Сага про Форсайтів - Сторінка 24

Нехай собі йдуть, а він посидить тут у спокої, поміркує. Повітря чисте й запашне, сонце не пече; гарний краєвид, чудо... Голова його похилилася, він її підвів і подумав: "Дивно! Мабуть, я..." Ага! Вони махають йому знизу. Він підвів руку і махнув їм кілька разів. Непосидющі... а краєвид чудо... Голова його схилилася ліворуч, він знову підвів її, вона схилилася праворуч і так і зосталася. Він заснув.

Заснувши, Свізін височів на вершечку горба, як вартовий, підносячись над краєвидом — чудовим краєвидом,— наче неоковирна статуя, що її за поганських часів витесав якийсь митець для когось із первісних Форсайтів як символ панування духу над матерією.

І всі незліченні покоління його предків — йоменів, які щонеділі стояли, руки в боки, озираючи свій клапоть землі незворушним поглядом сірих очей, що таїли родовий інстинкт з його прихованим потягом до насильства, інстинкт привласнювати собі все наперекір усьому світові, ці незліченні покоління, здавалося, сиділи з ним там, на вершечку горба.

Та хоч Свізін і дрімав, проте його ревнивий форсайтівський дух полинув у таємничі нетрі бозна-яких фантазій, він полинув за молодою парою, подивитися, що робить вона в гайку,— в тому гайку, де буяла весна, де пахло свіжим соком рослин і розпуклими бруньками, де виспівували сотні пташок, де килимом прослалися дзвіночки та духмяні трави і сонце золотило верхівки дерев,— подивитися, що там роблять ті двоє, як вони простують поряд вузенькою стежкою, простують поряд так близько, що раз по раз торкаються одне одного; подивитися, як темні очі Айріні, мов злодії, закрадаються в серце весни. Дух його, великий невидимий наглядач, линув слідом невідступно, спиняючись разом із ними подивитися на пухнастий трупик крота, що загинув хіба лиш годину тому,— його сріблясто-коричневе хутро не покроплене ні дощем, ні росою; подивитись на похилену голову Айріні, ніжний вираз жалю в її очах і на обличчя того молодика, що не відриває від неї такого пильного, такого дивного погляду. Разом з ними він перетнув прогалину, де побував дроворуб, потолочивши дзвіночки, де підтяте дерево захиталося і впало біля зраненого пенька. Разом з ними він переліз через стовбур і вийшов на узлісся, де починалися невідомі землі й удалині кувала зозуля.

Мовчки стояв він коло них, збентежений їхньою мовчанкою. Дуже чудно, дуже дивно!

Ось вони рушили лісом назад, наче відчували себе винними,— назад до прогалини так само мовчки, а пташки виспівували, ні на мить не змовкаючи, й пахло... гм! чим пахло?.. тією травою, що її кладуть у... Назад до поваленого дерева, що лежало впоперек стежки.

І невидимий, збентежений форсайтівський дух витав над ними, силкуючися, щоб його почули, й стежив, як Айріні стоїть на поваленому дереві, як вихиляється її струнка постать, як вона усміхається молодикові, а той дивиться на неї такими дивними блискучими очима; ось вона посковзнулась... ой! вона падає, ох! він підхопив її... її м'яке тепле тіло в його обіймах; він цілує її; вона пручається, він вигукує: "Ви ж знаєте — я кохаю вас!" Знає? Он як! Кохає! Ха!

Свізін прокинувся зовсім знеможений. В роті дивний присмак. Де це він?

Отуди к бісу! Він спав!

Йому снився новий суп із присмаком м'яти.

А ті двоє — куди це вони поділися? Ліва нога його затерпла.

— Адольфе!

Негідника немає й близько. Вмостився собі десь і спить.

Свізін устав — високий, плечистий, широкий у своєму хутряному пальті; він занепокоєно оглянув поле і зрештою їх побачив.

