Смерть — діло самотнє - Сторінка 21

А Генрі йшов собі, втупивши очі вперед, без темних окулярів, без ціпка, і тільки безгучно ворушив губами, лічачи кроки; тоді завертав до Елової пивниці й упевнено, неухильно простував між залюдненими столами до порожнього обертового стільчика перед піаніно; сідав, торкавсь рукою кухля пива, звично поставленого Елом ще до його появи, і грав три незмінні мелодії, серед них і "Кленовий листок" – куди краще, ніж бідолаха Кел, – потім допивав свій кухоль пива, виходив у ніч, яку підкоряв собі розміреною ходою та ліком, і простував додому, озиваючись до невидимих голосів, називаючи людей на ім'я, гордий своїм зануреним у морок хистом, бо мав тільки ніс, що вів його вперед, та дужі, мускулясті ноги, натреновані щоденними десятимильними прохідками.

Якщо ви пробували допомогти йому перейти вулицю, – а я одного разу припустився такої помилки, – Генрі рвучко відсмикував лікоть і дивився на вас так гнівно, що ви аж паленіли.

– Не займайте, – шепотів він. – Не заважайте. Ну от, ви мене збили. Де я стояв? – Він відкидав кілька кісточок на рахівниці в своїй чорній голові. – Ага. Так. Тридцять п'ять сюди, тридцять сім туди. – І рушав уперед, сам-один, покинувши вас на бровці тротуару, рушав, наче на параді, – тридцять п'ять кроків сюди, через Темпл, і тридцять сім туди, через Фігероа. Невидимий ціпок відбивав йому такт. І Генрі марширував, – їй-богу, він справді марширував.

Отакий був Генрі, просто Генрі, без прізвища, Генрі Сліпий, що чув шепіт вітру, знав кожну тріщину в тротуарі, принюхувався до куряви в темному будинку, перший остерігав про якусь несподіванку на сходах, чи про те, що ніч дуже темна, чи про дух когось чужого в коридорі.

Оце він і стояв тепер переді мною, прихилившись до потрісканої тинькованої стіни внизу сходів, серед цілковитої темряви, що вже запала й надворі, й у коридорах старого будинку. Очі його ворушилися в очницях, примружувались, ніздрі неспокійно роздимались, і він начебто трохи осів у колінах, так ніби хтось торохнув його по голові. Важкий ціпок здригавсь у його чорній руці. Генрі до чогось дослухався, і дослухався так пильно, що я обернувсь і втупив очі в довгий, схожий на печеру вестибюль, у кінці якого виднілися розчинені задні двері, а за ними – та ж таки темрява.

– Що сталося, Генрі? – знову спитав я.

– Обіцяєте, що не скажете Фанні? Ви й так наговорили їй стільки зайвого, що її аж тіпає зі страху. Обіцяєте?

– Я не страхатиму її, Генрі.

– Де ви пропадали останні кілька днів?

– Я мав свій клопіт, Генрі, та й грошей не було. Міг би, звісно, дістатися й на попутних, але… То що?

– Багато чого сталося за останні два дні. Ось із П'єтро… з ним самим і з його собаками, птахами, котами… Ви знали його котиків?

– Що там із П'єтро?

– Хтось заявив на нього, викликав поліцію. Мовляв, спокою від них нема. Поліція приїхала, забрала всіх тваринок і його забрала. Він устиг тільки віддати декого сусідам. Я взяв до себе одного котика. А місіс Гутіерес – його нового собачку. Коли його виводили, цебто П'єтро, він плакав. Я ще ніколи не чув, щоб чоловік так гірко плакав. То був просто жах.

– Хто на нього заявив, Генрі? – Мене й самого взяв жаль. Стільки років свого життя я бачив, як собаки лащилися до П'єтро, як коти й гуси віддано слідкували за ним, канарки сиділи на його капелюсі з бубонцями, а він витанцьовував на розі вулиць. – Хто на нього заявив?

