Тріумфальна арка - Сторінка 24
- Еріх Марія Ремарк -Потім вирішив, що ти вже не прийдеш, і подався в місто.
Джоан мовчала. Її сигарета то жевріла, то пригасала в темряві.
— Оце й усе, — докінчив Равік.
— Ти пішов чогось випити?
— Так…
Джоан обернулася до нього.
— Равіку, — мовила вона, — ти справді пішов у місто через мене?
— Так.
Вона сперлась йому на коліна. Крізь халат він відчув її тепло. Це було її тепло й тепло халата, ріднішого йому за деякі роки його власного життя, і раптом йому здалося, ніби халат і Джоан давно вже пов'язані між собою, ніби вона повернулася назад звідкись із його минулого.
— Равіку, я ж приходила до тебе кожного вечора. Ти повинен був знати, що вчора я також прийду. Може, ти вийшов з готелю, щоб не бачити мене?
— Ні.
— Якщо ти не хочеш бачити мене, скажи відверто.
— Я б сказав тобі.
— Отже, не тому?
— Ні, справді не тому.
— То я щаслива.
Равік глянув на неї.
— Що ти сказала?
— Я щаслива.
Він хвилину помовчав.
— А ти розумієш, що кажеш? — спитав нарешті він.
— Так.
Тьмяне світло знадвору відбивалося в її очах.
— Такими словами не кидаються, Джоан.
— А я й не кидаюся.
— Щастя, — мовив Равік. — Де воно починається й де кінчається?
Він торкнувся ногою хризантем. Щастя, подумав він. Блакитні обрії юності. Золота, ясна рівновага життя. Щастя! Господи, де воно ділося?
— Воно починається з тобою і кінчається з тобою, — відповіла Джоан. — Це ж так просто.
Равік мовчав. Що вона балакає, подумав він.
— Ти ще, може, скажеш, що кохаєш мене? — мовив він нарешті,
— Я тебе кохаю.
Він махнув рукою.
— Ти ж мене майже не знаєш.
— А хіба це стосується до кохання?
— Ще й як. Кохати — це коли хочеш разом із кимось постаріти.
— Такого кохання я не знаю. А знаю інше: коли без когось не можеш жити.
— Де кальвадос?
— На столі. Не вставай, я тобі принесу.
Джоан принесла пляшку з чаркою й поставила їх на підлогу серед квіток.
— Я знаю, що ти не кохаєш мене, — мовила вона.
— То ти знаєш більше за мене.
Вона швидко глянула на нього.
— Але ще покохаєш.
— Гаразд. За це ми й вип'ємо.
— Стривай.
Вона налила чарку й випила. Тоді знов налила й подала йому. Равік хвилину потримав її в руках. Усе це неправда, подумав він. Напівсон удосвіта. Слова, сказані в темряві,— хіба вони можуть бути правдою? Правдивим словам треба багато світла.
— Звідки ти все це так добре знаєш? — спитав він.
— Бо я кохаю тебе.
Як вона розкидається цим словом, подумав Равік. Зовсім не замислюючись над ним, немов порожньою посудиною. Наповнює її будь-чим і зве це коханням. Чого тільки в цю посудину не напихали! І страху перед самотністю, і цікавості до чужого "я", і надмірного потягу до самоствердження, і мерехтливого віддзеркалення власної фантазії. Та хто знає, який її справжній вміст? Хіба те, що я сказав про старість удвох, не найбільша дурниця? Хіба бездумність Джоан не багато ближча до правди? Чого я сиджу тут зимової ночі в проміжку між війнами і, немов шкільний учитель-буквоїд, перебираю порожні слова? Чого я опираюся замість стрімголов кинутись у вир, хоч і ні в що не вірю?
— Чого ти опираєшся? — спитала Джоан.
— Що ти кажеш?
— Чого ти опираєшся?
— Я не опираюся… Чому б я мав опиратися?
— Не знаю. Щось у тобі замкнене, й ти не хочеш нічого й нікого туди впустити.
— Годі тобі,— сказав Равік. — Дай мені ще випити.