Айріні простувала попереду, а молодик — як це його прозвали? ага, Піратом!— ішов за нею покірно, мов цуцик; очевидно, добряче від неї перепало. Так йому й треба, хай не тягає її в таку далечінь дивитися на будинок! Адже будинок слід оглядати з фасаду.

Вони його побачили. Він випростав руку й помахав щосили, щоб їх поквапити. Але вони спинилися. Чого вони там стоять, розмовляють і розмовляють? Ось вони знову рушили. Вона його лаяла, в цьому Свізін не мав ніякого сумніву. Та й варто його вилаяти за такий будинок — збудував якусь потвору; йому, Свізінові, такий будинок зовсім не до вподоби.

І Свізін уп'явся їм в обличчя непорушним поглядом вицвілих очей. Вигляд у цього молодика дуже дивний!

— У вас не вийде нічого путнього!— кисло мовив він, показуючи на дім.— Занадто новомодно!

Босіні дивився на нього, ніби нічого не чуючи, і Свізін згодом змалював його так тітоньці Гестер: "Химерний суб'єкт, дивиться на тебе чудернацьким поглядом, і взагалі він якийсь кострубатий!"

Що саме навіяло йому це несподіване психологічне означення, він не сказав; можливо, опукле чоло Босіні та його вилиці й підборіддя, чи голодний його вираз, що суперечив Свізіновій концепції спокійної ситості — невід'ємної властивості справжнього джентльмена.

Почувши про чай, Свізін повеселішав. Загалом до чаю він відчував зневагу,— його брат Джоліон торгував чаєм, нажив на цьому силу грошей. Але Свізіна так мучила спрага, в роті він відчував такий неприємний присмак, аж був ладен пити що завгодно. Йому хотілося розповісти Айріні про той присмак — у неї така чутлива душа,— але про таке говорити не годиться; отож він тільки облизав язиком піднебіння і злегка цмокнув.

В кутку намету Адольф схилив свої котячі вуса над чайником. Коли вони увійшли, він зразу ж облишив чайник і почав відкорковувати пляшку шампанського. Свізін усміхнувся й, кивнувши Босіні, промовив:

— О, та ви справжній Монте-Крісто!

Славетний роман — один з півдесятка романів, які він прочитав за свій вік — справив на нього величезне враження.

Взявши зі столу свій бокал, Свізін почав роздивлятися вино проти світла: хоч який він спраглий, але пити казна-що не збирається! Потім підніс бокал до уст і сьорбнув.

— Дуже добре вино,— нарешті озвався він, водячи бокалом у себе перед носом.— Але з моїм "Гайдсіком" воно не зрівняється!

Саме цієї миті йому набігла думка, яку він згодом висловив у Тімоті в такій стислій формі:

— Анітрохи не здивуюся, коли виявиться, що цей архітектор закоханий у місіс Сомс!

І відтоді його вицвілі круглі очі, збуджені цікавістю несподіваного відкриття, безнастанно витріщалися.

— Цей молодик,— розказував він місіс Септімус,— стежив за нею відданим поглядом, наче цуцик,— дивак кострубатий. Та це й природно: вона чарівна жінка і, слід зауважити, скромна, як фіалка!

Образ цей виник у нього з неясного спогаду про пахощі, якими віяло від Айріні, наче від напіврозпуклої квітки, що прикриває пелюстками своє гаряче серце.

— Але я не був упевнений у цьому,— провадив Свізін,— аж доки побачив, як він підняв її хусточку.

Очі місіс Смолл аж заблищали від збудження.

— І віддав їй?— запитала вона.

— Віддав?— перепитав Свізін.— Він так і припав до тої хусточки,— думав, мабуть, що я нічого не бачу.

Місіс Смолл застигла, розкривши рота,— з цікавості їй відібрало мову.

