Смерть — діло самотнє - Сторінка 24

У нього самі натяки. Щось, мовляв, сталося, але він, бачте, не хоче сказати. Може, ви мені поясните? Тоді б я написала Фанні листа, чи подзвонила б через оту Гутіерес, чи поїхала б увечері сама й сказала їй, що все те бредня собача. То як?

– Можна мені ще трохи вина?

Вона наповнила мій келих, не відводячи від мене очей.

– Гаразд, – мовила по тому, – починайте словоблудити.

– Щось і справді діється, але про це ще рано говорити.

– Коли ви заговорите, може бути вже пізно! – Констанс Реттіген підхопилася й заходила по кімнаті, потім обернулась і пронизала мене лютим поглядом. – Кажу ж вам, Фанні себе не тямить зі страху, то чому ж ви мовчите?

– Тому, що мені самому вже несила жахатися кожної тіні. Тому, що я все своє життя був боягузом і гидкий сам собі. Коли дізнаюся про щось іще, я вам подзвоню!

– Ого! – Констанс Реттіген хрипко засміялась. – Голос у вас дай боже! Гаразд, я відступаюсь, робіть як вважаєте за потрібне. Я знаю, ви любите Фанні. А як по-вашому, чи не безпечніше їй буде кілька днів, десь із тиждень, пожити тут зі мною?

Я обвів поглядом купи подушок, це барвисте стадо атласових слонів, набитих пір'ям, так схожих обрисами й розміром на Фанні Флоріанну.

Тоді похитав головою.

– Там її кубельце. Я не раз марно намагався витягти її в кіно, в театр, навіть в оперу. Забудьте про це. Вона десять років не виходила на вулицю. Забрати її з того старого будинку, з її великого слонового гробовища, це…

Констанс Реттіген зітхнула й знов наповнила мій келих.

– Та й однаково нічого б воно не зарадило, правда ж?

Вона споглядала мій профіль. А я споглядав темні хвилі за скляними дверима, де припливні піски немовби скидались уві сні в належний їм час.

– Завжди буває надто пізно, правда ж? – знов озвалася Констанс Реттіген. – Немає способу захистити Фанні чи когось іншого, коли вже хтось намірився скривдити чи вбити людину.

– А хто сказав хоч слово про вбивство? – заперечив я.

– У вас таке простодушне рожеве обличчя, що на ньому видно геть усе. Я ворожу не на кавовій гущі, а читаю з промовистих очей і чутливих уст. Фанні страшенно наполохана, і це лякає й мене. Вперше за багато років, запливаючи вночі в море, я думаю: ось нарине велика хвиля й занесе мене так далеко, що я вже й не випливу назад. О боже, мені ненависна сама думка, що отак буде зіпсована моя єдина справжня втіха! – І вона швидко запитала: – Ви ж не зіпсуєте її, правда?

– Що?

Раптом у її голосі почулися нотки Крамлі чи, може, Фанні, коли та казала мені не приводити нікого з собою.

Мабуть, на обличчі в мене відбився такий переляк, що вона хрипко засміялась.

– Та ні, ні. Ви ж із тих, хто вбиває тільки на папері, щоб не вбивати насправді. Пробачте.

Та я вже підхопився на ноги, пориваючись щось сказати, наговорити їй грубощів, тільки не міг дібрати потрібних слів.

– Слухайте, – мовив я нарешті. – Це якийсь шалений місяць. Я починаю помічати речі, яких раніше ніколи не помічав. Я ніколи не читав некрологів. А тепер читаю. У вас були тижні чи місяці, коли особливо багато ваших знайомих божеволіли, пропадали безвісти чи вмирали?