— Я щаслива і хочу, щоб ти також був щасливий. Я безмежно щаслива. Я прокидаюся з тобою і йду спати з тобою. Більше нічого не знаю. У голові в мене дзвенять срібні дзвіночки, коли я думаю про нас обох. А часом немов грає скрипка. Вулиці сповнені нами, наче музикою, інколи в неї вплітаються людські голоси і, ніби в кіно, пропливають картини, але музика не стихає. Її чути весь час.
Ще кілька тижнів тому ти була нещасна, подумав Равік. І не знала мене. Легко ж ти стаєш щаслива! Він випив кальвадос і спитав:
— Ти часто була щаслива?
— Не часто.
— Отже, не раз. Коли ж востаннє у тебе в голові дзвеніли срібні дзвіночки?
— Чого ти питаєш?
— Просто так. Аби не мовчати.
— Я забула. Та й не хочу більше пам'ятати. Тоді було інакше.
— Воно завжди буває інакше.
Джоан усміхнулася йому. Обличчя її було ясне й відверте, немов квітка з небагатьма пелюстками, які нічого не приховують.
— Два роки тому, — мовила Джоан. — І щастя недовго тривало. В Мілані.
— Ти тоді була сама?
— Ні. З одним чоловіком. Він був дуже нещасний, ревнивий і нічого не розумів.
— Ну певне.
— Ти б усе зрозумів. А він улаштовував мені страшні сцени. — Вона вмостилася зручніше, взяла з канапи подушечку й підсунула собі за спину. Потім прихилилася до канапи. — Він лаяв мене, називав повією, зрадницею, невдячною. А це була неправда. Я була вірна, поки його кохала. Він не розумів, що я вже його не кохаю.
— Цього ніхто ніколи не розуміє.
— Ні, ти б зрозумів. Але тебе я кохатиму завжди. Ти інакший. Між нами все інакше. Той чоловік хотів мене вбити. — Вона засміялася. — В таких випадках вони завжди нахваляються вбити. Через кілька місяців мене вже хотів убити інший. Але ніхто ніколи не вбиває. А ти б хотів мене вбити?
— Хіба що з допомогою кальвадосу, — відповів Равік. — Дай-но сюди пляшку. Хвалити бога, нарешті ми заговорили по-людському. Кілька хвилин тому я був неабияк злякався.
— Тому, що я тебе кохаю?
— Не починаймо знов того самого. Це все одно, що прогулюватися у фіжмах і в перуці. Ми разом, а надовго чи ні, хтозна. Ми разом, і цього досить. Навіщо наліплювати етикетки?
— Мені оце твоє "надовго чи ні" не подобається. Але це тільки слова. Ти не кинеш мене. І це теж тільки слова, ти сам знаєш.
— Звичайно. Тебе вже коли-небудь кидав той, кого ти кохала?
— Так. — Джоан глянула на Равіка. — Хтось когось завжди кидає. Часом ти ще кохаєш когось, і він тебе випереджає.
— І що ти робила тоді?
— Все. — Вона взяла його чарку й допила її.— Все! Але надаремно. Я тоді була страшенно нещасна.
— І довго?
— Цілий тиждень.
— Не дуже довго.
— Це ціла вічність, коли хтось по-справжньому нещасний. Я була така нещасна, геть уся, що через тиждень моє нещастя вичерпалося. Нещасні були мої коси, шкіра, ліжко, навіть одяг. Нещастя так заполонило мене, що, крім нього, нічого не існувало. А коли більше нічого не існує, то й нещастя перестає бути нещастям, бо його вже нема з чим порівняти. Тоді лишається тільки цілковите спустошення. Потім і воно минає. І ти поволі оживаєш.
Джоан поцілувала його руку. Він відчув її м'які обережні губи.
— Що ти думаєш? — спитала вона.
— Нічого, — відповів він. — Думаю тільки, що ти як невинна дикунка. Зіпсована до останку і взагалі незіпсована. Це найнебезпечніше, що тільки є на світі. Подай мені пляшку. Я хочу випити за свого приятеля Морозова, великого знавця людських душ.
— Я не люблю Морозова. Може, випиймо за щось інше?
— Певне, що ти його не любиш. У нього метке око. То випиймо за тебе.
— За мене?
— Так, за тебе.
— Небезпечна не я, мені самій загрожує небезпека.
