Воно - Сторінка 145

Вони виходять у вестибюль і притискаються одне до одного ще ближче. Білл може закластися на весь свій гонорар від останньої книги (яку хлопець на ім'я Біллі тримає зараз під рукою), що малий устиг крадькома поцілувати дівчину, коли відкривав перед нею вхідні двері. "Біллі, чоловіче, ти справжній йолоп, якщо цього не зробив, — думає Білл. — А тепер проведи її додому. Заради всього святого, подбай, щоб вона прийшла додому цілою та неушкодженою!"

Майк гукає до нього:

— Я зараз, Великий Білле, тільки розкладу оце по теках.

Білл киває й схрещує ноги. На його колінах тихо шурхотить паперовий пакет. У ньому знаходиться пінта бурбону, і Білл думає, що йому ніколи в житті не хотілося випити так, як зараз. Якщо в Майка не буде льоду, то вода напевне знайдеться. А судячи з того, як Білл себе почуває, багато води йому не знадобиться.

Він думає про Сілвера, що стоїть, прихилившись до стінки в гаражі Майка на Палмер-лейн. А далі він мимоволі звертається думками до того дня, коли вони всі зустрілися в Пустовищі (тобто всі, окрім Майка) та знову переповіли свої історії: прокажений під ганком, мумії, що ходять по льоду, кров зі стоків у ванній, мертві діти у водонапірній вежі, оживаючі фотографії та вовкулаки, що безлюдними вулицями ганяються за маленькими хлопчиками.

Тепер він пригадує, що того дня, у переддень Четвертого липня, Невдахи зайшли далеко вглиб Пустовища. У місті було спекотно, а серед переплетених тіней на східному березі Кендаскіґ панувала прохолода. Він пригадує, що поруч лежав один із тих бетонних циліндрів, і починає мугикати собі під ніс, як щойно мугикав ксерокс до гарненької старшокласниці. Білл згадує, як Невдахи закінчили переповідати свої історії, і всі поглянули на нього.

Вони хотіли, аби він підказав, що робити далі, як себе поводити. Але Білл не знав. І це незнання сповнювало його відчаєм.

Тепер він спостерігав за тінню Майка, що розпливалася великою плямою на темній облицьованій стіні читального залу, аж раптом здогадався: він був не знав, що робити, бо того дня, третього липня, Невдахи ще були не в повному складі. Довершення відбулося пізніше, у закинутому гравійному кар'єрі за звалищем. Звідти було легко вибратися на обидві вулиці, що пролягали обабіч Пустовища: Канзас— та Меріт-стрит. Кар'єр не мав ніякої назви. Він був старим, і крихкий розсипчастий грунт на схилах устиг порости кущами й травою. Амуніції там не бракувало — більш, ніж удосталь для апокаліптичного кам'яного побоїща.

Але до того, на березі Кендаскіґ, він не знав, як відповісти своїм друзям. Що вони хотіли від нього почути? Що він хотів їм сказати? Він пригадує, як переводив погляд від обличчя до обличчя: Бен, Бев, Едді, Стен, Річі. А ще він пам'ятає музику. Малюк Річард. "Вап-даба-луба…". Музика. Тиха. І відблиски сонячного світла, що сліпили йому очі. Він пам'ятає відблиски, бо

2

Річі повісив радіоприймач на найнижчу гілку дерева, під яким умостився Білл. Хоча вони сиділи в затінку, сонячні промені відбивалися від водної гладі Кендаскіґ і потрапляли на хромований корпус приймача, а звідти — Біллові в очі.

— 3-зніми ту ш-штуку, Р-р-річі, — сказав Білл. — Вона м-мене с-с-сліпить.

— Звісно, Великий Білле, — відповів Річі й одразу, без жодного викаблучування, зняв радіо з гілки та вимкнув. Білл цьому не сильно зрадів — тиша, яку уривав лише дзюркіт води й далекий гул водонапірних механізмів, тепер здавалася надто промовистою. Очі друзів були прикуті до Білла, і йому хотілося сказати, аби вони припинили на нього витріщатися, бо що ж він їм, потвора якась, чи що?