– Коли тобі шістдесят, – іронічно засміялася Констанс Реттіген, – то таке триває цілими роками. Я боюся спускатися сходами, бо один мій знайомий упав і зламав собі в'язи. Боюсь їсти: двоє вдавилися їжею. Плавати в морі? Троє знайомих потонули. Літати літаком? Шість чоловік розбилися в авіакатастрофах. В автомобільних – двадцять. Спати? Де в біса. Десятеро померли вві сні, тільки й сказали: "Що за чорт?" – і пустилися духу. Випивати? Чотирнадцять знайомих померли від цирозу печінки. А ви кажете – некрологи. У вас це тільки початок. Ось я маю тут телефонну книжечку, погляньте. – Вона схопила зі столика біля дверей невеличкого чорного записника й кинула мені. – Книга мертвих.

– Що?

Я погортав сторінки, побачив імена. Проти половини з них на кожній сторінці стояли маленькі хрестики.

– Цій особистій телефонній книжці тридцять п'ять років. Половини записаних у ній людей давно немає, а мені все бракує духу викреслити чи видерти ці записи. То була б наче остаточна смерть. От і виходить, що я така сама кваша, як і ви, синку.

І вона забрала в мене свою "книгу мертвих".

У розчинені двері тераси війнуло холодним вітром, і я почув, як зашурхотів на березі пісок, так наче невидиме величезне чудисько ступило на нього своїм пазуристим лапищем.!

– Не я нагнав страху на Фанні, – мовив я зрештою. – Я ж не тифозна воша й не розношу зарази. Якщо вона сьогодні десь і з'явиться, хай навіть тут, то сама собою. У мене вже багато днів усі нутрощі перевертаються. Люди вмирають або тікають геть, але тут немає ніякого зв'язку, і я нічого не можу довести. Коли таке трапляється, я незмінно опиняюся десь поблизу й почуваю себе винним, що не зміг добачити, дізнатися, повідомити, відвернути. Я живу з цим страшним відчуттям уже стільки днів, що несила терпіти. Досить мені тепер на когось подивитись, як я починаю думати, чи не він або вона на черзі, і знаю: якщо я й далі вичікуватиму, всі ті люди рано чи пізно загинуть. От тільки цього тижня це начебто трапляється частіше. Ось і все, що я можу сказати. І годі про це.

Вона підійшла, поцілувала пучки своїх пальців і приклала їх мені до вуст.

– Я вас більш не дражнитиму. Надто сердито ви огризаєтесь, як на квашу. Ну, а що тепер? Хочете ще келих вина? Чи подивитися фільми? Поплавати потемки в басейні? Віддатися жалісливим любовним утіхам зі своєю кіноматір'ю? Нічого з вищезгаданого?

Я похилив голову, щоб уникнути її глузливого й палючого погляду.

– Фільми. Я хотів би побачити Констанс Реттіген у "Прозорих завісах". Востаннє я дивився цю картину в п'ять років.

– Ви таки мастак підносити дух старих людей. "Прозорі завіси"… Заждіть, поки я заправлю проектор. Коли я була малим дівчам, мій тато працював в одному кінотеатрі у Канзас-Сіті, ото він і навчив мене всієї цієї механіки. Й досі не забула. Тож ніхто мені тут не потрібен.

– Ні, потрібен. Я. Дивитися фільм.

– Ет чорт… – Вона перескочила через подушки й заходилася коло проектора в кутку кімнати. Схопила з ближчої полиці коробку з фільмом і почала спритно заправляти плівку в апарат. – Ваша правда. А я дивитимусь, як ви дивитесь на мене.

Поки вона, щось мугикаючи, налаштовувала апарат, я відвернувся і вийшов на низьку терасу над пляжем. Очі мої помандрували з півдня на північ, ковзнули вздовж берега, краєм володінь Констанс Реттіген, а потім…

Унизу, біля самої води, я щось побачив.

Там нерухомо стояв чоловік або щось схоже на чоловіка. Чи довго він уже там стояв, чи тільки-но вийшов з моря, я не міг сказати. Мені не видно було, мокрий він чи ні. Але на вигляд начебто голий.

Я звів дух і швидко поглянув у вітальню. Констанс Реттіген, насвистуючи крізь зуби, ще поралася коло проектора.