– Та в тім-то й річ, що ніхто не знає. Просто приїхали поліцаї, сказали: "Це тут!" – і не стало тих малих тваринок, а П'єтро опинивсь у в'язниці. Мовляв, спокою від них нема, чи, може, він учинив десь тут який бешкет, ударив когось, зачепив поліцая. Ніхто не знає. Але хтось таки заявив. І це не все…

– А що ще? – спитав я, прихилившись до стіни.

– Та Сем…

– А з ним що?

– Він у лікарні. Перепив. Хтось дав йому дві великі пляшки міцного зілля, а той клятий дурень усе вижлуктив. Як це зветься? Гостре алкогольне отруєння? Якщо доживе до завтра, то вже хвалити бога. І ніхто не знає, хто дав йому те зілля… А найгірше із Джіммі!

– О боже! – прошепотів я. – Дай-но я сяду. – І сів на один із східців, що вели на другий поверх. – "Нічого нового, або Чому здох собака".

– Як?

– Була колись у моєму дитинстві така платівка, ще з тих, що на сімдесят вісім обертів. Так і називалася: "Нічого нового, або Чому здох собака". Той собака наївся обвуглених кінських яблук у згорілій стайні. А як згоріла стайня? Залетіли іскри з будинку, і стайня згоріла. Як це іскри з будинку? Зсередини будинку, де горіли свічки навколо труни. А звідки труна? Помер чийсь дядько. І так далі й далі. А кінчається все тим, що собака наївся обвуглених кінських яблук і здох. Одне слово, "Нічого нового, або Чому здох собака". Отакою мені здалася й ваша розповідь, Генрі. На жаль.

– Атож, справді на жаль. Ну, а Джіммі… Ви ж знаєте, як він ночував по ваннах – то на тому поверсі, то на тому, – а раз на тиждень, перш ніж лягти спати, роздягався догола й мився в тій-таки ванні нагорі, на третьому поверсі. Або й на першому. Певно, що знаєте. Ну, а вчора заліз п'яний у повну ванну, заснув, перевернувсь і втопився.

– Втопився?

– Втопився. Отака дурниця. Отака жахлива річ, як написати на надгробку, хіба що він не матиме надгробка на тому злидарському кладовищі. Знайшли у ванні з брудною водою. Так упився, що перевернувсь і заснув вічним сном. Потонув.

– Господи боже мій, – мовив я, тамуючи чи то сміх, чи то ридання.

– Атож, згадаймо господа, хай господь усіх нас боронить. – Голос у Генрі тремтів. – Тепер ви розумієте, чому я не хочу, щоб ви казали про це Фанні? Ми їй самі розкажемо, про кожного окремо, розтягнемо на кілька тижнів. П'єтро Массінелло у в'язниці, його собак занапастили, котів розігнали, гусей засмажили. Сем у лікарні. Джіммі втопився. А я? Погляньте на оцю хустинку, зібгану в моїй руці, вона геть мокра від сліз. Мені теж не весело.

– Такі справи, що нікому не весело.

– Ну гаразд. – Генрі простяг руку й, безпомилково зорієнтувавшись на голос, легенько торкнувся мого плеча. – Ідіть нагору й тримайтесь молодцем. Перед Фанні.

Я постукав у двері Фанні.

– Ну, хвалити бога! – почувсь її вигук.

Пароплав рушив проти води, широко розчинив двері й, хляпаючи по лінолеуму, поплив назад.

Коли Фанні бухнула в своє крісло, вона зазирнула мені в обличчя й спитала:

– Що сталося?

– Сталося? Хіба? – Я обернувсь і поглянув на дверну ручку, яку ще не випустив з руки. – У вас що – двері отак і стоять весь час незамкнені?

– А чом би й ні? Невже комусь заманеться прийти штурмувати цю Бастілію? – Але Фанні не засміялася. Вона була насторожена. Як і Генрі, вона мала добрячий нюх. А я спливав холодним потом.

Я причинив двері й угруз у крісло.

– Хто вмер? – запитала Фанні.

– Як це розуміти – "хто вмер"? – промимрив я.

– У тебе такий вигляд, наче ти був на китайському похороні й тепер голодний як собака. – Вона спробувала всміхнутись і підморгнути мені.

