Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 26

Але надії... з ними я розпрощалася, — відповіла Еовіна.

Гандальф з Піном застали Арагорна в кімнаті, де лежав Меррі.

— Меррі, бідолахо! — вигукнув Пін, підбігши до ліжка — йому здалося, що друг його виглядає гірше, ніж вдень.

— Не бійся, — заспокоїв Арагорн. — Я встиг повернути його до життя. З ним трапилося те ж, що з Еовіною. Але душа в нього легка і сильна, усе переборе. Він не забуде пережитого, але не втратить веселої та добродушної вдачі... Хіба що стане мудрішим.

Арагорн лагідно погладив кучеряву голову Меррі, легко торкнувся повік і покликав на ім'я; А коли піднялася пара з відвару ацеласу і в повітрі розлились пахощі квітну-чого саду, де гудуть бджоли сонячним днем, Меррі засовав-ся в ліжку, сів і сказав:

— Ох, як їсти хочеться! Котра година?

— Час вечері минув, — відповів Пін, — але я, мабуть, зможу добути чого-небудь, якщо тутешні кухарі не відмовлять.

— Не відмовлять, можеш не сумніватися, — сказав Гандальф. — Усе, чим багатий Мінас-Тіріт, охоче віддадуть для гобіта, що заслужив на велику славу!

— Добре! — пожвавішав Меррі. — Тоді, виходить, спер-ше повечеряю, потім покурю... — раптом він насупився. — Ні, паління скасовується. Навіть думати про люльку більше не буду.

— Чому? — спитав Пін.

— Тому, — смутно відповів Меррі, — що Теодена більше нема. Він не встиг навчитися розкурювати люльку і згадав про це в останні хвилини. Тепер як візьмуся за паління, відразу його згадаю... Пам'ятаєш, як він чемно говорив з нами в Ізенгарді?

— Але ж це означає, що тобі слід частіше братися за люльку, — сказав Арагорн, — і згадувати Теодена. Це була людина обов'язку і честі, доброго серця і твердої волі. Тому він і зумів вирватися з тенет Тьми. Ти служив йому недовго, але пам'ять про нього повинен зберегти до кінця своїх днів.

— Ну що ж, — посміхнувся Меррі, — якщо Блукач по-стачатиме мені усе необхідне, я буду попихкувати люлькою [130] і згадувати старого ярла. В мене ще залишалося чимало тютюну із Саруманових запасів, та не знаю, куди в цій метушні поділися мої речі.

— Ти глибоко помиляєшся, пане мій, якщо вважаєш, ніби я здолав гори і пройшов рівнини, прокладаючи собі дорогу мечем, тільки для того, щоб постачати куривом вайлуватого гобіта, що посіяв десь своє майно, — мовив Арагорн. — Або торба знайдеться, або доведеться тобі потурбувати брата-аптекаря. Він тобі повідомить, що нічого не знає про властивості згаданого зілля, зате він знає, що в народі воно зветься люльковим листям, по-науковому га-леном, а мовою різних племен так-то і так. Він розважить твої вуха стародавнім прислів'ям, зміст якого йому невідомий, а потім з великим жалем визнає, що такого зілля в них не запасають. Доведеться тобі втішатися міркуваннями над порівняльною історією мов Середзем'я. Я ж з тобою прощаюся. Я не спав у ліжку після від'їзду з Дунхарра-ну, до того ж з учорашнього вечора в мене не було в роті ані ріски.

Меррі винувато погладив його по руці:

— А я тебе затримав! Йди, будь ласка, відпочивай. З тієї найпершої ночі в Барбариса ми тобі завдаємо сам клопіт! Але так уже гобіти влаштовані: серце хвилюється, а язик меле якісь дрібниці. Ми чомусь боїмося сказати занадто багато... і якщо жарт не допомагають, нам не вистачає слів.

— Я вас непогано знаю, — відповів Арагорн, — інакше не платив би вам, як кажуть, тими ж грішми. Хай живе Гобітанія і гобітанські звичаї!

