очах вони розповідали, як вона, вертаючись серед дії на своє місце, копнула ногою чийогось капелюха і як власник капелюха на неї подивився. Юфімія була відома своєю звичкою заходитися беззвучним сміхом, що переходив у різке вищання, і коли місіс Смолл, сплеснувши руками, вигукнула: "Боже милий! Копнула капелюха-а?" — вона так зайшлася тим вищанням, що довелося заспокоювати її нюхальними солями. Дорогою від Тімоті Юфімія сказала місіс Твітімен:

— Копнула капелюха-а! Ой, умерти можна!

Для "маленької Джун" цей вечір, що мав стати радісним, був найнещасливішим у житті. Бог свідок, вона силкувалася погамувати свої гордощі, свою підозру, свої ревнощі!

Прощаючись з Босіні біля дверей дому старого Джоліона, Джун іще стримувала свій розпач; пристрасне бажання відвоювати коханого додавало їй сили, але, почувши, як стихають його кроки, дівчина збагнула всю глибину свого горя.

Двері їй відчинив мовчазний "місіонер". Джун хотіла була прослизнути нагору, до своєї кімнати, але старий Джоліон почув її ходу і з'явився на порозі їдальні.

— Іди випий молока,— сказав він.— Воно ще тепле. Ти щось дуже спізнилася. Де це ти була?

Джун стояла біля каміна, поставивши ногу на гратки й спершись рукою на поличку, точнісінько так, як її дідусь, коли він повернувся того вечора з опери. Вона насилу стримувала сльози, і їй було байдуже, що сказати.

— Ми обідали у Сомса.

— Гм! У того Власника. Була його дружина і Босіні?

— Атож.

Старий Джоліон втупився в неї проникливим поглядом, від якого було важко сховатись, але Джун на нього не дивилася. А коли вона повернула голову, він одразу опустив очі. Старий побачив достатньо, навіть задосить. Він нахилився до каміна, щоб узяти чашку з молоком, і, відвернувшись, пробуркотів;

— Не можна гуляти допізна, а то ти переведешся ні на що.

Сердито зашарудівши газетою, Джоліон прикрився нею, але коли Джун підійшла його поцілувати, він сказав: "На добраніч, серденько",— таким несподівано тремтячим голосом, що дівчина ледве встигла вискочити з кімнати, перш ніж зайшлася риданнями, які душили її до пізньої ночі.

Коли двері зачинилися, старий Джоліон поклав газету й довго дивився перед себе стурбованим поглядом.

"Негідник!— подумав він.— Я так і знав, що вона скуштує з ним горя!"

Його обсіли сумніви й підозри, важкі та гнітючі, бо він почував себе безсилим стримати розвиток подій або вплинути на їхній хід.

Невже той молодик збирається ошукати її? Йому кортіло піти до нього і сказати: "Послухайте-но, добродію! Ви що, збираєтесь обдурити мою онуку?" Але чи має він на це право? Знаючи мало, або, точніше, майже нічого не знаючи, він, проте, відчував своєю непомильною інтуїцією: тут щось не гаразд. Старий підозрював, що Босіні вчащає на Монпельє-сквер.

"Він начебто порядний хлопець,— міркував Джоліон.— Обличчя в нього непогане, але він якийсь дивакуватий. Не можу його зрозуміти. І ніколи й не зрозумію! Кажуть, він працює, як віл, але я не певен, чи з тієї праці буде якесь пуття.