Селяни - Сторінка 19

За традицією, управитель весь час підкреслював видимість коли не злиднів, то безгрошів’я. Це життєве правило він запозичив у свого попередника. Отже, протягом дванадцяти років він, при кожній нагоді, висував уперед своїх трьох дітей, дружину і величезні витрати на численну родину. Мадмуазель Лагер, яку Гобертен переконав, начебто він занадто вбогий, щоб оплачувати навчання сина в Парижі, взяла на себе всі витрати; вона давала по сто луї на рік своєму улюбленому хрещеникові, бо була хрещеною матір’ю Клода Гобертена.

На другий день Гобертен прийшов у супроводі сторожа, на ім’я Курткюїс, вельми пихато зажадав від генерала розписки в здачі справ, показуючи йому атестації, дані покійною пані в похвальних виразах, і дуже іронічно просив пошукати, де ж нажиті ним, Гобертеном, нерухоме майно й капітали. Коли він і діставав подяки від лісопромисловців та фермерів при відновленні договорів, то це завжди робилося, за його словами, за згодою мадмуазель Лагер, причому, дозволяючи йому це, вона не тільки не зазнавала шкоди, а й забезпечувала собі спокій. Кожен у краї дав би себе вбити за мадмуазель, тоді як, діючи в тому ж дусі, генерал готує собі чимало неприємностей.

Гобертен, – ця риса часто спостерігається в більшості професій, де люди присвоюють собі чуже майно способами, не передбаченими у Кодексі законів, – вважав себе цілком чесною людиною. По-перше, він уже так давно володів золотом, видертим шляхом терору у фермерів мадмуазель Лагер, з якою він розраховувався асигнаціями, що вважав ці гроші придбаними законно. Це було просто актом обміну. З часом він навіть починав думати, що він підпадав певній небезпеці, беручи як плату золоту монету. До того ж, за законом, мадмуазель мала одержувати платежі тільки самими асигнаціями. "За законом" – слова міцні, вони добре підпирають багатство! Одне слово, відтоді, як існують великі землевласники і управителі, тобто з часу виникнення суспільства, управитель придумав для власного вжитку певний висновок, який тепер дуже поширений у куховарок і в простоті своїй звучить так:

– Якби моя хазяйка, – каже собі кожна куховарка, – стала сама ходити на ринок, можливо, що вона дорожче платила б за провізію, ніж я ставлю в рахунок; вона на цій справі виграє, а бариш, який припадає на мою частку, знайде собі краще місце в моїй кишені, ніж у кишені торговця.

– Якби мадмуазель сама розпоряджалася Егами, вона не виручила б і тридцяти тисяч: селяни, торговці, робітники вкрали б у неї різницю; чи не розумніше, щоб я зберіг у себе цю різницю і охоронив мадмуазель від безлічі клопотів! – говорив собі Гобертен.

Сама тільки католицька релігія спроможна покласти край подібним капітуляціям сумління; але з 1789 року релігія втратила владу над двома третинами населення Франції. Отже, й селяни з їх дуже високою кмітливістю і злиднями, які штовхають на наслідування, впали в егській долині в жахливий стан деморалізації. Вони йшли в неділю на обідню, але в церкву не заходили, за звичкою призначаючи на паперті один одному побачення для укладання своїх торговельних угод і упорядкування своїх справ.

