Таємничий сад - Сторінка 19

А ще про Дікенову маму… і про скакалку… і про тендітні паростки, що пробиваються крізь землю, лишень пригріє сонечко… про старого Бена Везерстафа і про малинівку. Колін слухав і слухав, бо його щораз більше захоплювало все те, що відкривала перед ним Мері. Це було так несхоже на те, що він знав досі… Їм було страшенно цікаво і весело вдвох. Потім вони вже сміялися з будь-якого приводу і зчинили неймовірний галас у кімнаті. Про болячки і страхи ніхто вже й не згадував.

За сміхами і жартами діти навіть забули, що збиралися розглядати книжки. Щоразу якесь слівце, якась назва викликала нову хвилю веселощів — де ж тут було до книжок? Ось і зараз: Колін широко відкритими очима глянув на Мері — і рвучко подався вперед, ніби й забувши про свою хвору спину.

— Знаєш, хто ми? Та ми з тобою брат і сестра — двоюрідні! Оце так! І чому ми раніше про це не згадали? — захоплено вигукнув він.

І те, що вони упродовж стількох годин переговорили про все на світі, а про таку просту річ і забули, видалося їм таким дивним, що обоє знову залилися сміхом. Зрештою, у тому стані, в якому вони перебували, їм і меншого приводу вистачило б. Й ось коли веселощі сягнули вершини — двері кімнати раптом відчинилися і на порозі постали лікар Крейвен і місіс Медлок.

Побачивши свого пацієнта, який аж заходився від сміху, лікар Крейвен застиг на місці з відкритим ротом. Місіс Медлок налетіла на нього ззаду — і мало не перекинулася. Вона безтямно переводила погляд то на Мері, то на Коліна і лише плямкала губами.

— О Боже! — ледве вимовила вона.

— Що тут діється? — врешті опанував себе лікар Крейвен. — Що це все значить?

Мері мовчала. А Колін спокійнісінько відкинувся на подушку, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, хто тут господар.

— Це моя двоюрідна сестра, Мері Ленокс, — сказав він, ніби лікар Крейвен і місіс Медлок самі не бачили, хто перед ними. — І це значить, що я запросив її прийти сюди. Мені з нею цікаво і ми щодня будемо тут собі бавитися і розмовляти. Зрозуміло?

Лікар Крейвен з докором повернувся до місіс Медлок.

— Ох, сер, — забелькотіла та, — не знаю, просто не знаю, як таке могло статися. Слуги знають порядок. Хто сказав — поняття не маю.

— Ніхто нічого не казав, — заявив Колін. — Мері почула, як я плачу, і сама мене знайшла, от і все. Слуги тут ні до чого, Медлок.

Мері бачила: лікар Крейвен страшенно невдоволений, проте не важиться перечити своєму пацієнтові. Лікар вдав заклопотаного, сів поруч із Коліном і взявся рахувати його пульс.

— Ти щось занадто розхвилювався, мій хлопче, а хвилювання тобі тільки шкодить, — похитав він головою.

— Якщо Мері піде, тоді я справді розхвилююся, — грізно відповів Колін і його очі заблищали. — З нею я почуваюся ліпше. До речі, нехай сюди принесуть чай — ми з Мері нап'ємося зараз чаю.

Місіс Медлок і лікар Крейвен стурбовано перезирнулися, проте вдіяти нічого не могли.

— Сер, він таки виглядає ліпше, — наважилася обізватися місіс Медлок, — але… — додала, спіймавши на собі невдоволений погляд лікаря, — він і зрання мав непоганий настрій, коли її ще тут не було.

— Мері знайшла мене вночі, і ми довго розмовляли. Потім вона заспівала мені індійську колискову і я заснув, хоча до того ніяк не міг спати, — рішуче сказав Колін. — Тому і почувався добре зранку, бо виспався. І навіть поснідав. А зараз хочу чаю. Покличте доглядальницю, Медлок. Нехай накриє нам стіл. І не баріться.

