Тихий Дін. Книга четверта - Сторінка 11

Без печаті ? Чи, може, й печать ... при тобі ?

— Обійдеться й без печаті! — усміхнувся Григорій.

о Ну, тоді й балакати нічого! — знову повеселів ста

рий. Дай тобі боже здоров'я! А сам ти коли думаєш їхати ?

— Завтра.

— Часті твої пішли вперед ? На Усть — Медведицю ?

— Еге. А за себе, батьку, ти не турбуйся. Однаково незабаром таких, як ти, стариків, додому відпускатимуть. Ви своє вже відслужили.

— Дай то боже ! — Пантелей Пройопович перехрестився і, як видно, заспокоївся остаточно.

Попрокидались діти. Григорій узяв їх на руки, посадив до себе на коліна, і, цілуючи їх по черзі, усміхаючись, довго слухав веселе щебетання.

Як пахне волосся в цих дітей! Сонцем, травою, теплою подушкою і ще чимось безконечно рідним. І самі вони — ця плоть від плоті його — як крихітні степові пташки. Якими невмілими здавались великі, чорні батькові руки, що обіймали їх. І яким же чужим у цій мирній обстановці здавався він — вершник, що на Добу залишив коня, наскрізь пропахлий їдким духом солдатчини й кінського поту, гірким запахом походів і ремінної амуніції.

Очі Григорія застилала туманна поволока сліз, під вусами тремтіли губи... Разів зо три він не відповів на запитання батька і тільки тоді підійшов до столу, як Наталя торкнула його за рукав гімнастерки.

Ні, ні, Григорій став зовсім не той ! Він же ніколи не був занадто вразливий і плакав рідко навіть у дитинстві. А тут — ці сльози, глухі й часті удари серця і таке відчуття, наче в горлі беззвучний тіпається дзвінок... А втім, усе це могло бути й тому, що він багато пив цієї ночі й зовсім не спав...

Прийшла Дарка, що вигонила корів на вигін. Вона підставила Григорію усміхнені губи і, коли він, жартівливим жестом розгладивши вуса, наблизив до неї обличчя,— заплющила очі. Григорій бачив, як, немов од вітру, здригнулись її вії, і на мить. відчув пряний запах помади, що йшов від її иеблякнучих щік.

А от Дарка була така сама. Здається, ніяке горе неспроможне було не тільки зламати її, а навіть прихилити до землі. Жила вона на білім світі, як червона лозина і гнучка, гарна і доступна.

— Цвітеш? — спитав Григорій.

— Як блекота при дорозі! — примруживши .променисті очі, сліпучо усміхнулась Дарка. І зараз же підійшла до дзеркала поправити волосся, що вибилось спід хустки, причепуритись.

Така вже вона була, Дарка. З цим, мабуть, нічого не можна було вдіяти. Смерть Петра наче підстьобнула її, і, ледве опам'ятавшись від пережитого горя, вона стала ще жадібніша до життя, ще уважніша до своєї зовнішності.

Розбудила Докійку, що спала в коморі. Помолившись, всією сім'єю сіли за стіл.

— Ой, і постарівся ж ти, братику.! — співчутливо сказала Докійка.— Сірий якийсь став, як вовк.

Григорій через стіл мовчки й без усмішки подивився на неї, а потім сказав :

— Мені так і годиться. Мені старітись, тобі на порі ставати, жениха підшукувати..." Тільки ось що я тобі скажу: про Мишка Кошового від сьогодні ти й думати забудь. Як почую, що ти й після цього за ним сохнути, будеш,— на одну ногу наступлю, а за другу візьмусь —так і роздеру, як жабеня ! Зрозуміла ?

Докійка спалахнула, як маків цвіт,—крізь сльози подивилась на Григорія.

Він не зводив з неї злого погляду, і в усьому його розлюченому обличчі —у вишкірених під вусами, зубах, у звужених очах — ще яскравіше проступило вроджене мелехов-ське, звірувате.

Але й Докійка була тієї ж породи:, опам'ятавшись від збентеження й образи, вона тихо, але рішуче сказала:

— Ви, братику, знаєте ? — серця не зневолиш !