Тепер не важко виміряти все лихо, завдане недбайливістю й потуранням колишньої примадонни Королівської музичної академії. Мадмуазель Лагер із суто егоїстичних міркувань зрадила справу тих, хто чимось володіє, завжди ненависних тому, хто не володіє нічим. З 1792 року усі землевласники Франції повинні були стати солідарні. Але, на жаль, коли феодальні родини, не такі численні, як буржуазні, не пройнялися єдністю своїх інтересів ні в 1400 році, за Людовіка XI, ні в 1600 році, за Рішельє, то чи можна уявити, що, незважаючи на претензії дев’ятнадцятого століття на прогрес, буржуазія буде більш згуртована, ніж було дворянство? Стотисячна олігархія багатих таїть у собі усі незручності демократії, без її переваг. Кожен у себе, кожний за себе, – родинний егоїзм уб’є егоїзм олігархічний, такий потрібний сучасному суспільству і так дивовижно здійснюваний Англією вже три століття. Хоч би що сталося, власники тоді тільки зрозуміють потребу дисципліни, що створила з церкви найкращий зразок керівного апарату, аж коли відчують небезпеку у власному домі, і це буде занадто пізно. Сміливість, з якою комунізм – ця жива й дійова логіка демократії – нападає на суспільство з боку його моральних підвалин, вказує на те, що віднині народний Самсон, ставши мудрим, підриває стовпи суспільства в підвалі, замість того, щоб струшувати їх у залі бенкету.

VII. Зниклі соціальні породи

Егський маєток не міг обійтися без управителя, бо генерал не мав на увазі відмовлятися від зимових розваг Парижа, де йому належав розкішний особняк на вулиці Нев-де-Матюрен. Отже, він шукав заступника Гобертенові; але він шукав, звичайно, не з такою пильністю, як Гобертен, що старався підсунути йому свою людину.

З усіх посад, заснованих на довір’ї, нема жодної, яка б вимагала більшої досвідченості й моторності, ніж посада управителя великого маєтку. Труднощі ці знайомі тільки багатим землевласникам, маєтки яких лежать за межами тієї зони, що починається приблизно на відстані сорока льє від столиці. Тут зникають ті сільські господарства, продукти яких знаходять собі вірний збут у Парижі і які дають прибутки, забезпечені довгостроковими договорами з численними орендарями, що самі мають гроші.

Ці фермери приїжджають у власних кабріолетах вносити свою орендну плату кредитними білетами в тому разі, якщо їх комісіонери на центральному ринку не беруть на себе їх платежів. Ось чому на ферми в департаментах Сени-і-Уази, Сени-і-Марни, Уази, Ери-i-Луари, Нижньої Сени і в Лyape існує такий великий попит, що капітали тут не завжди дають півтора процента. Проти прибутковості земель у Голландії, Англії і Бельгії цей процент ще дуже великий; але в п’ятдесяти льє від Парижа значна ділянка землі потребує стількох різних видів експлуатації й випускає таку різноманітну продукцію, що являє справжнє промислове підприємство з усіма випадковостями фабричного виробництва. Там багатий землевласник – це купець, вимушений шукати збуту для своєї продукції, точнісінько як заводчик-металург або бавовняний фабрикант. Він навіть не може уникнути конкуренції; селяни, дрібні землевласники, доводять її до останньої крайності, пускаючись на угоди, цілком неприйнятні для добре вихованої людини.

Управитель має знати межування, місцеві звичаї, умови збуту та експлуатації, трохи – сутяжництво, щоб захищати довірені йому інтереси, комерційне рахівництво і мати прекрасне здоров’я, зокрема любов де ходіння пішки і до верхової їзди. Зобов’язаний представляти свого хазяїна й маючи з ним постійні зносини, управитель не може бути людиною з простого народу. З огляду на те, що рідко який управитель одержує плату в тисячу екю на рік, завдання здається нерозв’язним. Як знайти стільки добрих якостей за скромну плату в країні, де люди з такими якостями можуть знайти яку схочуть посаду?.. Виписати людину, незнайому з краєм, – означає дорого оплатити досвід, який вона набуде. Підготувати молоду людину з місцевого населення – часто те саме, що штучно вигодувати невдячність. Отже, лишається тільки обирати між чесною бездарністю, яка шкодить через бездіяльність або короткозорість, і меткістю, що дбає лише про себе. Звідси та соціальна номенклатура і та природна історія управителів, яку один польський вельможа сформулював так: "У нас, – сказав він, – існують два сорти управителів: один думає тільки про себе, другий думає про нас і про себе; щасливий землевласник, який натрапив на другого! Що ж до такого управителя, який думав би тільки про нас, то його досі ще ніхто не бачив".