Лікар Крейвен дочекався доглядальниці і потиху дав їй якісь вказівки. Потім знову застеріг Коліна: йому не можна багато розмовляти, бо він хворий і легко втомлюється — мовляв, не треба про це забувати. Мері подумала: не дивно, що Колін увесь час говорить про свої болячки — йому ж безнастанно про них нагадують. Де ж тут узятися доброму настрою?

Та Колін сьогодні поводився зовсім інакше. Він пильно подивився просто у вічі лікарю Крейвену і твердо сказав:

— Щоб ви знали, лікарю: я хочу про це забути. А з Мері мені це вдається. Тому вона буде сюди приходити.

Лікар Крейвен геть розгубився. Він спантеличено глипнув на Мері, яка забилася у крісло й упродовж цілої розмови не промовила і слова, тоді перевів погляд на небожа, тоді знов на Мері. "І чим ця мала зуміла так розвеселити Коліна? Що не кажи, а вигляд у хлопця таки ліпший. Гм, дивина та й годі", — подумав лікар і поволі вийшов з кімнати.

Доглядальниця тим часом поставила тацю на столик біля дивану і також пішла. Колін жваво поглянув на столик.

— Знаєш, мені рідко коли хочеться їсти. Переважно вони як приносять сюди тацю, то так і забирають, — сказав він. — А зараз… гм, ці булочки так пахнуть… о, вони ще теплі. Бери, частуйся. І будь ласка, розкажи мені про раджу.

Розділ 15

Гніздування

Негода затрималася у Мізелтвейці ще на цілий тиждень: дощило і дощило. Звісно, всі ті дні Мері не могла ані вибратися у свій потаємний сад, ані побачитися з Дікеном. Однак дівчинка зовсім не нудьгувала: щодня вона навідувала Коліна і вони годинами розмовляли — то про Індію, то про пустище, то про Дікена, — бавилися, читали вголос книжки, розглядали барвисті ілюстрації, яких у тих книжках не бракувало — і час злітав непомітно. Коли Колін чимось захоплювався, очі у нього палали, на щоках з'являвся рум'янець — і вже годі було повірити, що цей хлопець досі думав лише про хворобу. Єдине що він так і не вставав з ліжка.

Врешті всі в будинку змирилися з тим, що діти проводять час разом: ніхто не чинив їм жодних перешкод. Місіс Медлок навіть мала причини бути вдячною Мері.

— Гм, нема що казати: відколи ти з ним ся подружила, то він перестав ото коверзувати, перестав на нас кричати, плакати з найменшої дурниці. Бо не раз так всіх доводив, що спаси Боже! Доглядальниця вже навіть х'тіла все кидати і тікати світ за очі, бо не могла з ним витримати. А тепер каже: "Як міс Мері його няньчить, то чо' буду тікати? Най няньчить!" — добродушно розказувала вона. — Та і ти не хто-будь: встати ото серед ночі і никати, шукати, хто там плаче! То не всякий би потрафив, — аж засміялася і похитала головою.

Мері лише глянула на місіс Медлок, але нічого не сказала.