— Вирвати треба таке серце, яке тебе слухати не буде,— порадив Григорій.

"Не тобі б, сину, про це. балакати ..." — подумала Іллівна. Але тут у розмову втрутився Пантелей Прокопович. Гримнувши по столу кулаком, загорлав:

— Ти, суча дочко, цить мені! А то я тобі таке серце покажу, що й волосся з голови не позбираєш ! Ах ти, паскудо ! Ось піду зараз, як візьму віжки...

— Батечку ! Віжок у нас ні одних не лишилось. Усі забрали ! — смирненько перебила його Дарка.

Пантелей Прокопович несаміовито блиснув на неї очима, і, не знижуючи голосу, далі зривав' злість :

— ...Візьму черезсідельник — то я тобі таких чортів...

— І черезсідельника червоні теж узяли ! — вже голосніше вставила Дарка, так само дивлячись на свекра невинними очима.

Цього Пантелей Прокопович стерпіти вже н.е зміг. Секунду дивився він на невістку, багровіючи в німій люті, мовчки зіпаючи широко розкритим ротом (був схожий він у цю мить на витягненого з води судака), а потім хрипко крикнув :

— Замовчи, проклята, сто чортів тобі в душу ! Слова не дадуть сказати! Та що ж це таке? А ти, Докіє, так і знай: зроду цього діла не буде! Батьківським словом тобі кажу! І Григорій правильно сказав : про такого падлюку будеш думати то тебе й убити мало! Знайшла присуху! Запік їй душу шибеник ! Півхутора спалив, немічних стариків розстрілював та хіба ж це людина ! Та: щоб такий христопрода-

49

л. Тихий Дон. 194

ведь був моїм зятем ? Попадись він мені зараз — своєю рукою смерть заподію ! Тільки пискни ще : візьму дрючка, то я тобі...

— Тих дрючків на базу вдень з свічкою не знайдеш,— зітхнувши, сказала Іллівна.— По базу хоч конем грай, хворостинки на розпал не знайдеш. От до чого дожили !

Пантелей Прокопович і в цьому нелукавому зауваженні побачив1 лихий задум. Він глянув на стару нерухомими очима, схопився, як шалений, і вибіг на. двір.

Григорій кинув ложку, закрив обличчя рушником і трясся від беззвучного реготу. Злість його пройшла, і він сміявся так, як не сміявся давним — давно. Сміялися всі, крім Докійки. За столом запанувало веселе пожвавлення. Але як тільки на ганку затупотів Пантелей Прокопович,— обличчя у всіх зразу стали серйозні. Старий влетів ураганом, волочачи за собою довжелезну вільхову жердину.

— Ось ! Ось! На всіх на вас, на проклятих, язикатих, вистачить ! Відьми довгохвості!.. Дрючка нема ?! А де що ? І тобі, стара чортице, дістанеться! Ви її в мене покуштуєте!

Жердина не влазила в кухню, і старий, перекинувши чавуна, з гуркотом викинув її в сіни,— важко дихаючи, сів до столу.

, Настрій у нього був явно зіпсований. Він сопів і їв мовчки. Мовчали і всі інші. Дарка не підводила від столу очей, боячись розсміятись. Іллівна зітхала і ледве чутно шепотіла : "О господи, господи! Гріхи наші тяжкі!" Тільки Докійці було не до сміху, та Наталя, що всміхалась якоюсь вимученою усмішкою, коли не було старого, знову стала зосереджена й сумна.

— Солі подай! Хліба ! — зрідка і грізно ричав Пантелей Прокопович, обводячи домашніх блискаючими очима.

Сімейна колотнеча закінчилась досить несподівано. Коли всі міовчали, Мишко допік дідові новою образою. Він не раз чув, як баба під час сварки обзивала діда всякими лайливими словами, і, по — дитячому глибоко схвильований тим, що дід збирався бити всіх і горлав на всю хату,— тремтячи ніздрями, раптом дзвінко сказав :

— Розвоювався, кривий чорт ! Дрючком би тебе по голові, щоб ти не лякав нас з бабунею !..

