Смерть — діло самотнє - Сторінка 19

Але прикусив язика. Бо краєм ока помітив щось таке, що змусило мене повернутись і ступити до порожніх пташиних кліток. Ще мить – і я побачив те, на що скерував погляд.

– Господи! – прошепотів я. – Хірохіто. Аддіс-Абеба. Вони зникли. – Тоді обернувся і, пильно дивлячись на Крамлі, показав рукою. – Хтось забрав із кліток газети з давніми заголовками. Хто б то не був, він не тільки налякав її до смерті, а й узяв ті газети. О боже, він ще й колекціонує сувеніри. Б'юсь об заклад, у нього в кишені знайдеться жменя конфетті з трамвайних квитків і відклеєна голова Скотта Джопліна.

– Що-що Скотта Джопліна?..

Крамлі й не хотів, проте все-таки підійшов і заглянув до кліток.

– Знайдіть ті газети – і ви знайдете його, – сказав я.

– Це нам за іграшку, – зітхнув Крамлі.

Потім я рушив за ним униз, повз обернуті до стіни дзеркала, що не бачили, ні як хтось піднімався вночі сходами, ні як ішов назад. Унизу біля сходів було запорошене вікно з об'явкою. Сам не тямлячи навіщо, я простяг руку і вийняв того папірця з-під висхлої липкої стрічки. Крамлі спостерігав.

– Можна його взяти? – спитав я.

– Вам буде тяжко дивитись на нього, – відказав Крамлі. – А втім, біс із вами. Беріть.

Я згорнув об'явку й засунув у кишеню.

В клітках нагорі не чути було пташиного співу.

До будинку, щось насвистуючи, ввійшов слідчий, налитий післяобіднім пивом.

Тим часом надворі пішов дощ. Лило над усією Венецією, а ми їхали в машині Крамлі геть від будинку жінки з канарками, геть від мого помешкання, від телефонів, що дзвонили невчасно, геть від похмурого моря, безлюдного пляжу й прибитих до берега потопельників. Вітрова шиба машини скидалася на величезне око, що плакало й саме себе витирало, потім знову плакало, бо щіточки на ньому ковзали й спинялись, а тоді, повискуючи, ковзали знов. Я сидів і дивився перед себе.

У своєму бунгало серед джунглів Крамлі поглянув на моє обличчя, зрозумів, що мені краще зарадить не пиво, а бренді, налив чарку й дав випити, потім кивнув головою на телефон v спальні.

– Маєте гроші, щоб подзвонити в Мехіко?

Я похитав головою.

– Вважайте, що маєте, – сказав Крамлі. – Дзвоніть. Поговоріть зі своєю дівчиною. Зачиніться й говоріть.

Задихаючись із радості, я схопив його руку й мало не поламав у ній всі кісточки. А тоді став дзвонити в Мехіко.

– Пег!

– Хто це?

– Та я, я!

– О боже, твій голос звучить так дивно, так далеко!

– А я справді далеко.

– Ти живий, хвалити бога.

– Ну звісно.

– А в мене минулої ночі було якесь жахливе відчуття. Заснути не могла.

– Коли, Пег, о котрій годині?

– О четвертій. А що?

– Господи!

– Що?

– Нічого. Я теж не міг заснути. Як там Мехіко?

– Повне смерті.

– Боже, я думав, вона вся тут.

– Що ти кажеш?

– Та ні, нічого. Боже мій, як приємно чути твій голос!

– Скажи мені щось.

Я сказав те щось.

– Скажи ще раз!

– Чому ти так кричиш, Пег?

– Не знаю. Ні, знаю. Коли вже ми одружимось, хай тобі чорт?

– Пег… – злякано мовив я.

– Ну, то коли?

– З тридцятьма доларами на тиждень, із сорока, як пощастить, а то й тижні, навіть місяці без нічого?

– Я складу присягу на бідність.

– Отож-бо.

– Правду кажу. Через десять днів приїду й складу обидві присяги.

– Десять днів – це десять років.

– Чому ми, жінки, завжди мусимо просити руки в чоловіків?