— Ти не можеш думати інакше, так і має бути. Але не бійся, з тобою ніколи нічого не станеться. Салют!
— Салют. А проте ти мене не розумієш.
— А хто кого розуміє? Звідси й походять усі непорозуміння на світі. Подай мені краще пляшку.
— Ти так багато п'єш. Нащо стільки пити?
— Джоан, — мовив Равік, — настане такий день, коли ти скажеш: "Забагато!" Скажеш: "Ти п'єш забагато", — і віритимеш, що хочеш мені тільки добра. А насправді хотітимеш перегородити мені всі шляхи на той терен, якого ти не матимеш змоги перевіряти. Салют! Сьогодні в нас свято. Ми щасливо уникли патетики, що грізною хмарою нависла перед нашим вікном. Убили її тією ж самою патетикою. Салют!
Він відчув, як Джоан здригнулася. Впершись руками в підлогу, вона ледь випросталась і глянула на нього. Очі в неї були широко розплющені, коси відгорнені назад, купальний халат зсунувся з плечей. У темряві вона чимось нагадувала світлу, дуже молоду левицю.
— Я знаю, — спокійно сказала вона, — ти глузуєш із мене. Знаю, але мені байдуже. Я відчуваю, що знов живу, відчуваю всім своїм єством… Я інакше дихаю, мій сон тепер не такий, як був, мої суглоби знов стали чутливі і руки вже не порожні. І мені байдуже, що ти про це подумаєш і що скажеш. Я кидаюсь бігти, кидаюсь летіти, кидаюсь додолу — і ні на мить не замислююсь. Я щаслива і без остороги, без страху кажу про це, якщо навіть ти смієшся і глузуєш із мене…
Равік хвилину помовчав.
— Я з тебе не глузую, — нарешті сказав він. — Я глузую з себе, Джоан.
Вона пригорнулася до нього.
— Але чого? Щось у тобі весь час опирається. Чого?
— Нічого в мені не опирається. Я просто повільніший за тебе.
Вона похитала головою.
— Не тільки тому. Щось у тобі є таке, що хоче самотності. Я відчуваю це. Наче якась стіна.
— Немає ніякої стіни, просто я прожив на п'ятнадцять років більше, ніж ти. Не в кожного життя — мов той дім, який можна постійно оздоблювати меблями спогадів. Багато хто живе в готелі, у різних готелях. Роки замикаються за ним, як двері готельних кімнат. І єдине, що лишається, — це крихта мужності. Жалю за минулим не лишається.
Джоан довго сиділа мовчки. Він не знав, чи вона чула його. Він дивився у вікно й відчував, як у його жилах спокійним блискучим струменем пливе кальвадос. Удари пульсу стихли, поглинуті дедалі глибшою тишею, в якій заглухли й кулеметні черги часу, що невтомно вицокує свій шлях. Над дахами сходив розпливчастий червоний місяць, наче баня мечеті, до половини схованої у хмарах. Мечеть поволі підіймалася, а земля тонула в сніговій заметілі.
— Я знаю, — нарешті мовила Джоан, поклавши руки йому на коліна і спершись об них підборіддям, — безглуздо було розповідати тобі про ті мої колишні справи. Я могла промовчати або збрехати, але не хочу. Чому не розповісти тобі всього, що було в моєму житті? І чому я маю прикрашати його? Я радше змалюю його гіршим, ніж воно було насправді, бо тепер моє минуле здається мені тільки смішним, я його сама вже не розумію. Як хочеш, то смійся з нього, а як хочеш, то й з мене.
Равік глянув на неї. Вона стояла навколішки, придавивши коліньми великі білі хризантеми до газети, що була підкладена під них. Дивна ніч, подумав він. Десь тепер стріляють, ловлять людей, кидають до в'язниці, мучать і вбивають, десь розтоптують клаптик мирного світу, а ти сидиш тут, знаєш про це й нічого не можеш зробити. В яскраво освітлених бістро стоїть гомін, усім до всього байдуже, люди спокійно лягають спати, а я сиджу тут за пляшкою кальвадосу серед білих хризантем із жінкою, і між нами здіймається полохлива тінь кохання, сумна, самітна приблуда, вигнана з безжурних садів минулого.