Але, звісно, він не міг цього зробити, бо Невдахи всього-на-всього чекали пояснень, що буде далі. Вони дізналися про страхітливі речі й тепер мусили вирішити, як їм діяти. "Чому я?!" — хотілося крикнути Біллу, але він і сам знав, чому. Тому що, подобалося це йому чи ні, його було обрано на цю посаду. Він був генератором ідей, його брата вбило бозна-що, але найголовніша причина полягала в тому, що якимось незбагненним чином він устиг перетворитися на Великого Білла.

Він глянув на Беверлі та швидко відвів погляд від її спокійних, довірливих очей. Коли він дивився на Беверлі, у животі ставало млосно та якось тріпотливо.

— Ми н-не мо-можемо п-піти в п-п-поліцію, — зрештою сказав він, і власний голос здався йому надто гучним і різким. — Ми н-не м-м-можемо п-піти до б-б-батьків. Якщо, зві-звісно…

Він із надією поглянув на Річі.

— Як що-що-щодо твоїх м-мами й т-тата, ч-ч-чотириокий? 3-з-здається, в-вони в т-тебе н-нор-мальні…

— Господ'рю, — відповів Річі голосом Мажордома Тудлза, — ви й гадки не маєте про моїх панотця й паніматку. Вони…

— Говори по-людськи, Річі, — подав голос Едді, який сидів біля Бена. Причина, з якої він обрав це місце, була досить простою — Бен відкидав достатньо розлогу тінь, щоби сонце не попадало на Едді. Його обличчя здавалося маленьким, загостреним і втомленим, наче обличчя старої людини. У правій руці він тримав інгалятор.

— Вони б вирішили, що мене треба здати в "Джуніпер Гілл", — закінчив Річі. Сьогодні він одягнув старі окуляри. Учора друг Генрі Баверза на ім'я Ґард Єгермейер підкрався до Річі, коли той вийшов із "Деррійського морозива". "Тримай квача!" — гукнув Єгермейер, який був фунтів на сорок важчий за Річі, та з усієї сили ляснув його по спині зціпленими в замок руками. Річі полетів у канаву, впустивши своє фісташкове морозиво у вафельному ріжку. Окуляри злетіли з носа, а ліве скельце розбилося. Мати страшенно розгнівалася з цього приводу та не йняла ніякої віри поясненням Річі.

— Мені відомо тільки те, що ви забагато дуроплясів виправляєте, — сказала вона тоді. — Чесне слово, Річі, невже ти думаєш, що десь росте окулярне дерево, з якого ми знімаємо нову пару щоразу, як ти поб'єш старі?

— Але ж, мамо, той хлопець мене штовхнув, підкрався ззаду, здоровань такий, і штовхнув мене… — пробелькотів Річі та мало не заплакав. Мама не розуміла його, і це завдавало ще більше болю, ніж удар, яким його послав у канаву Ґард Єгермейер — такий тупак, що його навіть до літньої школи не посилали.

— І чути нічого не хочу, — категорично відповіла Меггі Тозіер. — Наступного разу, як твій тато прийде додому заморений Після третьої нічної зміни поспіль, Річі, ти подивися на нього та Подумай. Добре подумай.

—Але ж, мамо…

— Годі, я сказала, — відрубала вона, і найгіршим було те, що її голос бринів від сліз. Вона вийшла з кімнати та надто голосно увімкнула телевізор. Річі сидів за кухонним столом, лишившись сам на сам зі своєю бідою. Цей спогад змусив його знову похитати головою:

— З моїми батьками все гаразд, але в подібні речі вони ніколи не повірять.

— А як що-що-щодо інших д-д-дітей?

Через багато років Білл пригадає, як вони тоді озирнулися, ніби шукаючи відсутнього.

— Та хто ще? — з сумнівом запитав Стен. — Я не думаю, що зможу довіритися ще комусь.