– Бо ми страхопуди й боїмося більше, ніж ви.

– Я візьму тебе під свій захист.

– Цікава в нас розмова. – Я подумав про минулу ніч, про те, що висіло в мене на дверях, а потім наважило на край ліжка. – Ти б там усе-таки поквапилась.

– Ти ще пам'ятаєш моє обличчя? – раптом запитала вона.

– Що?

– Ти ж пам'ятаєш його, правда?.. Бо я… боже мій… оце тільки годину тому я спіймала себе на страшній, жахливій речі. Я не могла пригадати твого обличчя, навіть кольору очей, і тоді зрозуміла, яка я дурепа, що не взяла з собою твоєї фотографії і все стерлося з пам'яті. Мене лякає сама думка, що я могла б тебе забути. Ти ж ніколи не забудеш мене, правда?

Я не сказав їй, що тільки вчора також не міг пригадати, якого кольору в неї очі, й з годину мучився цим, і то було наче сама смерть, але я марно сушив собі голову, хто ж умер перший – Пег чи я.

– Мій голос допомагає тобі?

– Так.

– Я там з тобою? Ти бачиш мої очі?

– Так.

– Бога ради, одразу ж, як повісиш трубку, надішли мені свою фотографію. Я не хочу більше боятися…

– У мене є тільки поганенький знімок із двадцятип'ятицентового фотоавтомата, і я…

– Надішли його!.. Не треба було мені сюди їхати й залишати тебе там напризволяще.

– Ти так кажеш, наче я твоя дитина.

– А хто ж ти?

– Не знаю. Пег, а любов може захистити людину?

– Повинна. Якщо вона не захистить тебе, я ніколи не прощу цього богові. Ну, поговорімо ще. Поки ми розмовляємо, любов тут, і з тобою все гаразд.

– Тепер зі мною все гаразд. Ти мене вилікувала. А то я був занедужав сьогодні, Пег. Та так, трохи… Мабуть, з'їв щось. Але тепер усе добре.

– Коли повернуся, переїду до тебе, хоч би що ти казав. А як одружимося, то буде й зовсім добре. Просто тобі доведеться звикнути до того, що я зароблятиму на життя, поки ти кінчатимеш свій Великий Американський Епос, і к бісу все інше, не хочу нічого чути. А колись згодом ти утримуватимеш мене!

– Ти й цю розмову береш на свій кошт?

– Авжеж, бо я страшенно не хочу вішати трубку й волію розмовляти з тобою цілий день, а я ж знаю, в який гріш це тобі влетить. Ну, скажи мені ще того, що я хочу почути.

Я сказав ще.

А потім її не стало чути, в трубці загуло, і я лишився наодинці з телефонним дротом завдовжки дві тисячі миль, в якому зачаїлися міріади примарних шепотів, що линули тепер до мене. Та я перетнув їм дорогу, перше ніж вони сягнули мого вуха й прослизнули в голову.

Потім я відчинив двері і вийшов до кухні, де Крамлі чекав біля холодильника й одразу відчинив його, щоб дістати підкріплення.

– Ви здивовані? – засміявся він. – Так забалакались, аж забули, що ви в моєму домі?

– Забув, – погодився я.

І взяв те, що він дав мені з холодильника. З носа в мене текло, і почував я себе геть нещасним.

– Хапайте паперові носовики, синку, – сказав Крамлі. – Беріть усю коробку… І поки не забули, – додав він, – доведіть мені до кінця ваш список.

– Наш список, – поправив я.

Він примружився, нервово провів рукою по лисуватій голові й згідливо кивнув нею.

– Імена тих, хто має померти далі, по черзі. – Він приплющив обважнілі повіки. – Наш список, – проказав за мною.

Я не поспішав розповісти йому про Кела.

– І ще, поки не забули… – Крамлі відпив пива з нової бляшанки, – …напишіть ім'я вбивці.

– Це має бути хтось такий, хто знає в нашій каліфорнійській Венеції геть усіх, – сказав я.

– Це міг би бути я, – мовив Крамлі.

– Не кажіть такого.

– Чому?