Він поцілував Меррі і вийшов разом з Гандальфом.

— Кого можна порівняти з Арагорном? — захоплено мовив Пін. — Тільки Гандальфа. Вони начебто трохи схожі, еге ж? Слухай, роззяво, але ж торбинка твоя ось вона, під ліжком! Ти ж ніс її за спиною, коли ми зустрілися! Блукач, мабуть, її відразу побачив... До того ж у мене є свій невеличкий пакуночок тютюну. Отже, можеш не заощаджувати. Подумати тільки: тютюн з Південної чверті! Набивай люльку. Я збігаю по щось їстівне, а потім, нарешті, побалакаємо досхочу. Чорт його бери! Не можемо ми, Туки і Брендібоки, довго жити на висотах духу!

— Це точно, — погодився Меррі. — Принаймні, я не вмію. Але все ж таки ці висоти, мабуть, досяжні, якщо ми [131] любимо те, до чого серце саме від народження тягнеться. З чогось потрібно починати, а корені в Гобітанії глибоко сидять. Є ще й інші вершини і глибини. А не було б їх, жоден гобіт не міг би жити на втіху. Дуже добре, що ми довідалися дещо про ці речі. Ну, а тепер дай мені мій ки-сетик і люльку з торби — якщо не поламалася...

Арагорн і Гандальф з'явилися до Старшого Цілителя і порадили потримати Фарамира і Еовіну в ліжку подовше і доглядати старанно.

— Еовіна буде пориватися до бою, але їй не можна цього дозволити ще щонайменше днів десять.

— А Фарамир повинен довідатись про загибель батька, — сказав Гандальф. — Але казати всю правду відразу не треба, нехай він не знає про передсмертне божевілля Денетора, доки цілком не одужає. Попередьте очевидців, Берегонда і напіврослика Піна, щоб не наплели чогось передчасно.

— А що робити з другим напівросликом, котрий хворіє? — запитав Старший Цілитель.

— Скоріше за все, завтра він захоче ненадовго піднятися з ліжка, — сказав Арагорн. — Нехай прогуляється з Піном по саду. Вони близькі друзі.

— Дивне плем'я! — зауважив Старший, хитаючи головою. — їх і назгул не бере!

Біля воріт Дому Цілителів юрбилися люди, які чекали на Арагорна. Ледь він устиг повечеряти, як його обступили прохачі: вилікувати родича чи друга, пораненого смертоносною Тінню. Арагорн покликав на допомогу синів Елронда, і вони втрьох допізна ходили з будинку в будинок. По всьому місту уже впевнено говорили: "Король тут, король повернувся!" Його відразу прозвали Ельфійським Самоцвітом, за зеленим каменем Галадріелі, що він носив на грудях; так народ дав йому те саме ім'я, яким колись нарекли його ще при народженні.

Коли сили Арагорна, нарешті, зовсім вичерпались, він нишком вибрався з міста, загорнувшись у плащ, щоб поспати у своєму наметі хоч кілька годин до світанку. Ранком над Білою Вежею підняли стяг Дол-Амроту — білий корабель, немов лебідь на синій хвилі, і городяни, поглядаючи на нього, запитували себе: чи не наснилося їм, насправді, повернення короля? [132]

Розділ 9

ОСТАННЯ НАРАДА

Ранок після битви видався погожий, ясний; легкі хмари плинули в синяві, вітер завернув на схід. Леголас і Гім-лі піднялися рано — їм дуже кортіло побачитися з Меррі та Піном.

— Я дуже радий, що вони обоє живі, — так висловився Гімлі. — Нам довелося чимало докласти зусиль заради них, добре хоч, що працювали не даремно!

Ельф і гном поруч увійшли на вулиці Мінас-Тіріту, і перехожі кидали здивовані погляди на незвичайну пару. їх вражала краса ельфа і його поводження: він легко йшов по крутій дорозі, наспівуючи, не мружачись від ранкового сонця. Гімлі крокував статечно, погладжуючи бороду і діловито поглядаючи на всі боки.

