Техану - Сторінка 28

- Урсула Ле Гуїн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Взяла його відразу, щойно дізналася, що в селі є саме такий пес, якого їй треба: то була здоровенна ґонтійська вівчарка з кудлатою головою і розумними очима.

Час від часу до неї, як і там, на Ре-Альбі, приходила думка: "Я ж маю навчати дівчинку! Мені ще Оґіон казав". Але чомусь здавалося, що й учити її нема чого, крім того, як займатися господарством і розказувати легенди о тій порі, коли на землю опускалась темрява. Вони взяли собі за звичку після вечері, перш ніж лягати спати, сидіти в кухні біля вогнища. Може, правий був Бучок, і Терру здалося б віддати до ворожки, щоб та навчила дівчинку свого ремесла. Це було б краще, ніж навчатися у ткача, як того раніше хотілося Тенар. Не бозна-що, та все ж таки краще. Терру досі відставала від однолітків і фізично, і в загальному розвитку, бо ж поки вона не опинилась у Дубівцях, ніхто нею не займався. Вона нагадувала маленьке звірятко, яке вивчило декілька слів з людської мови, а про життя людей не мало ані найменшого уявлення. Дівчинка швидко засвоювала все, чого її вчили, і була вдвоє слухняніша та старанніша, ніж некеровані Жайвірчині дівчата чи реготливі та ледачі хлопчаки. Вона вміла прибирати, прясти, накривати на стіл, трохи готувала, трохи шила, доглядала домашню птицю, приганяла корів і була просто незамінною в маслоробні. Справжня дівчинка-господиня, казав про неї старий Сутяга, не без того, щоби підлеститись. Але Тенар зауважувала, як він щораз, коли повз нього проходила Терру, намагався непомітно накласти на себе знак проти зла. Як і більшість людей, Сутяга вірив, що події, які відбуваються з людиною, — це і є сама людина, а відтак багаті й сильні — сама доброчинність, а той, хто потерпає від лиха, і сам, безперечно, поганець, тож бідкатись і ремствувати йому нема на що.

Навіть коли б Терру стала найкращою господинею на весь Ґонт, і тоді до неї навряд чи ставилися б краще. Ніякий добробут не переважив би печаті, що залишилась на її обличчі після заподіяного зла. Коли так, гадав Бучок, чому не обернути шрам на благо, ставши ворожкою? А може, і Оґіон так думав, коли застерігав від Роуку? Або коли казав, що дівчинку будуть боятись? Так — і ніяк інакше?

Якось Тенар, підстерігши на сільській вулиці Плющиху, запитала ворожку:

— Плющихо, я хотіла б дещо в тебе запитати. Стосовно твого ремесла.

Ворожка втупила в Тенар пильний погляд, і жінка щось не помітила в ньому великої приязні.

— Ремесла, кажеш?

Не втрачаючи самовладання, Тенар кивнула.

— Що ж, ходімо. — І Плющиха, понизавши плечима, рушила через Мірошницький провулок до свого будиночка.

Її домівка не була ані брудним барлогом, ані притулком для курей, як можна було б сказати про хижку тітоньки Слані, але то однаково був будинок ворожки, і балки його були рясно завішані сухими і ще напівсухими травами, з-під купи сірого попелу підморгував червоним оком жевріючий вогник, на полиці дрімав гладкий пухнастий чорний кіт, і вуса його з одного боку були сиві. У хижці було повно маленьких коробочок, горщичків, глечиків, підносів і закупорених пляшок, і все це пахло — їдко, приємно чи й дивно.

— Чим можу тобі зарадити, Ґоє? — холодно поцікавилась Плющиха.

— Чи не була б твоя ласка сказати мені?.. Як ти гадаєш, чи не має Терру, моя вихованка, Терру, якогось дару до твого ремесла?.. А може, вона має якусь силу?

— Вона? Кому ж тоді мати, як не їй! — здивувалась відьма.

Тенар була трохи вражена тим, що Плющиха говорить про подібні речі так прямо та зневажливо.

