Смерть — діло самотнє - Сторінка 23

Я не хотіла вас образити. Ви ж письменник?

– Еге ж, письменник, то й що?

– А ви запальний, юначе. Тільки тримайтеся далі від кіно. Вас там зімнуть. Про що це я говорила?.. A-а, так… Більшість своїх розкішних туалетів я вже давним-давно віддала на голлівудські добродійні базари. Протягом року виїжджаю хіба що на одну прем'єру й, може, ще на два бенефіси. Десь раз на два місяці, як трапиться хтось із давніх приятелів, обідаю у Сарді чи в "Дербі", а потім знов усамітнююсь. Із Фанні бачуся майже щомісяця, звичайно о такій-от порі. Вона теж сова, як і ваша покірна слуга.

Господиня допила каву й витерлася величезним м'яким жовтим рушником, що добре пасував до її засмаги. Потім накинула його на плечі й знову зміряла мене уважним поглядом. Я також мав час роздивитися цю жінку, що була й не була Констанс Реттіген – велика володарка душ із мого дитинства. На екрані – шестиметрова скрадлива, підступна спокусниця чоловіків, темнокоса й чарівливо тендітна. Тут – обпалена сонцем мишка-пустельниця, метка і жвава, непевного віку, суміш кориці, мускатного горіха й меду. Ось з якою жінкою я стояв на нічному вітерці біля середземноморського плавального басейну перед її схожим на мечеть будинком. Я подивився на цей будинок і подумав: ні радіо, ні телебачення, ні газет. І вона знов виявила свої телепатичні здібності.

– Атож! Тільки кінопроектор та купа фільмів у вітальні. Час працює на добро лиш в одному напрямі. Назад. Минуле в моїх руках. Побий мене бог, коли я знаю, як дати собі раду із сьогоденням, і під три чорти майбутнє! Я не хочу жити в ньому, не хочу йти в нього й зненавиджу кожного, хто мене до цього змушуватиме. Ось, як на мене, справжнє життя.

Я повів очима по всіх освітлених вікнах її мечеті, по всіх кімнатах за тими вікнами, тоді звернув погляд на залишений під бічною стіною лімузин.

Це чомусь занепокоїло її, і нараз вона гайнула в будинок, а тоді повернулася з пляшкою того ж таки білого вина. Налила мені в келих і пробурмотіла:

– Та якого біса… Ось випийте. А я…

І раптом, коли вона простягла мені келих, я засміявся. Та де в біса засміявся – вибухнув сміхом, зайшовсь реготом!

– У чім річ? – запитала вона, відвівши трохи назад руку з келихом. – Що тут таке смішне?

– Ви!.. – аж задихавсь я. – І шофер… І служниця… Служниця, шофер! І ви!

Я показав на кухню, на лімузин і на неї.

Вона зрозуміла, що попалась, і приєдналася до моїх веселощів, закинувши голову назад і дзвінко сміючись.

– Боже мій, ви мене спіймали, юначе! А я ж то… я думала, що добре зіграла!

– Дуже добре! – вигукнув я. – Просто чудово. От тільки, коли ви простягли келих, мені в око впав примітний порух зап'ястка. Я ж бачив шоферові руки на кермі. І бачив, як служниця тримала тацю. Констанс… пробачте, міс Реттіген…

– Констанс.

– Ви могли б розігрувати цей маскарад хтозна-скільки, – сказав я. – А руки, зап'ястки – це ж така дрібна деталь!

Вона вискочила з кімнати, тоді пустотливо, мов кімнатна собачка, прибігла назад у шоферському кашкеті, а за мить скинула його й наділа наколку служниці. Щоки її розшарілись, очі блищали.

– Кого б ви хотіли вщипнути за задок? Шофера чи служницю?

– У вас в усіх трьох премилі задки!