– А-а… – швидко знайшовсь я. – То Генрі налякав мене в коридорі, ото й тільки. Ви ж знаєте Генрі. Ідеш коридором, а його наче й нема.

– Ти страшенний брехунець, – сказала Фанні. – Де ти пропадав? Я геть замучилась, чекаючи, коли ти з'явишся. Ти коли-небудь стомлюєшся, знемагаєш від чекання? Я так чекала тебе, любчику, так за тебе тривожилась. Тобі було смутно на душі?

– Дуже смутно, Фанні.

– Атож, я знаю. Це все через отого старого в лев'ячій клітці, правда ж? Як він смів засмучувати тебе!

– Та він же не винен, Фанні, – зітхнув я. – Мабуть, він куди радніше сидів би в павільйоні на кінцевій станції Тихоокеанської електричної і збирав оте конфетті з квитків.

– Ну дарма, Фанні тебе розрадить. Поставиш оту платівку, любчику? Еге ж, ото вона… Моцарт, що спонукає співати й танцювати. Треба нам буде якось покликати П'єтро Массінелло, хай послухає. "Чарівна флейта" – це його музика, і хай приводить усіх своїх пестунчиків.

– Гаразд, Фанні, – мовив я.

Тоді опустив голку на платівку, і та багатонадійно зашипіла.

– Бідолашний хлопчина, – сказала Фанні. – Ти таки справді смутний.

У двері щось ледь чутно пошкреблося.

– То Генрі, – сказала Фанні. – Він ніколи не стукає як слід.

Я пішов до дверей, та не встиг їх відчинити, як із коридора озвався голос Генрі:

– Це я.

Я відчинив двері, і Генрі потяг носом.

– М'ятна гумка. Отак я вас і впізнаю. Ви коли-небудь жували щось інше?

– Навіть тютюну не жував.

– Таксі вас чекає, – сказав Генрі.

– Що-що мене чекає?

– Відколи це ти дозволяєш собі роз'їжджати в таксі? – спитала Фанні. Щоки її пашіли, очі блищали. Ми провели дві прекрасні години з Моцартом, і, здавалося, саме повітря навколо цієї огрядної жінки світилось. – Ну?

– Атож, відколи це я дозволяю собі… – почав був я і замовк, бо Генрі, стоячи в коридорі, хитав головою: ні, не те. Потім він застережливо приклав палець до губів.

– То ваш знайомий, – мовив він. – Водій таксі знає вас, він з Венеції. Ідете?

– Іду, – відповів я, спохмурнівши. – Коли ви так кажете…

– А, і ось іще. Це для Фанні. П'єтро сказав віддати їй. У нього внизу вже так напхано, що для цього нема місця.

Він подав мені гладкого муркітливого плямистого кота.

Я прийняв ту важку, але приємну ношу й відніс до Фанні, яка й сама замуркотіла, взявши на руки плямистого звіра.

– Ой любчику! – вигукнула вона, щаслива й від Моцарта, й від котяри. – Не кіт, а мрія! Справжня мрія!

Генрі кивнув головою їй, кивнув мені й подався коридором геть.

Я підійшов до Фанні обняти її на прощання.

– Ти тільки послухай, як муркоче, ніби в нього там мотор! – вигукнула Фанні, піднявши схожого на подушку котяру, щоб поцілувати його.

– Замикайте двері, Фанні, – сказав я.

– Що? – не зрозуміла вона. – Що?

Спустившись сходами у вестибюль, я побачив Генрі, який і досі чатував у темряві, майже невидимий під стіною.

– Генрі, бога ради, що ви тут робите?

– Дослухаюся, – сказав він.

– До чого?

– До будинку, до всього навколо. Цс-с… Слухайте. Ось воно.

Його ціпок піднявся й, мов чутлива антена, показав у глиб коридора.

– Отам… Чуєте?

Десь далеко війнув вітер. Десь далеко в темряві перебіг легкий бриз. Хтось зітхнув. Рипнули двері.

– Я нічого не чую.

– Це тому, що ви напружуєтеся. Не напружуйтесь. Просто слухайте. Ось…

Я послухав, і мене пройняло холодом.

– Хтось є в домі, – прошепотів Генрі.