— Знаєте, — сказала вона, — здається, Бучок так само думає.

— Сліпий кажан в печері і той би це помітив! — порснула Плющиха. — У тебе все?

— Ні. Я хочу спитати твоєї поради. Давай я спершу запитаю, а ти скажеш мені ціну своєї відповіді. Згода?

— Гаразд.

— Коли Терру трохи підросте, чи маю я віддавати її в учениці ворожці?

Плющиха хвильку помовчала. "Думає, яку б ціну заломити", — вирішила Тенар. Однак, замість назвати ціну, відьма відразу ж дала відповідь на запитання.

— Я її не візьму, — навідріз відмовила вона.

— Чому?

— Бо я боюся, — пояснила відьма й пронизливо глянула на Тенар.

— Боїшся? Боїшся чого?

— Її! Хто вона така?

— Дитина. Дівчинка, яка колись зазнала зла!

— Не тільки.

Чорна злоба охопила Тенар.

— Отже, — сказала вона, — учениця конче має бути незаймана?

— Я не це хотіла сказати, — пояснила Плющиха, пильно подивившись на Тенар.

— А що ж тоді?

— Я хотіла сказати лише те, що мені невідомо, хто вона така. Я хотіла сказати, що коли вона дивиться на мене не тільки своїм зрячим оком, а й незрячим, я не знаю, що вона бачить. Я дивлюсь, як ти поводишся з нею, так ніби це звичайна дівчинка, і думаю: "Хто вони такі? Що за сила таїться в цій жінці, бо ж вона хоч не дурепа, але береться голими руками за вогонь, пряде на пару з буревієм?" Кажуть, пані, що ти дитиною й сама жила з Давніми Силами, Силами Пітьми, Підземними Силами, що ти була й царицею та служницею тих сил. Може, саме тому й не боїшся своєї вихованки. Я не знаю і не берусь сказати, яка сила в ній дрімає. Але знаю напевне, що мені не до снаги братися за її науку, і Бучкові теж, та навіть всім ворожкам з чародіями, яких мені доводилось коли-небудь знати! Я щось тобі пораджу, пораджу цілком безкоштовно: стережися! Стережися її й того дня, коли вона віднайде свою міць! Оце й усе.

— Дякую тобі, шановна Плющихо, — відповіла Тенар так ввічливо, як могла б відповісти тільки Жриця Гробниць Атуану, і вийшла з теплої кімнатки під слабкий і кусючий передзимовий дощик.

Вона була зла на ворожку. Ніхто тобі тут не допоможе! Тенар знала, що сама не зробить тут нічого, вона розуміла це й без чужих порад, але біда полягала в тому, що й допомогти їй не було кому! Оґіона не стало, стара Слань на ділі вміла менше, ніж на словах; Плющиха, знай, застерігала, Бучок взагалі стояв осторонь, а Гед — єдина людина, здатна чим-небудь допомогти, — просто втік. Утік, як відшмаганий пес, і хоч би звісткою або словом відізвався до неї, та де там! Йому було не до Тенар чи Терру, він мов з писаною торбою носився зі своєю ганьбою. Гед жодного разу не згадав про неї, не спитав: як там вона? Його цікавила тільки сила — сила Тенар, його власна міць, і те, як він міг би скористатись ними, як можна було б їх збільшити. Наприклад, з'єднавши Каблучку воєдино, відновити Руну, звести на престол Короля. І коли сила покинула його, він все одно думав лише про неї: що він її втратив, що вона покинула його, вичерпалась, залишила його наодинці з самим собою, з ганьбою, з порожнечею.

"Ти помиляєшся", — заперечила Тенар Ґоя.

"Ні, я кажу правду! — відрізала їй Тенар. — А він хіба грав почесному?"

"Так, — відказувала Ґоя. — Чесно. Чи бодай намагався бути чесним".

"Що ж, — відказала Тенар, прямуючи додому крізь вітер і перші ріденькі краплі холодного дощу, — то нехай веде свою чесну гру з козами, яких пасе. А з мене буде".

