Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 30

Коли герольди вже збиралися повертатися до своїх, тишу порушив протяжливий гуркіт, немов обвал зірвався в горах, а потім завило безліч рогів — каміння задвигтіло, люди були приголомшені. З голосним брязкотом відчинилася одна стулка воріт, і з них виїхав посланець Чорного Замку: людина відразливої зовнішності, на чорному жеребці — мерзенна бестія з вищиреними зубами і роздутими ніздрями злобливо косила кривавим оком. Вершник, загорнутий у чорний плащ, у високому шоломі з чорного металу, був не примарою, а живою людиною. Імені його не зберегли ані-пісні, ані легенди, та й сам він забув назватися, коли сказав: "Я — посланець Саурона".

Однак згодом розповідали, що був він з так званих чорних нуменорців, тих, що, оселившись у Середзем'ї, захопились таємницями чорнокнижників і вшанували Саурона за часів його першого піднесення. Цей виродок перейшов на службу Барад-Дуру відразу ж після повернення Саурона, здобув його прихильність завдяки своїй спритності і піднімався дедалі до вищих та вищих посад. Він опанував чорну магію і добре розумів задуми свого пана, а жорстокістю сам перевершував орків. От кому володар Мордору доручив виїхати назустріч Арагорну, в оточенні солдатів, одягнених у все чорне, під прапором, позначеним страшним [149] символом Кривавого Ока. Зупинившись за кілька кроків, він оглянув Арагорна прищуленим поглядом і голосно зареготав:

— Чи є в цій череді хто-небудь, гідний розмовляти зі мною? Чи хоча б досить тямущий, щоб мене зрозуміти? Може, ти? Щоб назватися королем, мало причепити зелене скельце й оточити себе озброєним набродом. Такою бандою може похвалитися будь-який розбійник!

Арагорн, не відповідаючи ані слова, подивився прямо в очі слузі Саурона; погляди їхні схрестилися, і хоча Арагорн не торкався зброї, взагалі не ворухнувся, посланець Мор-дору похитнувся і відступив, немов ухиляючись від удару.

— Я — герольд і посол, мене не можна торкати!

— В тих краях, де дотримуються звичаїв, — мовив Ган-дальф, — жоден посол не дозволив би собі говорити таким чином. Але тобі ніхто не загрожує, доки тривають переговори. А потім усе буде залежати від розсудливості твого пана.

— Ага, ось воно що! — почав посол. — Виходить, ти заступник цієї компанії, бороданю! Ми давно стежимо за тобою, знаємо, які змови і злісні інтриги ти плетеш проти нас, сам тримаючись на безпечній відстані! Але цього разу ти висунув свого носа занадто далеко, Гандальфе, і тепер узнаєш, що буває з тими, хто виступає проти Саурона Великого. У мене є кілька дрібних подарунків, що він доручив передати тобі, якщо ти вирішиш сам з'явитися до Мораннону.

Посол кивнув одному із солдатів, і той подав йому згорток, обвитий чорною тканиною.

Посланець Мордору не поспішаючи розгорнув тканину, і товариші Арагорна побачили спершу короткий меч-кинджал Сема, потім сірий ельфійський плащ, а потім кольчугу з мітрілу, що Фродо носив завжди під курткою. У друзів Хранителя потемніло в очах, час зупинив свій біг, остання іскра надії згасла. Пін, що стояв за Імраелем, смикнувся вперед, не стримавши вигуку.

— Тихо! — суворо зупинив його Гандальф. Посланець Мордору глумливо засміявся:

— А, ти притяг за собою ще одного недоростка? Важко зрозуміти, яка тобі користь від них! У всякому разі, посилати їх шпигунами до Мордору — верх безглуздя! Але я вдячний цьому чутливому коротуну: виходить, він бачить [150] ці речі не вперше. Тепер вам не вдасться заявити, що ви їх не знаєте!

— Я і не збирався, — відповів Гандальф. — Звичайно, я знаю ці речі і всю їхню історію. Але ти, гідний представник Мордору, при усій своїй похвальбі, нічого про них не знаєш! Навіщо ти приніс їх?

— Обладунок гномів, плащ ельфів, кинджал давно повалених королів заходу і вивідач із зубожілої Гобітанії... а, ти здригнувся! Так-т,ак, про цю місцинку нам теж усе відомо. Прямі докази змови! Можливо, той, хто носив ці речі, вам не потрібний... чи він вам не байдужий? Якщо так, то раджу скористатися залишками здорового глузду: Саурон зі шпигунами панькатись не стане, доля недоростка залежить від вас!

Ніхто не відповів йому, але посол Мордору помітив блідість на їхніх обличчях ї жах в очах. Він знову засміявся, задоволений: удар потрапив у ціль.

— Все ясно! Отже, він вам потрібен. Може, доручене йому завдання мало особливу вагу? Як бачите, він його не виконав. Тепер він зазнає кари, повільного, на багато років розтягнутого катування, якими славиться Чудовий Замок, і ніколи не вийде на волю, хіба що ми вирішимо показати його вам, зломленого і занепалого духом, щоб ви пошкодували про власне безрозсудство. Так буде, якщо ви не виконаєте наших умов.

— Виклади їх, — промовив Гандальф спокійно, але ті, хто стояв ближче, бачили, яким старим, втомленим, остаточно понівеченим здавався маг. Ніхто не сумнівався, що він виконає умови Барад-Дуру.