— Але сама вона була з ним дуже стримана,— провадив Свізін; раптом він спинився і хвилин зо дві мовчки витріщався перед себе, неабияк стривоживши тітоньку Гестер: він пригадав, що коли вони сіли в фаетон, місіс Сомс удруге подала Босіні свою руку і довго її не забирала... Тоді Свізін хвацько стьобнув коней,— він не хотів, щоб хтось інший тішився її увагою. Але вона дивилася назад і не відповіла на його перше запитання, та й обличчя сховала, понуривши голову.

Десь є картина, якої Свізінові не довелося бачити: на ній зображено чоловіка, що сидить на скелі, а біля його ніг у спокійній зеленій воді лежить горілиць німфа, прикриваючи рукою голі груди. Вона ледь усміхається — в її усмішці таїться цілковита покора і таємна радість. Сидячи поруч Свізіна, Айріні, мабуть, теж усміхалася такою усмішкою.

Заволодівши нею повністю, він, розігрітий шампанським, висловив усе, що наболіло йому на душі; розповів, як його дратує новий клубний шеф; яка в нього халепа з будинком на Вігмор-стріт, де наймач збанкрутував, допомагаючи своєму шурякові,— краще подбав би про себе, негідник; розповів про свою глухоту і про те, як у нього іноді коле в правому боці. Вона слухала, напівзаплющивши налиті сльозами очі. Він думав, що вона зворушена його клопотами, і йому стало страшенно себе шкода. Але в той же час, вбраний у розшите на грудях шнурками хутряне пальто, у збитому набакир циліндрі, їдучи фаетоном у товаристві гарної жінки, він пишався собою, як ніколи.

Одначе якийсь прикажчик, що виїхав на недільну прогулянку зі своєю дівчиною, був про себе, очевидно, не гіршої думки. Цей нахаба пустив свого віслюка галопом поряд із фаетоном, а сам випростався, сидячи в своїй чортопхайці, як воскова фігура, і гордо уткнувся підборіддям у червону нашийну хустку так само, як Свізін у свою розкішну краватку; його дівчина в благенькому боа, що метлялося на вітрі, вдавала з себе світську даму. На диво точно копіюючи Свізіна, що хвацько покручував батогом, її кавалер вимахував паличкою, на кінці якої теліпалася розтріпана мотузка, й мавпував Свізінів застиглий погляд, позираючи на свою любку.

Деякий час Свізін не помічав нікчемного нахаби, але зрештою йому спало на думку, що з нього глузують. Він підстьобнув коней. Проте через фатальний збіг обидва екіпажі й далі котилися поряд. Свізінове жовте пухке обличчя почервоніло; він замірився батогом на крамарчука, і тільки саме провидіння, передбачливо втрутившись, врятувало його гідність. Назустріч їм з воріт виїхала коляска, тож фаетон і візок зіткнулися й черкнулися колесами; легший візок крутнуло, і він перекинувся.

Свізін навіть не озирнувся. Щоб оце він зупинився та допоміг отому нахабі? Нізащо в світі! Скрутив собі в'язи,— так йому й треба!

Проте він не зміг би спинити коней, якби навіть і хотів. Сірі наполохалися й понесли. Фаетон мчав, шалено розгойдуючись, і перехожі проводили його зляканими поглядами. Свізін простяг уперед свої дебелі руки, натягуючи віжки. Щоки його надулися, уста були зціплені, пухке обличчя почервоніло від гніву.

Айріні трималася за бильце, і, коли фаетон хилився, міцно його стискала. Свізін почув її голос:

— Дядечку Свізіне, ми перекинемося?

Він мовив, відсапуючись:

— Дурниці, трохи розходилися!

— Мені ще ніколи не доводилось перекидатися.

— Не рухайтесь! — Свізін глянув на неї. Вона спокійно усміхалася.— Сидіть тихо,— повторив він.— Не бійтеся, я довезу вас додому!

І, напружуючи всі свої сили, Свізін здивовано почув, як вона відповіла якимсь чужим голосом:

— А мені байдуже, попаду я додому чи ні!

В ту мить фаетон підскочив і мало не перекинувся, і Свізінів вигук застряг у нього в горлі.