— Тут знаються на каменярській справі, — зазначив він, вивчивши кладку стін, — але іноді зневажливо ставляться до бруківки, можна було викласти ряди рівніше. Коли Арагорн візьметься наводити порядок, я викличу сюди наших майстрів з-під Гори. Ми йому відбудуємо гідну столицю!

— Не завадило б додати зелені, — сказав Леголас. — Будинки здаються покинутими, коли навколо них нічого не росте. Ти керуватимеш будівництвом, а я надішлю Ара-горну співучих птахів і дерева, що не засинають узимку.

Вони дісталися до Цитаделі, де їх провели до Імраеля. Леголас низько вклонився — він з першого ж погляду визнав у ньому людину ельфійського духу:

— Вітаю тебе, правителю! Давно вже нащадки Німро-делі залишили ліси Лоріену, але, виявляється, не всі вони попливли від гаваней Амроту на захід, за Море.

— Так стверджують легенди, — відповів Імраель. — Але діти найпрекраснішого з племен не з'являлися в наших краях з давніх часів. Дивна зустріч у розпалі страшної війни! Що ж привело тебе сюди?

— Я — один з дев'яти, що вийшли з Імладрису разом з Мітрандіром. Але тепер прибули з моїм другом-гномом у загоні Арагорна. Хотілося б побачити наших товаришів, Меррі та Піна, що, як нам сказали, знаходяться нині у твоєму розпорядженні. [133]

— Ви знайдете їх у Домі Цілителів. Я охоче проведу вас.

— Досить, якщо ти даси нам провожатого, — відповів Леголас. — Бо я повинен передати тобі запрошення Ара-горна: він не вважає за можливе з'являтися в місті, а оскільки вам необхідно порадитись, він кличе тебе та Еомера до свого намету. Мітрандір уже там. Арагорн просив не гаяти часу.

— Добре, ми вирушаємо негайно, — відповів Імраель, і вони розлучилися, обмінявшись ще декількома ввічливими словами.

— Шляхетна людина і славний воїн, — промовив Леголас. — Якщо в Гондорі є такі люди нині, який же він був за часів розквіту?

— Та й працювати по каменю тоді краще вміли, — додав Гімні. — Кладка найкраща в найстаріших будівлях. У людей завжди так: почнуть з розмахом, але навесні падають заморозки, влітку — грози, і врожай виходить жалюгідний, зовсім не такий, якого очікували...

— Але все ж таки зерна довго не втрачають силу. Лежать під брудом та гниллю, а згодом гульк! — і проклюнувся паросток, коли й не чекали. Справи людей переживуть нас, друже Гімлі!

— Але це буде лише слабке відображення того, що могли б створити ми!

— Це складна загадка, — промовив Леголас. — Ельфи не знають відповіді на неї.

З'явився присланий Імраелем провідник, і вони попрямували до Дому Цілителів, де й застали обох гобітів у саду. Радісною була ця зустріч; вони трохи погуляли вчотирьох, насолоджуючись тишею та спокоєм ранку, дихаючи свіжим повітрям верхнього, відкритого для всіх вітрів кола міста. Коли Меррі притомився, вони сіли на мурі, обличчям на південь, до Андуїну; гном і гобіти безтурботно теревенили. Леголас мовчав, невідривно вдивляючись в далину. Ріка блищала на сонці і зливалася з зеленню рівнин Лебенніну і південного Ітіліену, а над нею кружляли білі птахи.

— Подивіться! — вигукнув ельф. — Морські чайки летять уверх по річці. Як дивно! Я не бачив чайок, доки не потрапив до Пеларгіру, та й там тільки чув їхній лемент, коли ми готувалися до бою. Я навіть забув на мить про [134] війну — їхні жалібні голоси нагадували про Море. Море! Але його я теж не побачив. У душах ельфів, на самому дні, дрімає туга за Морем, і її небезпечно роз'ятрювати. Не знати мені тепер спокою навіть у найпрекраснішому з лісів...

— Та що ти! — засмутився Гімлі.