Гарматним пострілом ударила хвиля. Я знов метнув погляд на берег. Той чоловік усе ще був там, стояв майже визивно: уперши руки в боки, задерши голову, широко розставивши ноги.

"Забирайся геть! – хотілось гукнути мені. – Чого тобі тут треба? Ми нічого не зробили".

"А ти певен цього?" – була моя наступна думка.

Ніхто не заслуговує на те, щоб його вбили.

Ніхто?

І ось за тією постаттю на березі накотила остання, найвища хвиля. Вона розбилася на снопи дзеркальних скалок, що враз накрили невідомого. І ніби змили його. Коли хвиля відлинула назад, він зник – певне, гайнув по піску на північ.

Назад, повз лев'ячу клітку в каналі, повз вікна спорожнілого будинку жінки з канарками, повз моє помешкання із саваном на канапі.

– Готові? – гукнула з вітальні Констанс Реттіген.

"Як по правді, то ні", – подумав я.

Коли я повернувся, Констанс сказала:

– Ну, дивіться, як старенька стане молодою.

– Ви не старенька, – заперечив я.

– А таки ні, побий мене бог. – Вона бігала по кімнаті, вимикаючи світло й збиваючи подушки на підлозі. – Ця затята поборниця здоров'я пише книжку, що має вийти наступного року. Підводна гімнастика. Секс у години відпливу. Які вживати бікарбонати, прийнявши всередину місцевого футбольного тренера. Як… О боже, ви знов почервоніли! Що ви знаєте про жінок?

– Не багато.

– Скільки ви їх мали?

– Не багато.

– Одну, – вгадала вона й задоволено гмукнула, коли я кивнув головою. – Де вона тепер?

– У Мехіко.

– Коли повертається?

– Через десять днів.

– Скучили? Любите її?

– Так.

– Хотіли б подзвонити їй і висіти на телефоні цілу ніч, аби її голос боронив вас від цієї страшної фурії?

– Я вас не боюся.

– Чорта з два не боїтеся. Ви вірите в тепло тіла?

– Тіла?

– Тепло! Секс без сексу. Невинні обійми. Ви можете вділити цій старій відьмі трохи консервованого тепла, не втрачаючи своєї цноти. Просто обняти й тримати, як ложку в руці. А тепер зверніть очі на стелю. Дія відбуватиметься там. Кіно цілу ніч, аж поки встане сонце, як ото в чоловіка… Ой, пробачте. Хай йому чорт. Ну, гайда, синку. Падаймо!

Вона опустилася на подушки й потягла мене за собою, водночас натискаючи якісь кнопки на щитку, втопленому в підлогу. Згасли останні лампочки. Задзижчав шістнадцятиміліметровий проектор. На стелі замигтіло світло й тіні.

– Дивіться. Як вам це?

Вона сіпнула своїм гарним носиком угору.

На стелі помолоділа на двадцять вісім років Констанс Реттіген запалювала сигарету.

А внизу поруч мене жива Констанс пахкала димом.

– Гарна була сучка, правда ж? – мовила вона.

Прокинувся я на світанку і в першу мить не міг збагнути, де я. Тільки почував себе неймовірно щасливим, так наче вночі зі мною сталося щось прекрасне. Нічого такого, звісно, не сталося – просто я перебув ніч серед безлічі розкішних подушок поруч із жінкою, від якої пахло прянощами та щойно настеленим паркетом. Коли я дивився на неї, пригадувались чудові різьблені шахи, виставлені у вітрині в дні дитинства. Або новісінька гімнастична зала для дівчат, хіба що з ледь чутним духом пороху з тенісного корту, який налип на бронзові дівочі стегна.

Я озирнувся у світанковому присмерку.

Та її не було.

На берег із шумом накотилася хвиля. У відчинені скляні двері війнуло холодним вітерцем. Я сів на подушках. Ген над тьмяною водою зметнулась і впала рука, потім знов і знов. Голос Констанс гукав мене.

Я вибіг на берег, кинувсь у воду й поплив, та вже на півдорозі вибився із сили. Ні, я не атлет.