– Тому, – відповів я, – що ви мене лякаєте.

Я склав список.

Я склав два списки.

Перший список був короткий і охоплював усіх можливих убивць, хоч у жодного з них я не вірив.

Другий – щось ніби гра "Вибери собі жертву" – вийшов довший, і в ньому були ті, хто міг зникнути найближчим часом.

Та коли я дописав цей список до середини, мені стало ясно, що я вже маю що сказати про кожного з тих підчеплених мною на гачок венеційців. Отож, поки все воно було ще в мене у голові, я написав сторінку про перукаря Кела, написав і про Шренка – як він тоді біг вулицею, – і про всіх, хто разом зі мною каменем падав у пекельну безодню з "Крутих гірок", і про великий нічний корабель кінотеатру, який плив водами Стіксу, щоб увігнатися в Острів Мертвих і (немислима річ!) потопити містера Шейпшейда.

Я віддав останню данину міс Канарці, написав сторінку й про скляні очі у вікні напроти і поклав усі ті сторінки в свою Промовисту шкатулку. То була коробка біля друкарської машинки, в яку я складав свої задуми, і рано-вранці вони озивалися до мене й казали, куди хочуть спрямуватись і як діяти. Я лежав, ще сонний, і слухав ті їхні побажання, а тоді сідав до машинки й заходжувався допомагати їм утрапити туди, куди вони прагнули, і чинити всілякі неймовірні речі, – отак і народжувались мої оповідання. Іноді то був собака, якому заманулося розкопати кладовище. Іноді – машина часу, що воліла повертатися в минуле. Іноді – людина із зеленими крилами, яка літала тільки вночі, щоб її ніхто не бачив. А часом то був я сам, охоплений на своєму могильному ложі тугою за Пег.

Я поніс перший список до Крамлі.

– Хіба ви не могли надрукувати це на моїй машинці? – спитав він.

– Ваша до мене ще не звикла й тільки чинила б перешкоди. А моя друкує майже сама, і мені лишається тільки перебирати пальцями. Прочитайте.

Крамлі став читати мій список імовірних жертв.

– Боже милий, – пробурмотів він, – та тут же половина місцевої Спілки комерсантів, Ділового клубу, блошиного цирку та Всеамериканського братства власників розваг на помостах. – Він згорнув аркушик і сховав його до кишені. – А чому ви не включили сюди своїх друзів, що колись були вашими сусідами в Лос-Анджелесі?

В грудях у мене плигнула крижана жаба.

Я згадав про той багатоквартирний будинок з темними коридорами, про славну місіс Гутіерес, про чарівну Фанні.

Жаба плигнула знов.

– Не треба так, – мовив я.

– А де другий список, убивць? Там теж уся Спілка комерсантів?

Я похитав головою.

– Боїтеся показати, бо залічили до них і мене? – спитав Крамлі.

Я дістав той список із кишені, перебіг його очима й подер на клапті.

– Де тут у вас кошик на сміття? – тільки й сказав.

Ще поки я говорив, по той бік вулиці проти садиби Крамлі з'явився туман. Якусь хвилю він вагався, неначе видивляючись мене, а потім, на підтвердження моїх маячних підозр, переметнувсь через вулицю й огорнув увесь сад, згасив різдвяні ліхтарики на помаранчевих та лимонних деревах і затопив квіти, що враз постуляли свої пелюстки.

– Як він посмів прийти сюди? – запитав я.

– Так само, як і все інше, – відказав Крамлі.

– Qué? Це хто, Шалапут?

– Si, місіс Гутіерес!

– Я туди потрапила?

– Si, місіс Гутіерес.

– Фанні гукає до вас зі свого балкона!

– Я чую, місіс Гутіерес…

Далеко на сонячному острові, де не було ні туману, ні мли, ні дощу й куди приплив не виносив моторошних гостей, стояв багатоквартирний будинок, і я чув, наче спів сирен, дзвінке сопрано Фанні.

– Скажіть йому, – виспівувала вона, – що я маю платівки з новим записом Моцартової "Чарівної флейти".

– Вона каже…

– Мені чути, місіс Гутіерес.