— Т-т-так само… — стурбовано відповів Білл, і всі замовкли, поки він міркував, що робити далі.

З

Якби в Бена Генскома спитали, кого Генрі Баверз понад усе ненавидить із Клубу Невдах, то Бен одразу б указав на себе — через те, що сталося, коли він і Генрі влаштували спускалки з Канзас-стрит у Пустовище, і коли він, Річі та Беверлі втекли з "Аладдіну". Але, перш за все, через те, що Бен не дав йому списати на іспиті, за що Генрі відправили в літню школу, а в його батька, Бутча Баверза, якого всі вважали божевільним, стався припадок люті.

Якби те саме питання поставили Річі Тозіеру, то він би сказав, що Генрі найдужче ненавидить саме його — після того, як він обдурив Генрі та двох його мушкетерів у "Фрізісі".

Стен Юріс відповів би, що Генрі більш за все ненавидить його, оскільки він був євреєм (коли Стен був у третьому класі, а Генрі — у п'ятому, Баверз так натер йому обличчя снігом, що пішла кров, а Юріс криком заходився від болю та страху).

Білл Денбро вважав, що серед усіх Невдах Генрі найбільше ненавидить саме його, бо він був худорлявим, затинався й любив гарний одяг ("По-по-подивіться на цього йо-йо-йобаного пех-пех-ПЕДИКА!", — кричав Генрі, коли в Деррійській школі проводили квітневий День Кар'єри, і Білл прийшов у краватці. До вечора краватка не дожила: її було зірвано та почеплено на дереві за кілька кварталів по Лартер-стрит).

Генрі справді ненавидів їх усіх, проте хлопець, який очолював його особистий хіт-парад Ненависних, іще не входив до Клубу Невдах того спекотного дня третього липня. То був чорношкірий хлопчик на ім'я Майкл Хенлон, який мешкав за чверть милі від мізерної ферми Баверзів.

Батько Генрі, Оскар "Бутч" Баверз, був дійсно несповна розуму, як про нього говорили люди. Бутч Баверз пов'язував свій фінансовий, фізичний і духовний занепад із родиною Хенлонів взагалі, а особливо — із батьком Майка. Він любив розповідати своїм кільком друзям та власному синові, що Вілл Хенлон запроторив його в окружну тюрму, коли в нього, тобто, у Вілла, передохли всі кури. "Ясна річ, щоб отримати страхові виплати, — казав Бутч, споглядаючи слухачів із войовничою, "тільки-спробуй-мені-заперечити" ненавистю капітана Біллі Боунза в таверні "Адмірал Бенбоу". — Він підмовив друзів звести на мене наклеп, тому й довелося продати свого "меркурія",[624] розумієте?"

"Хто звів на тебе наклеп, татку?" — спитав восьмирічний Генрі, обурений несправедливим ставленням до батька. Тоді він подумав, що коли виросте, то знайде тих наклепників, вимаже їх медом і посаджає на мурашники, як робили у вестернах, що їх по суботніх вечорах показували в "Перлині".

І оскільки його син був невтомним слухачем (а Бутчу здавалося, що саме так і має бути), Баверз старший вкладав у вуха Генрі проповіді про важку долю та ненависть. Він пояснював синові, що хоча всі ніґґери були дурними, серед них траплялися хитрі одинаки, а в глибині душі всі вони ненавиділи білих чоловіків і самі бажали орати борозни білих жінок. А може, справа була не лише в страхових виплатах, примовляв Бутч. Може, Хенлон вирішив покласти провину за смерть курей на Баверза, бо той тримав сусідній продуктовий лоток при дорозі. У будь-якому разі, так він і зробив — це точно, як те що закаляне простирадло пальцями не вичистиш. Тож Білл так і зробив, а потім підмовив купку білошкірих співчутливців звести наклеп та пригрозити Бутчу окружною тюрмою, якщо він не відшкодує тому ніґґеру збитків.