Іноді можна зустріти управителя, що думає про свої і хазяйські інтереси (див. "Життєвий дебют" у "Сценах приватного життя"). Гобертен був управитель, зацікавлений тільки власним благополуччям. Показати третю різновидність цієї породи – означало б запропонувати громадській увазі мало правдоподібну особу, яку все-таки знало колишнє дворянство ("Кабінет антиків" у "Сценах провінційного життя") і яка, проте, зникла разом з ним. З безперервним подрібненням великих маєтків звичаї аристократії неминуче зазнають змін. Коли в теперішній Франції не знайти двадцяти великих маєтків, керованих управителями, то років через п’ятдесят не знайдеться й ста великих маєтків, керованих прикажчиками, принаймні, без змін у цивільному праві. Кожному багатому землевласникові доведеться самому дбати про власні інтереси.

Цей переворот, що вже почався, підказав таку відповідь одній дотепній старій жінці, в якої запитали, чому, починаючи з 1830 року, вона лишається на все літо в Парижі: "Я не їжджу в замки відтоді, як з них понаробляли ферм". Але до чого ж приведе ця дедалі гарячіша суперечка людини з людиною, багатія з бідняком? Цей нарис написано з виключною метою висвітлити це страшне соціальне питання.

Можна зрозуміти незвичайну розгубленість, жертвою якої став генерал після звільнення Гобертена. Коли він, як усі, вільні робити, що схочуть, туманно сказав самому собі: "Я прожену цього шахрая", він не взяв до уваги випадковості, забувши про спалахи свого киплячого гніву – гніву сангвініка-рубаки, в момент, коли якийсь злочин відкриє йому очі на його добровільну сліпоту.

Вперше ставши землевласником, Монкорне, дитина Парижа, заздалегідь не подбав підшукати собі управителя; тепер же, ознайомившися з краєм, він зрозумів, який потрібний посередник такій людині, як він, щоб вести справи із стількома людьми з нижчих верств суспільства.

Гобертен, якому ця гаряча сцена, що тривала дві години, з’ясувала скрутне становище, в яке має потрапити генерал, скочив на свою конячку, вийшовши з кімнати, де сталася сварка, домчав до Суланжа і став радитися з подружжям Судрі.

З його слів: "Ми розлучаємося з генералом, кого б тільки ми могли підсунути йому в управителі, щоб він не мав ніякої підозри?" Судрі одразу зрозуміли думку свого друга. Не забувайте, що сержант Судрі, який сімнадцять років очолював кантональну поліцію, був ще подвоєний своєю дружиною з її хитрістю, властивою субреткам оперних див.

– Довго доведеться йому шукати, – сказала пані Судрі,– поки знайде когось, хто був би вартий нашого бідного Сібіле.

– Край йому! – вигукнув Гобертен, ще червоний від свого приниження. – Люпен, – сказав він нотаріусові, який був на цій нараді,– вирушайте-но в Віль-о-Фе та навчіть Марешаля на той випадок, якщо наш красень-кірасир питатиме в нього поради.

Марешаль був тим самим повіреним, якого його колишній патрон, що вів у Парижі справи генерала, природна річ, рекомендував панові де-Монкорне як порадника після вдалої покупки Егів.

Цей Сібіле, старший син секретаря суду у Віль-о-Фе, конторник у нотаріуса, без копійки в кишені, двадцяти п’яти років віком; до божевілля закохався в дочку суланжського мирового судді.

Цей гідний суддя з півтори тисячами франків платні, на ім’я Саркюс, одружився з дівчиною без усякого посагу, старшою сестрою суланжського аптекаря пана Вермю.