— Отже, — почав посол Саурона, обводячи обличчя супротивників знущальним поглядом, — слухайте! Банда гондорців і їхніх обморочених союзників негайно відступає за Андуїн, попередньо давши клятву ніколи не піднімати зброї на Саурона Великого, відкрито або таємно; усі землі на схід від Андуїну відходять до Саурона відтепер і назавжди. Землі на західному березі Андуїну до Імлистих Гір і плоскогір'я Рохан будуть підлеглими володарю Мордору; їхнім мешканцям забороняється носити зброю, але своїми внутрішніми справами вони можуть займатися самі. їм слід допомогти у відновленні Ізенгарду, дуже нерозумно зруйнованого. Мій володар пришле туди намісника замість Сарумана, що втратив його довіру. [151]

Всі зрозуміли, що посланець Мордору сам розраховував стати новим управителем скорених земель заходу; він стане їхнім тираном, а вони — його невільниками...

— Висока ціна за одного бранця, — відповів Ган-дальф. — Твій володар бажає одержати відразу все, що інакше довелося б брати у довгих і важких боях. Хіба що на полях Гондору він зневірився у своєму військовому щасті і тепер віддає перевагу торгівлі? Навіть якщо ми погодимося заплатити так дорого, хто запевнить нас, що Саурон, уславлений своїм підступництвом, виконає свою частину домовленості? Де ж бранець? Приведи його, тоді ми помізкуємо над твоїми умовами.

Гандальф не зводив очей з обличчя посланця, чуйний, як фехтувальник у смертельному двобої. Він помітив, як той на мить запнувся, підшукуючи відповідь, хоча швидко відкинув розгубленість і знову засміявся:

— Не кидайся словами, коли розмовляєш з послом Саурона! Запевнення вимагаєш? Саурон тобі їх не дасть. Якщо вже віддаєшся на його милість, повинен вірити на слово. Умови ви знаєте. Можете відмовитися, можете прийняти.

— Ми приймемо оце! — зненацька закричав Гандальф. Він підняв руку, відкинувши плащ за плечі, і одяг його засяяв білизною. Посланець Мордору відсахнувся, але маг швидко вихопив плащ, кольчугу і меч Сема з його рук. — Оце ми приймемо на пам'ять про друзів! А ваші умови ми не приймаємо. Можеш забиратися геть, твоє посольство скінчилося, а смерть твоя вже наближається. Ми прийшли сюди не витрачати слова на балаканину з Сауроном, проклятим зрадником, а тим паче — з його челяддю! Забирайся геть!

Посланець Мордору більше не сміявся. Подив та злість спотворили його обличчя; він нагадував хижака, що отримав удар палаючою гілкою по морді, коли пазурами вже схопив здобич. Здригаючись від люті, тремтячими вустами він кинув незрозумілий, довгий прокльон; слова застрявали в нього в горлянці. Потім він заглянув у суворі, повні гніву очі товаришів Гандальфа, і страх переміг у ньому злість. З криком він відскочив, підхопився на свого жеребця і чвалом помчав до Кіріт-Горгору. Чорні солдати поспішили за ним. Але перш ніж повернутися, вони засурмили, [152] подаючи умовний сигнал. Посол ще не сховався за воротами, коли Саурон зачинив приготовлену пастку.

Загуркотіли барабани, здійнялися язики полум'я. Льохи підземних казарм разом розчинилися. З них посипалися озброєні солдати, як зерно з розірваного лантуха.

Арагорн з товаришами повернулися до війська, супроводжувані диким вереском орків. Хмарою піднялась курява з-під ніг захованого в тіні Горілих Гір засадного полку східних варварів. Незліченні банди орків зібралися на схилах обабіч Мораннону. Ополчення Гондору опинилося в кільці: ворожих військ було щонайменше вдесятеро більше. Саурон вчепився в принаду сталевими щелепами.

Небагато часу залишилося у Арагорна на приготування. Він пійнявся на пагорб разом з Гандальфом і зупинився під прапором Білого Дерева і Семи Зірок, розгорнутим для останнього бою. На другому пагорбі стояли прапори Рохану і Дол-Амроту: Білий Кінь і Срібний Лебідь. Підніжжя пагорбів оточили стіною воїни зі щитами і списами. Прямо навпроти Чорних Воріт, звідкіля очікували найстрашнішого натиску, стали Елладан і Ерлоїр, ліворуч від них — дунадани, праворуч — витязі Дол-Амроту і найкращі з воїнів Мінас-Тіріта. Подув сильний вітер, заграли сурми, засвистіли стріли; сонце, близьке до зеніту, затягло димом, і воно світило багряно, немов затухаючи. У мороці, що густішав щохвилини, з'явилися назгули, і над горами розлігся їхній розтинаючий душу, убивчий крик.

Пін онімів від жаху, почувши, як Гандальф відкидає умови ворога, прирікаючи Фродо на смерть, але стримався і став у першому ряду, поруч з Берегондом і людьми Дол-Амроту. Тепер, коли все з'ясувалося, він бажав скоріше покінчити з обридлим життям.

— Який жаль, що Меррі тут немає! — мимоволі вирвалося у нього. Супротивник наближався, обривки думок кружляли в голові. — Я починаю розуміти бідолаху Дене-тора. Коли вже усе одно кінець, могли б хоч померти разом. Ну, Меррі далеко звідси. Будемо сподіватися, що йому більше пощастить. А я, нехай там що, продам своє життя якомога дорожче!

Він вийняв меч, помилувався складним переливом червоних і золотих візерунків на лезі; округлі знаки нуме-норського письма сяяли, як нові, на пружній сталі. "Його [153] кували для цієї години, — подумав Пін. — Якби вдалося дістати цього гада на чорному коні, я б майже зрівнявся славою з Брендібоком. Ну, кого-небудь з цієї підлої зграї я все-таки вражу. Ех, невже ніколи мені більше не бачити чистого неба і молодої трави!"

У цю хвилину перша хвиля атаки накотилася на живий ланцюг біля підніжжя пагорба. Орки, не зумівши здолати болото, зупинилися і здаля почали метати стріли.