Вона підлила мені вина, відкинула вбік обидва головні убори й сказала:

– Оце єдина моя розвага. Вже багато років не маю ніякого діла, то сама собі його знаходжу. Пізніми вечорами виїжджаю до міста, інкогніто. Часом роблю в крамницях закупки – теж як служниця. А ще орудую в підвалі кінопроектором, мию машину. Та й куртизанка з мене непогана, якщо вам до вподоби куртизанки. Колись я заробляла по півсотні доларів за ніч, і це в двадцять третьому році, коли долар ще мав справжню ціну й за двадцять п'ять центів можна було пообідати.

Ми довго сміялися. Я відкинувсь на подушки.

– А навіщо вся оця таємничість, нічне життя? Ви ніколи не виходите вдень?

– Тільки на похорони. Розумієте… – Констанс відсьорбнула кави й знову вгрузла спиною в купу подушок, схожу на гурт лежачих собак. – Розумієте, я не дуже люблю людей. Це в мене ще змолоду почалося. Певно, надто багато на моїй шкірі слідів від продюсерських пальців. А втім, і так непогано грати роль самотньої господині дому.

– А я тут до чого? – запитав я.

– Ви друг Фанні, це по-перше. По-друге, ви начебто добрий хлопчина. Тямущий, хоча й дурненький. Цебто, невинний. Ці великі голубі очі, скільки в них наївності! Життя вас іще не ламало? Дай боже, щоб і не ламало ніколи. Ви здаєтеся мені безпечним, милим і забавним. Але без ніякої фізіології, як тепер кажуть, без ніякої фізіології. Тобто я не збираюся тягти вас до себе в спальню, вашому дівоцтву ніщо не загрожає.

– Я не дівич.

– Хай ні, але з біса схожі.

Я люто спаленів.

– Ви так і не відповіли мені. Чому я тут?

Констанс Реттіген поставила на підлогу свою чашку, нахилилась уперед і подивилась мені просто в очі.

– Фанні стривожена, – сказала вона. – Перелякана. Нажахана. Чи не з вашої ласки?

За короткий час я встиг забути.

Подорож машиною з міста до узбережжя розвіяла морок у моїй голові. Поки я був у цьому домі, стояв біля басейну, дивлячись, як господиня поринає в море, потім вертається, і відчував на обличчі легкий бриз, а в роті смак доброго вина, події останніх двох днів наче звітрилися в мене з пам'яті.

Раптом я усвідомив, що вже багато тижнів не сміявся отак від душі. Молодий сміх цієї жінки повернув мене назад, туди, де мені й належало бути в мої двадцять сім років, а не в дев'яносто, що на них я почував себе, прокинувшись сьогодні вранці.

– То це з вашої ласки Фанні така налякана? – повторила своє запитання Констанс Реттіген і раптом замовкла. – О боже, – мовила вона, – у вас такий вигляд, наче я оце переїхала машиною вашого улюбленого собачку. – Вона схопила мою руку й міцно стиснула її. – Я що – вдарила вас у самісінькі круглячки?

– Які круг…

– У яєчка. Даруйте.

Вона дала мені час прийти до тями. А побачивши, що я не зомлів, сказала:

– Річ у тім, що я з біса опікуюся Фанні. Навряд чи ви знаєте, як часто я буваю в тому нужденному вулику.

– Я вас там ніколи не бачив.

– Ще й як бачили, тільки не впізнали. Торік на П'яте травня,[28] десь уже над північ, усі там звеселіли від вина та енчілади й, побравшись за руки, пішли танцювати мексіканську конгу по коридорах, по сходах, по всьому будинку. Я була на чолі тієї живої вервечки, виряджена такою собі Ріо-Рітою, і ніхто мене там не знав, а це ж бо єдина нагода добре збавити час. І ви там були, тільки десь у кінці вервечки, далеко від мене, так що ми ні разу не зіткнулись. А через годину я трохи погомоніла з Фанні й зникла. Здебільшого я приїжджаю туди десь о другій ночі, і ми з Фанні повертаємося в часи Чікагської опери й Інституту мистецтв, коли я вчилася малювати й безплатно співала в хорі, а Фанні виконувала кілька головних партій. Ми знали Карузо й були обидві худющі, як тріски, ви собі уявляєте? Фанні – худюща! Але який голос! О боже, та й молоді ж ми були!.. Ну, а решту ви знаєте. Я далеко пішла, зі слідами матрацних пружин на спині. А коли їх стало надто багато, втекла сюди видобувати гроші із надр свого задвірка.