У розмовах із Коліном дівчинка все-таки була дуже обережна і навіть коли у них заходила мова про сад, вона не признавалася, що вже знайшла хвіртку. Спершу Мері хотіла переконатися, чи Колін — той хлопець, якому можна довірити таку велику таємницю. Але як це зробити? Мері ще не придумала. Звісно, їй подобалося розмовляти з ним, бавитися, жартувати, але про сад вона могла говорити лише із тим, у кому була б цілковито впевнена. З другого боку, Колінові так припала до душі думка, що можна потайки бавитися у саду і ніхто про це не знатиме, що Мері вже й готова була все йому розповісти. Але тут поставав новий клопіт: гаразд, якщо вони з Дікеном і зможуть якось доправити Коліна в сад — то як зробити це так, аби ніхто з дорослих цього не виявив? Знову-таки: Мері добре пам'ятала слова лондонського лікаря, що Коліну треба якомога частіше бувати на свіжому повітрі — і щиро хотіла допомогти хлопцеві. Вона думала собі так: якщо він бодай раз опиниться у саду, якщо запізнається з Дікеном і малинівкою, то відразу забуде про свої болячки. Те, як прогулянки надворі можуть поліпшити самопочуття, Мері і по собі знала. А нещодавно вона побачила власне відображення у дзеркалі — і не повірила своїм очам. На неї дивилася рожевощока усміхнена дівчинка зі жвавими очима, а не бліде насуплене і невдоволене створіння, яке приїхало сюди з Індії. Нема що й казати, ця дівчинка подобалася їй набагато більше, ніж колишня "А-міс-Мері-вічно-проти". Марта також це завважила.

— О бачиш, погасала собі по садах, стала ліпше їсти — і вже не така худюща, і личко ся зачервоніло. Навіть волосся, і то вже не стирчить на всі боки, а дає'ся зачесати, — задоволено ствердила Марта.

— Так, я бачу, волосся зміцніло і підросло. Я і сама стала міцніша, — відповіла Мері.

— Ну, тепер на тебе мило ся подивити, — добродушно проказала Марта, розчісуючи її.

Мартині слова запали дівчинці в душу. Якщо сад, і скакалка, і праця на землі допомогли їй, то напевно допоможуть і Коліну. Але якщо Колін так не любить, коли на нього дивляться, — то чи захоче бачити Дікена?

— Чого ти сердишся, коли на тебе дивляться? — якось спитала у Коліна.

— Серджуся? Та я просто ненавиджу, коли на мене витріщаються, — відповів він. — Коли я був іще зовсім маленький, мене брали на море. І ось, як звичайно, я лежав у своєму візку, а всі озиралися на мене, мало шиї не скручували. Пані зупинялися, заводили розмову з моєю нянькою, а потім переходили на шепіт. Ніби я не знав, про що вони говорять: що мені вже недовго лишилося. Якось одна така пані підійшла, поплескала мене по щоці і сказала: "Бідна дитина!" А я голосно скрикнув і вдарив її по руці. Вона так злякалася, що кинулася втікати.

— Певно, вирішила, що ти сказився, як ото собака, — похитала головою Мері.

— А що мене обходить? Хай собі думає що завгодно, але не плете дурниць, — нахмурився Колін.

— Добре, чому ж ти тоді не накричав на мене, коли я увійшла до твоєї кімнати і витріщилася на тебе? — посміхнулася Мері.

— Знаєш, я подумав, що це сон або привид. А який сенс сваритися з привидом? — посміхнувся у відповідь Колін.

— Слухай, а якщо… а якщо ще хтось захотів би тебе побачити… один хлопець… ти б і на нього накричав? — обережно спитала Мері.

Колін відкинувся на подушку і подумав.

— Взагалі є один хлопець, якого я був би радий бачити. Хлопець, який знається з пташками і лисами — Дікен, — повільно промовив він.

— Ох, я впевнена, він тобі сподобається, — зраділа Мері.

— Якщо вже пташки підпускають його до себе, то й мені нема чого боятися. Може, він і мене приручить, як своїх звірят, — проказав Колін, а тоді засміявся.

Мері уявила собі, як Колін ото визирає зі своєї кімнати-нори — і також залилася нестримним сміхом: справді, спробуй-но його звідси виманити.

Що ж, одне питання Мері розв'язала: Колін не боїться Дікена, отож нема чого боятися і їй.

Врешті випогодилося. Того ранку Мері прокинулася дуже рано. Її розбудили промені сонця, що пробивалися крізь штори. Дівчинка миттю зірвалася з ліжка і підбігла до вікна. Вона відсунула штори, відчинила вікно — і в кімнату увірвався струмінь свіжого повітря, напоєного розмаїтими пахощами.