— Мабуть, сьогодні проти ночі буде сніг, — сказав Сутяга, її працівник, зустрівши Тенар на дорозі, що вела понад кахедськими луками.

— Сніг о такій порі? Та ну, ще рано.

— Ну, сніг не сніг, а мороз точно вдарить.

І справді, коли зайшло сонце, земля взялася памороззю, і калюжі та жолоби водостоків, які звисали з дахів, враз затягнулись льодом. Принишк заледенілий очерет понад Кахедою. Здавалося, що й вітер замерз, не маючи можливості поворухнутись.

Прибравши стіл після вечері, Тенар і Терру сіли біля вогнища, яке було набагато приємніше, ніж у Плющихи, бо в ньому горіла стара яблуня, що була зрубана у саду минулої весни. Вони сукали пряжу і розмовляли.

— Розкажи мені легенду про котів-привидів, — попросила Терру хрипким голосом, щойно запустила прядку і стала тягнути шерстяну нитку з купи чорної шовковистої козячої шерсті.

— Її розказують улітку. — Терру покосилася на Тенар. — А коли зима, потрібно розповідати видатні легенди. Взимку ти вивчиш "Створення Еї", а коли настане літо, співатимеш його на Довгому Танці. Взимку ж ми вивчимо "Зимовий хорал" і "Подвиги юного Короля", і ти співатимеш їх на святі Сонцестояння, коли сонце повертає на північ і привертає весну.

— Я не можу співати, — прошепотіла дівчинка.

Тенар проворно й ритмічно рухала руками, змотуючи в клубок нитку, навалену безладною грудою.

— Співати можна не тільки голосом, — заперечила вона. — Співати може і душа. Як гарно не звучав би голос, а він — ніщо, якщо пісня не йде від душі. — Тенар розплутала останній відрізок нитки, котрий був суканий найпершим. — Терру, ти маєш силу, а сила без знання — страшна річ.

— Як ті створіння, котрих не цікавили знання, — сказала Терру. — Дикі тварюки. — Не зрозумівши, що вона каже, Тенар питально поглянула на дівчинку. — Ну, ті тварюки, що залишились на заході, — уточнила Терру.

— А, дракони з пісень тієї Жінки з Кемая. Так. Достоту. Ну, з якої пісні ми почнемо — про те, як з моря піднялись острови, чи як король Моред відбив навалу Чорних Кораблів?

— Острови, — прошепотіла Терру.

Тенар сподівалася, що вона вибере "Подвиги юного Короля", бо й Мореда вона уявляла собі через Лебанена. Але дівчинка зробила правильний вибір.

— Дуже добре, — похвалила Тенар. Вона знайшла очима великі Оґіонові Книги, підбадьоривши себе думкою, що якщо щось і забуде, то зможе знайти в них потрібне слово, глибоко вдихнула — і почала розповідь.

Поки настав час іти до ліжка, Терру вже вивчила, як Сеґой підняв з пучин Часів найперший з островів. Коли дівчинка вляглася, Тенар закутала її в ковдру, а замість колискової вони удвох із Терру неголосно повторила першу строфу пісні Створення.

Тенар перенесла на кухню маленьку олійну лампадку і почала наслухати цілковиту тишу. Весь світ застиг в обіймах морозу. На небі — жодної зірочки. Чорнота налягала на єдине кухонне віконце. По кам'яній долівці стелився холод.

Сон ще не йшов до Тенар, і вона обернулася до вогню. Слова великої пісні розбурхали її душу, та десь на дні душі ще вирували злоба і тривога, які заполонили її раніше, ще після розмови з Плющихою. Тенар узяла кочергу, аби розворушити ще не прогорілі дрова. Вона лупнула кочергою по поліну, і тут же десь у задній частині дому луною відгукнувся інший удар.

Тенар підвелась і завмерла, прислухаючись.

Аж тут знову щось вдарило чи гупнуло — неголосно, приглушено, і не в будинку, а знадвору.