— Це ти мене... діда... так?

— Тебе ! — мужньо підтвердив Мишко.

— Та хіба ж рідного' діда можна... такими словами?!

— А чого ти кричиш ?

— Який шибеник ? — погладжуючи бороду, Пантелей Прокопович здивовано обвів усіх очима.— А це все від тебе, стара шкапо, таких слів наслухався ! Ти навчаєш!

— І хто його навчає? Весь у тебе та в батенька сваво-лець ! — сердито виправдувалась Іллівна.

Наталка встала й набила Мишка, приказуючи :

— Не вчись так говорити з дідом! Не вчись !

Мишк)о заголосив, уткнувся лицем в коліна Григорія. А Пантелей: Прокопович, що всією душею упадав за внуками, схопився зза столу і, не витираючи сліз, що текли по бороді, радісно закричав:

— Гришка! Синок! Стусанів твоїй матері! Правильне слово стара сказала ! Наш ! Мелеховської крові!.. Ось вона, кров, коли заговорила !.. Цей нікому не змовчить !.. Онучок ! Рідний мій!.. На, бий старого дурня, чим хочеш!.. Тягай його за бороду!..— І старий, вихопивши з рук Григорія Мишка, високо підняв його над головою.

Закінчивши снідати, встали зза столу. Жінки почали мити посуд, а Пантелей Прокопович закурив, сказав, звертаючись до Григорія :

— Воно наче й незручно просити тебе, ти ж у нас — гість, та нічого не зробиш... Підсоби тин поставити, тік загородити, а то скрізь усе повалено, а чужих тепер не допросишся. У всіх однаково, все повалилось.

Григорій охоче погодився, і вони вдвох до обіду працювали на току, лагодячи огорожу.

Вколуючй стояки на: городі, старий спитав :

— Косовиця почнеться — от — от не видно, І не знаю — прикуповувати трави чи ні? Ти як скажеш про хазяйство? Чи варто клопотатися ? А то, може, червоні через місяць знов надійдуть, і все знову піде чортові в пельку?

— Не знаю, батьку,— одверто признався Григорій.— Не

знаю, як воно обернеться і хто кого подолає. Живи так, щоб зайвого ні в засіках, ні на базу не було. Як на теперішній час, то все воно нідочого. Он візьми тестя: ціле життя

спину гнув, наживав, жйли з себе та з інших вимотував, а що лишилося ? Тільки горілі пеньки на базу !

— Я, хлопче, й сам так думаю,— притамувавши зітхання, погодився старик.

І розмови про хазяйство більше не заводив. Аж після полудня, помітивши, що Григорій особливо ретельно припасовує ворітця на току, сказав з досадою і неприхованою гіркістю :

— Роби абияк. Чого ти стараєшся ? Не вік же їм стояти !

Як видно, тільки тепер старий усвідомив всю марність

своїх зусиль налагодити життя по — старому ...

Перед заходом сонця Григорій облишив роботу, пішов до хати. Наталя була сама в кімнаті. Вона прибралась, наче на свято. На ній гарно лежала синя шерстяна спідниця і попли-нова голубенька кофточка з прошивкою на грудях і з мереживними манжетами. Обличчя її тонко рожевіло і трохи лисніло тому, що вона недавно вмивалася з милом. Вона щось шукала в скрині, але, побачивши Григорія, опустила віко, з усмішкою випросталась.

Григорій сів на скриню, сказав:

— Сядь на часинку, а то завтра поїду і не поговоримо.

Вона покірно сіла поруч з ним, подивилась на нього збоку

трохи зляканими очима. Але він несподівано для неї взяв її за руку, ласкаво сказав :

— А ти гладка, наче й не хворіла.

— Поправилась... Ми, жінки, живучі, як кішки,— сказала вона, несміливо усміхаючись і нахиляючи голюву.

Григорій побачив ніжно рожевіючу, вкриту пушком мочку вуха і в просвітах між пасмами волосся жовтувату шкіру на потилиці, спитав :

— Вилазить волосся ?

— Вилізло майже все.