Вона повела рукою в бік кухні, де за вікном ухали й стогнали машини принаймні над чотирма нафтовими свердловинами – чудові хатні тварини для затишного життя.

– Ну, а Фанні… У неї був невдалий роман, що день у день краяв їй серце і зрештою зробив її такою, яка вона тепер. Ні один чоловік, ні я, ні час не могли її розрадити, повернути їй втрачену красу. І зрештою ми махнули на все те рукою і залишились подругами.

– З того, як ви про це говорите, я бачу, що ви їй вірна подруга.

– Я їй, вона мені. Вона талановита, мила, химерна й нещасна жінка. Я біля неї наче дресирована шавка, що танцює її слонячий гавот. Як щиро ми сміємося десь над ранок, годині о четвертій! Ні вона, ні я не тішимо одна одну облудними надіями. Ми добре знаємо, що ніколи не повернемось до звичайного життя – вона має на те свої причини, я свої. Вона знала одного чоловіка надто близько, я – надто багатьох мимохідь. Самітництво набирає різних форм, як ви можете бачити з моїх перевтілень і з неосяжних тілес Фанні.

– Ви так гудите чоловіків, а перед вами ж оце один з них, – озвавсь я.

– Ви не такий, як вони, я певна. Ви б не намагалися покласти під себе всіх хористок підряд і не обертали б на ліжко свій письмовий стіл в акторському агентстві. Ви б не спустили зі сходів свою бабусю, щоб одержати за неї страховку. Може, ви тюхтій чи дурень, не знаю, але мені тепер більше до душі тюхтії і дурні, такі, що не стануть розводити тарантулів чи відривати крильця колібрі. Наївні письменники, які мріють полетіти на Марс і ніколи не повертатися в наш безглуздий білий світ. – Вона замовкла, ніби прислухаючись до себе. – О боже, я надто розбазікалась. Повернімося до Фанні. Вона не з полохливих, ось уже двадцять років живе в тій старій руїні, двері завжди навстіж, заходь хто хоче, в руках банка з майонезом. Але тепер з нею наче щось зробилося. Аж підскакує від найменшого шереху. Що воно таке?

– Вчора ввечері ми тільки слухали музику й сміялися. Вона нічого не казала.

– Може, просто не хотіла турбувати Марсіянина, як вона вас часом називає, га? А я знаю напевне, бачила, як вона труситься. Ви коли-небудь мали справу з кіньми? Помічали, як у них по шкурі перебігає дрож, коли на неї сідає муха? То от, на Фанні тепер весь час сідають невидимі мухи, а вона тільки міцно стуляє вуста, й по шкірі в неї перебігає отой дрож. Здається, в її спіритичній таблиці геть усе переплуталось. А пісковий годинник показує не той час, бо хтось насипав у нього замість піску прах з погребної урни. У дверцятах її холодильника чути якийсь шепіт. Опівночі в ньому падає лід, і той звук озивається лиховісним сміхом. У туалеті цілу ніч щось булькоче й гарчить. Терміти ось-ось проточать підлогу під її кріслом, і вона бухне просто в пекло. Павуки на стіні тчуть їй поховальний саван. Ну, як вам такий перелік? І все – тільки передчуття. Жодного факту. Так не довго й з глузду зсунутись. Ви розумієте?

З нічого весь тремтиш.

Я так подумав, але не сказав цього. А натомість запитав:

– Ви говорили про це з Генрі?

– Генрі має себе за найвидатнішого сліпого в світі. З такого млива не буде пива.